Пертська красуня - Сторінка 58

Кістка горить, мов розпечене залізо... Ота твря жирна масть за-шкварчить, коли капнеш її на рану... Та все це — грудневий лід проти пекла, що клекоче в моїй душі!

— Спершу погамуємо ваш тілесний біль, благородний мій патроне,— сказав Двайнінг,— а вже тоді, з дозволу вашої рицарської честі, ваш покірний слуга спробує застосувати своє мистецтво й полікувати вам розтроюджене серце... А втім, душевний біль, гадаю, до певної міри живиться тілесними муками, і коли мені пощастить їх потамувати, вогонь у вашій душі, сподіваюся, згасне сам.

— Ти прекрасний, неоціненний лікар, Хенбене,— сказав рицар, коли від бальзаму рана перестала боліти.— Однак є речі, на які твоя влада не сягає. Ти зумів погамувати тілесний біль, що доводив мене до нестями, але ти не навчиш моє серце терпіти зневагу хлопчиська, якого я виглядів!.. Якого я любив, Двайнін-гу... Бо я справді його любив... Палко любив! Найбільший мій гріх — це те, що я потурав його вадам... А він не схотів заступитися, коли одне-єдине слово з його вуст розвіяло б усю підозру! Ще й посміхався... Так, я бачив на його обличчі посмішку, коли отой мерзотник провост, полигач і заступник нікчемних городян, кинув мені виклик... А принц-бо знав, бездушний, що мені вже повік не тримати меча... Та я цього не забуду, не подарую,— швидше ти сам почнеш закликати людей прощати кривди! Не дає мені спокою і те, що має відбутися завтра... Слухай, Хенбене, як ти гадаєш, рани на тілі вбитого справді можуть відкритись і заплакати кривавими слізьми, якщо до труни підступиться убивця?

— Про це, мілорде, я можу судити тільки з чужих слів;— відповів Двайнінг.— Кажуть, "такі випадки траплялися.

— Того собаку Бонтрона починає тіпати вже на саму згадку про це. Каже, ніби радше піде на двобій. Що ти про це думаєш?.. Він чоловік залізний.

— А зброяр звик бити по залізу,— відповів Двайнінг.

— Якщо Бонтрон загине в бою, я плакати не буду,— сказав Раморні.— Хоча разом з ним я втрачу ще одну руку.

— Смію вас запевнити, вельможносте, за цією рукою ви плакатимете не так, як за тією, що втратили на Керф'ю-стріт... Даруйте за жарт, ге-геге!.. Але яка з цього бевзя Бонтрона користь?

— Як із бульдога,— відповів рицар.— Не гавкає, зате кусається.

— А ви не боїтеся, що на сповіді він скаже правду? — спитав лікар.

— Хто знає, на що здатна людина в передсмертному страхові? — відповів недул/ий.— Бонтрон уже показав своє боягузтво, хоч воно завжди було чуже його чорній душі. Раніше він, бувало, й рук не помиє після того, як кого-небудь порішить, а тепер не важиться глянути на мертве тіло — боїться, що з ран повиступає кров.

— Гаразд,— мовив лікар,— я спробую йому якось допомогти — адже Бонтрон мстився й за мої кривди, завдаючи того смертельного удару, дарма що він прийшовся не в ту голову, в яку був призначений.

— А чия ж то вина, нікчемний боягузе, коли не твоя? — промовив Раморні. — Хіба то не ти показав на полохливого зайця замість здоровенного оленя?!

— Бог із вами, благородний рицарю! — вигукнув ескулап.— Невже ви хочете, щоб я, хто тільки й знає чипіти в своїй комірчині над пляшечками, був такий самий спритний мисливець, як ви, чоловік високородний, і вмів у нічній пітьмі відрізнити оленя від олениці, зайця від зайчихи? Я майже не мав сумніву, коли повз нас до Смітового будинку у Вінді пробіг "мавр"-танцюрист. І все ж таки мене тоді трохи бентежила думка, чи це той, хто нам потрібен,— мені здалося, наче він нижчий на зріст. Та коли чоловік знов з'явився на вулиці, пробувши в будинку досить часу для того, щоб перевдягтися, і пройшов перевальцем пбвз нас,— у шкіряному колеті, в шапці на залізній підкладці та ще й насвистуючи улюблену зброяреву пісеньку,— то, сказати щиро, все це, super totam materiam !, мене й ошукало, І я випустив на нього бульдога вашої рицарської вельможності, а той несхибно виконав свій обов'язок,— хоч і взяв зайця замість оленя. Тим-то, якщо проклятий зброяр не покладе нашого бідо-

1 Сукупність ознак (лат.).

лашного приятеля па місці трупом, я зроблю все, щоб той пес Бонтрон не пропав, або моє мистецтво нічого не варте!

— Важкенько ж доведеться твоєму мистецтву, лікарю,— сказав Раморні.— Бо знай: якщо гіаш боєць зазнає в поєдинку поразки, але не впаде на арені мертвий, його за ноги потягнуть до шибениці й.без довгих балачок накинуть йому на шию зашморг як засудженому до страти вбивці. А після того, як він години зо дві погойдається мішком на мотузку, ти навряд чи візьмешся лікувати його скручені в'язи.

— Вибачте, ваша рицарська честь, але я іншої думки,— обережно відповів Двайнінг.— Я заберу його з-під шибениці, й він опиниться в царстві ельфів, як колись там опинилися король Артур, сер Гіон Бордоський та Угеро-Датчанин *, або ж, коли схочу, дам йому погойдатися в зашморгу кілька хвилин, а то й годин, а тоді підхоплю його й понесу геть з людських очей, як ото вітер підхоплює й несе сухого листочка.

— Все це пусті хвастощі, добродію лікар,— відповів Раморні.— Його піде проводжати на шибеницю вся пертська голота, люди пхатимуться одне поперед одного, аби тільки подивитись, як конає слуга високородного рицаря за вбивство чванькуватого городянина. Біля шибениці зберуться тисячі простолюду.

— Та нехай там зберуться хоч десять тисяч! — сказав Двайнінг.— Невже я, мудрий медик, який учився в Іспанії й навіть у самій Аравії, не зумію обморочити зграю брудних городян, коли якийсь нікчемний махляр, що наламав руку на фокусах, уміє ошукати найрозумніших вельмож, хоч як пильно за ним стежать? Кажу вам, я обдурю їх так, немовби в мене буде перстень Кедді!

— Якщо це правда,— відповів рицар,— а я гадаю, ти не посмієш хитрувати зі мною в такій справі,— то, виходить, за помічника в тебе сам сатана. А з ним я не бажак/мати до діла. Я сатани не визнаю і йому не слуга!

Двайнінг гигикнув своїм здавленим сміхом, коли сер Джон зрікс? ворога роду людського і на додачу ще й перехрестився. Одначе, вздрівши суворий погляд Раморні, аптекар принишк, а тоді заговорив майже .поважно, хоч і ледве стримуючись, щоб не виказати свого веселого настрою.

— Змова, мій набожний рицарю! Змова — ось таємниця мистецтва фокусника. Проте — ге-ге-ге! — я не маю честі бути V спілці — ге-ге! — з тим джентльменом, про якого ви тут згадали... і навіть не дуже вірю в його існування — ге-ге! — хоч ваша рицарська вельможність, поза всяким сумнівом, мала більше нагод завести з ним знайомство.

4 Король Артур, Гіон Бордоський, Угеро-Датчанин — герої середньовічних епосів.

— Кажи далі, мерзотнику! Тільки не шкір зубів, а то дорого за це заплатиш!

— Гаразд, відважний рицарю,— відповів Двайнінг.— Знайте ж: я теж маю спільника, без якого моє мистецтво було б нічого не варте.

— І хто ж це такий, скажи на ласку?

— Стівен Смазервалл, з дозволу вашої честь черцачник 1 нашого славного міста. Аж дивно, що ви, вельможносте, й досі з ним не знайомі.

— А мені, підлий шахраю, аж дивно, що ти й досі не познайомився з черпачником у його ділі! — відказав Раморні.— Бо носа,'бачу, тобі не відрізали й вух не повідтинали, а якщо ти й маєш на шиї рубці чи тавро, то хитро придумав носити куртку з високим коміром.

— Ге-ге! Ваша честь жартує! — засміявся —ескулап.— Я завів знайомство зі Стівеном Смазервеллом не як його клієнт, ні,— у нас із ним, сказати б, свої торги. Якщо хочете знати, то я плачу добродієві Стівену сріблом за тіла, голови, руки й ноги тих, кого він спроваджує на той світ.

— Негіднику! — вигукнув з відразою хворий.— Ти купляєш тлін нещасних, щоб готувати чари й насилати їх на людей?!

— Ге-ге-ге! Даруйте мені, але ваша рицарська честь помиляється,— відповів лікар, кепкуючи в душі зі свого нетямущого патрона.— Ми, рицарі скальпеля, маємо звичай розтинати,— у нас це називається анатомувати,— трупи. В такий спосіб ми ретельно вивчаємо мертве тіло і з'ясовуємо, що робити з тим чи тим органом тіла в живої людини, коли вона занедужала. Ох, якби ви, ваша честь, заглянули до моєї убогої лабораторії, я показав би вам голови й руки, ноги й легені, що про них люди гадають, ніби вони давно гниють у сирій землі. Череп Уоллеса, вкрадений на Лондонському мосту; серце сера Саймона Фрезера 2, який не знав страху ні перед ким на світі; чарівна голівка красуні Кеті Лоджі 3... Ох, якби мені пощастило заволодіти мужньою рукою мого благородного патрона!

— Іди геть, мерзенний рабе!.. Ти вмисне перелічуєш свої кляті дивовижі, щоб мене занудило?.. Кажи одразу, до чого ти гнеш? Яким чином твої торги з паскудою катом можуть придатися мені чи врятувати мого слугу Бонтрона?

— Я можу дати напНй рицарській честі пораду тільки на крайній випадок,— відповів Двайнінг.— Припустімо, що поєди-

1 Тобто кат. Черпачником його називали через те, що, крім інших поборів, він брав собі черпак борошна з кожного кадоба, привезеного для продажу на ярмарок (прим. авт.).

2 Уславлений предок Ловатів, убитий на горі Хелідон (прим. авт.).

3 Красуня-утриманка Давида Другого (прим. авт.).

нок відбувся і Бонтрон зазнав поразки. Але треба йому заздалегідь пообіцяти, що коли він і не здолає супротивника, ми все ж таки вирятуємо його з катових рук. Тільки за однієї умови: він не бовкне на сповіді нічого такого, що зашкодить вашій рицарській честі.

— Стривай! Мені сяйнула думка! — вигукнув Раморні.— Можна зробити куди більше... Можна вкласти в уста Бонтрона слово, що завдасть багато прикрощів тому, кого я проклинаю як призвідця мого лиха. Ходімо до буди того бульдога й розтлумачимо йому, що він має чинити за будь-яких обставин. Коли б нам пощастило вмовити його піти на випробу домовиною,— бо цим "божим судом" тільки людей страхають,— нам нічого б не загрожувало. Якщо Бонтрон вибере двобій,— а він лютий, мов зацькований ведмідь, і може навіть покласти супротивника трупом,— тоді нам не лише нічого не загрожуватиме: він відомстить за нас. А якщо Бонтрон загине, ми скористаємося твоїм планом. Г коли ти зумієш облагодити все чистенько, ми ще продиктуємо йому передсмертну сповідь, обернемо її собі на вигоду й прискоримо помсту за мої кривди. А як це зробити, я розкажу тобі на другий раз... Та все ж таки тут залишається ризик... Припустімо, наш бульдог упаде на арені смертельно поранений. Хто тоді завадить йому прохрипіти зовсім не ту сповідь, якої ми його навчимо?

— Пусте! Лікар дасть раду й тоді,— відповів Двайнінг.— Дозвольте мені доглядати Бонтрона і будьте певні: як тільки я дістану нагоду доторкнутися хоч одним пальцем до його рани, він уже нічого не викаже.

— Ох, добре мати до діла з таким прислужливим дияволом, якого не треба ні підганяти, ні вмовляти! — сказав Раморні.

-— Ёмовляти не треба, я й так радий служити вашій рицарській честі!

— А тепер ходімо напоумляти нашого вояку,— провадив рицар.— 3 ним не важко буде домовитись — цей собака знає, хто його годує, а хто дає йому ногою штурхана.