Пертська красуня - Сторінка 41

Може, до ранку.

— А може, й вічно/ — кинув Раморні.— Пане лікар, ви спершу скуштуйте свій трунок самі, а то я до нього й не доторкнуся!

Ацтекар зневажливо посміхнувся, але зробив так, як зажадав рицар.

— Я б залюбки випив усе, проте сік індійського зілля нагонить сон не тільки на хвору людину, але й на здорову, а обов'язок лікаря велить мені бути зараз на ногах.

— Вибачте мені, пане лікар,— промовив Раморні й опустив погляд, так ніби посоромився за те, що виказав підозру.

— Там, де недоречно ображатися, нема чого й вибачати,— відповів Двайнінг.— Кузка повинна бути вдячна велетові за те, що він не наступив на неї. Проте, благородний рицарю, кузка теж має чим завдати шкоди — як і лікар. Мені було б нічого не варто замішати цей бальзам так, що ваша рука відгнила б до самого плеча, а кров у жилах обернулася б на зіпсовані драглі. А що завадило б мені вдатися до ще вишуканіших засобів і заразити цю спочивальню есенціями, від яких світло вашого життя згасало б поступово і нарешті й геть погасло б, мов ото смолоскип серед гнилих випарів десь у підземеллі? Ви недооцінюєте мою силу, коли не знаєте, що моє мистецтво має до своїх послуг і ці, і ще страшніші засоби руйнації. Але лікар не вб'є пацієнта, чиєю щедрістю кориотаеться, тим більше, коли він тільки й живе жадобою помсти. Ні, не варто вбивати спільника, ладного допомогти здійснити помсту... І ще одне: якщо виникне потреба прогнати сон,— бо хто в Шотландії може дозволити собі вісім годин спокійного відпочинку?! — тоді добре понюхайте оцю міцну есенцію в пляшечці з-під парфумів... А тепер прощавайте, сер Джон Раморні! І якщо ви не можете бачити в мені людину надто .щиру, то принаймні майте мене за чоловіка обачного й розумного.

Сказавши так, Двайнінг рушив до дверей, і в його ході, звичайно догідливий і скрадливій, з'явилося щось благородніше — так ніби усвідомлення перемоги над могутнім пацієнтом.

Сер Джон Раморні поринув у невеселі роздуми, поки відчув, як снодійний трунок починає робити своє діло. Тоді він на хвильку підвівся і гукнув пажа:

— Евіоте! Гей, Евіоте! — "Ох, даремно я так відкрив душу тому підлому отруйникові!"— Евіоте!

Паж став на порозі.

— Аптекар пішов?

— Так, ваша рицарська вельможносте.

— Сам чи ще з кимось?

— Бонтрон перемовився з Двайнінгом сам на сам і вийшов майже одразу за ним. Я подумав, що то він з вашого наказу...

— З мого, хай йому біс!.. Пішов принести ліки... Скоро повернеться. Якщо буде п'яний, гляди, щоб не підходив близько до моїх дверей^ і не давай йому заводити ні з ким балачок. Коли хміль ударить йому в голову, він верзе казна-що. Неоціненний був чоловік, поки англійська алебарда не розколола йому череп. Відтоді він верзе дурниці щоразу, як тільки хильне чарку... Лікар тобі що-небудь казав, Евіоте?

*— Ні, тільки ще раз звелів не тривожити вашу честь.

— І ти повинен слухатись цього наказу,— промовив рицар.— Мене, чую, змагає сон, я не спав від тої нещасливої ночі... А як і засинав, то лише на кілька хвилин. Поможи мені скинути халат, Евіоте.

— Хай пошле вам господь і його святі міцний сон, мілорде,— сказав паж і, допомігши скаліченому господареві скинути халат, рушив за двері.

Коли Евіот вийшов з кімнати, рицар, в якого чимдалі дужче паморочилося в голові, забурмотів, ніби у відповідь на слова пажа:

— Господь... Святі... Колись я спав з їхньої ласки здоровим сном. А тепер... Якщо вже мені не судилося прокинутись і здійснити свої горді надії на могутність і на помсту, то найкраще побажання для мене — це щоб сон, який затуманює мою свідомість, став провісником іншого сну, що верне мою позичену снагу до первісного небуття... Ні, більш я не годен думати...

Промурмотівши ці слова, Раморні поринув у глибокий сон.

РОЗДІЛ XVI

На масницю гуляли ми...

Шотландська пісня

Ніч, що спустилася над ліжком хворого Раморні, випала неспокійна. Минуло дві години, відколи пролунав вечірній дзвін,— а дзвонив він тоді о сьомій,— і за давнім звичаєм усі вляглися опочивати. Не спали тільки ті, кого тримали на ногах ревна молитва, служба чи гулянка. А оскільки це був "пісний святвечір", як у Шотландії називають останній вечір масниці, то гуляк на вулицях міста зустрічалось якраз найбільше.

Простолюд увесь цей день у поті чола ганяв на майданчиках м'яча; високі вельможі й нетитуловане дрібніше дворянство дивилися, півнячі бої або слухали веселих пісень менестрелів; а городяни вволю наїдалися млинців, смажених на свинячому смальці, та ще брози, чи брузу,— тобто добре підсмаженого й запареного наваром із солонини вівсяного борошна; цією стравою старомодні в смаках шотландці не нехтують і досі. Отак люди розважались і бенкетували на те свято. І його врочистості зовсім не шкодило, коли набожний католик випивав за вечерею стільки доброго пива чи вина, скільки йому дозволяли статки, а якщо він молодий і вдатний, то ще й покружляє в танку чи пристане до "маврітанських танцюристів". А в Перті, як і скрізь, танцюристи вбиралися надзвичайно вигадливо, кожен по-своєму, й відзначалися вмінням і спритністю. Всі ці розваги були викликані тим розумним міркуванням, що в останні години перед довгим весняним. постом з його голодуванням та здержливістю людям не завадить якомога ситніше поїсти, порозважатись і взагалі відвести душу.

Отож пертці, як завжди, відгуляли свято, і в більшості будинків міста — теж, як завжди,— погасло світло. Придворні вельможі вжили всіх заходів, щоб між їхніми прибічниками та городянами знов не спалахнули чвари. Тим-то під час гулянь сталося навіть менше нещасливих випадків, ніж звичайно,— всього-на-всього троє чоловік було вбито і кілька покалічено. Але постраждали люди не високого стану, тож винних вирішили не шукати. Одне слово, повсюди карнавал закінчився, і тільки подекуди ще тривали розваги.

Але одна компанія поводилась особливо гамірно, привертала загальну увагу і, здавалося, не мала наміру облишати своїх забав. Цей "вихід", як у місті тоді називали такі товариства, складався з тринадцяти чоловік, убраних усі в однакові замшеві кам— * золи, які щільно облягали стан і були вигадливо оздоблені гаптуванням та мереживом. І на всіх тринадцятьох — зелені шапочки з китичками, червоні стрічки й білі черевики; на колінах та щиколотках в усіх були поначіплювані дзвіночки, а в руках — оголені мечі. Цей пишно вбраний "вихід", виконавши перед королем танець меча — з брязкотом зброї, химерними вихилясами,— повторив величну свою виставу перед вікнами Саймона Главера. Показавши своє мистецтво, компанія замовила вина для себе та глядачів і з гучними вигуками випила за здоров'я Пертської Красуні. Зачувши цей галас, Саймон вийшов на вулицю і подякував землякам за таку увагу. Потім рукавичник пустив, у свою чергу, по колу чару з вином на честь "весе;йїх маврітан-ських танцюристів міста Перта".

— Дякуємо вам, батьку Саймон! — пролунав у відповідь писклявий голос, з якому вчувався зухвало-чванькуватий тон Олівера Праудф'юта.— Але вигляд вашої чарівної доньки був би для нас, молодців, п'янкіший, ніж вино з усього врожаю мальвазії!1

— Спасибі й вам, сусіди, за добрі слова,— відказав Главер.— Але моя дочка трохи нездужає і не може вийти на ве? чірній холод... Та якщо цей бравий кавалер, чий голос мені видається знайомим, схоче переступити поріг мого небагатого дому, то Катаріна перекаже ним подяку всьому товариству.

— Принесеш нам її подяку до заїзду Грифа! — загукали танцюристи своєму щасливому товаришеві.— Ми там зустрінемо дзвоном келихів великий піст і ще раз вип'ємо кругову чашу за здоров'я чарівної Катаріни!

— Через півгодини я буду з вами! — крикнув Олівер,— і побачимо, хто вихилить більшу чашу й заспіває гучніше пісню! Авжеж, я гулятиму до останньої хвилини карнавалу, нехай навіть-ранок великого посту застане мої губи зціпленими навік!

— Тоді прощавай! — загукали його товариші-"маври".— Прощавай, наш відчайдушний шапкарю, і не барися!

Пританцьовуючи та співаючи веселих пісень, "маври" пішли собі далі вслід за чотирма музиками, які вели у їхній пишній процесії перед, а Саймон Главер тим часом затяг їхнього ватажка до себе в дім і посадив у крісло біля вогню в світлиці.

— То де ж ваша дочка? — запитав Олівер.— Для нас, бравих молодців, вона як принада.

— Та вона й справді не виходить зі своєї кімнати, сусідо Олівер, і, щиро кажучи, не встає з ліжка.

— Ну, коли так, тоді я вийду нагору4 провідаю бідолашну... Ви перебили мою гулянку, татусю Главер, і тепер повинні мені це відшкодувати... Бо я чоловік хвацький... Я такий, що не проґавлю ні чарчини, ні дівчини... То вона в постелі, еге?

Такий у нас із псом звичай: Де дівка хвора — поспішай. Де хвора й знати, що помре,— Туди й несе — і пса, й мене. І я помру — тоді, глядіть, Лиш під барилом схороніть І так, щоб писком до щоки Ми з псом заснули на віки.*

— Ти не можеш хоч хвилинку побути серйозним, сусідо Праудф'ют? — сказав Главер.— Мені треба з тобою побалакати.

1 Сорт винограду, а також вина.

— Серйозним? — перепитав гість. О, та я сьогодні цілий день був серйозний. Не встигну розтулити рота — так і вихопиться щось про смерть, про похорон чи ще про щось таке. Одне слово, про дуже серйозні, як мені здається, речі.

— Святий Іоанне! — скрикнув Главер.— Чоловіче, ти не при смерті?

— Ба ні, анітрохи... Ці похмурі думки провіщали, власне, не мою смерть. У мене гороскоп надійний, я поживу ще з півсотні років. Мені шкода отого бідолаху... з Дугласових людей, якого я зарубав у бійці вночі перед Валентиновим днем. Він помер минулої ночі... Ось що обтяжує мою душу і будить сумні роздуми. Ох, батьку Саймоне, нас, вояків, які спрожогу проливають чужу кров, часом опосідаюгь такі чорні думки... Іноді мені хочеться тільки одного: щоб мій ніж не різав нічого, крім сукна на шапки.

— А я б хотів,— промовив Саймон,—щоб мій не різав нічого, крім шкіри, бо він часом зачіпає мені палець. Але на цей раз нехай тебе це мучать докори сумління: у тій сутичці покалічено тільки одного чоловіка — того, якому Генрі Сміт відтяв руку, і бідолаха вже видужує. Його звати Чорний Квентін, він із почту сера Джона Раморні. Того чоловіка вже нишком відіслали назад до його рідного села в графстві Файфшір.

— Як? Невже Чорний Квентін? Той самий, якого ми з Генрі,— адже ми завше б'ємося пліч-о-пліч,— одночасно рубонули мечами, тільки я опустив свого трохи раніше? Боюся, що так просто сварка не скінчиться, і цього самого боїться й провост...