Пертська красуня - Сторінка 66

Та де там! Учора я страшно налякалася, коли ігуменя монастиря сама прийшла сюди з ченцем-домініканцем. Вони показали мені указ з великою державною печаткою, що дає право розшукувати й карати єретиків. Бачила я в них і список підозрілих людей, і там стояли наші з тобою імена — твоє і моє. Ігуменя зі сльозами на очах,— так, зі сльозами на очах! — благала мене запобігти лихій долі, якнайшвидше піти в монастир, а чернець, сказала вона, клятвено обіцяє, що, коли я црийму постриг, то тебе не зачеплять.

— Дідько б їх обох ухопив за їхні тсрокодилячі сльози! — вигукнув Главер.

— Ох! — зітхнула Катаріна.— Сльози та гнів нам не поможуть. Але тепер ти сам бачиш: мені є чого тривожитись.

— Тривожитись?! Ні, це кінець, ми пропали! О горе! Нерозважне моє дитя, де був твій розум, коли ти стрімголов кинулася в таку пастку?

— Вислухай мене, тату,— промовила Катаріна,— нам усе ж таки залишено шлях до порятунку, і це те, що я сама не раз пропонувала, але марно благала тебе дати згоду.

— Розумію тебе... Монастир! — здогадався Саймон.— Але ж подумай, Катаріно, яка ігуменя посміє...

— Я все тобі поясню, тату, і ти збагнеш, чому я, як тобі здавалося, не могла твердо наважитись, і, може, й ти, й інші даремно мені за це дорікали... Старий отець Френсіс, чернець-доміні-канець, наш із тобою духівник, що до нього я з твоєї волі ходжу на сповідь...

— О, це правда,— перебив її Главер,— то я тобі так порадив і наполіг на своєму, щоб розвіяти чутку, ніби ти цілком підпала під вплив отця Клімента.

— Отож, і отець Френсіс час од часу втягував мене в розмову про всілякі такі речі, сподіваючись, що я про них судитиму, як навчилася в картезіанського проповідника. Господи, прости мені мою сліпоту! Я таки не розгледіла його пастки,— я розмовляла відверто, а він заперечував невпевнено, так наче й сам ладен був пристати на мої докази. Іноді я навіть починала говорити з запалом, захищаючи те, у що свято вірю. Сповідальник і знаку не давав, який він насправді, й не виказував своїх потаємних намірів доти, доки вивідав усе, що я могла йому розповісти. Й аж тоді він почав загрожувати мені покарою на цьому світі і довічними муками на тому. Якби його погрози стосувалися тільки мене, то я б трималася стійко, бо жорстокість церковників на землі я знесла б, а в їхню владу наді мною по той бік життя я не вірю.

— На бога! — вигукнув Главер. Він уже себе не тямив і в кожному слові дочки вбачав для неї дедалі більшу небезпеку.— Остерігайся впадати в блюзнірство проти святої церкви!.. її вуха чують усе, а меч її карає нещадно!

— Покари, якою вони мені загрожували,— сказала Пертська Красуня, знов підводячи до неба очі,— я не злякаюсь. Та коли вони сказали, тату, що звинуватять у тому самому й тебе, я, признаюся, завагалась і вирішила якось помиритися з ними. Я розповіла про своє горе абатисі Марті з жіночого монастиря в Ельхо,— вона ж бо родичка нашої покійної мами й пообіцяла взяти мене до себе, якщо я зречуся мирської любові, відмовлюся від шлюбу й пострижуся в черниці. Вона про це домовилась, я певна, з домініканцем Френсісом, і обоє почали співати в один голос. "Можеш не йти в монастир,— казали вони,— але тоді вас обох — і батька, й тебе — потягнуть на суд як єретиків... А накинеш на себе покривало черниці, тоді ваші з батьком прогріхи церква забуде й простить". Вони навіть не наполягали, щоб я зреклася хибного вчення,— все, мовляв, залагодиться мирно, якщо тільки я піду в монастир.

— Та вже ж... та вже ж...— промовив Саймогі.— Вони ж бо гадають, що старий Главер — багатій і його багатство вслід за дочкою попливе в монастир у Ельхо, хіба дещо зажадають собі домініканці... То ось що тягне тебе в монастир! Ось чогЬ ти відкинулась від Генрі Вінда!

— Сказати щиро, тату, на мене напосідали з усіх боків, і я вже й сама починала схилятися до такої думки. Сер Джон Раморні погрожував мені тяжкою помстою молодого принца, якщо я не поступлюся його домаганням... А щодо бідолашного Генрі... Я й сама тільки зовсім недавнечко зрозуміла на свій подив, що... що більше ціную його чесноти, ніж ненавиджу його —вади. Та ба! Я зрозуміла це лише для того, щоб піти в монастир мені стало важче, ніж тоді, коли гадала, ніби шкодуватиму тільки за тобою! — Катаріна сховала обличчя в долоні й гірко заплакала.

— Це безумство! — промовив Главер.— Хоч яка тяжка буде скрута, а розумна людина завжди знайде раду, аби лиш у неї стало духу. Не така в нас країна й не такий народ, щоб священики попихали тут ім'ям Риму і щоб ніхто не поклав край такій узурпації. Якщо карати кожного чесного городянина, коли він скаже, що ченці люблять золото, а декотрі з них самі ж таки ганьблять учення, яке проповідують, то Стівен СмазервелЛ, їй-богу, без роботи не залишиться... І якщо коячому безголовому дівчиськові наказуватимуть зрікатися світу, бо ьача, мовляв, поділяє хибне вчення ченця-проповідника, то доведеться навідкри-вати силу нових жіночих монастирів і приймати затворниць за нижчу пожертву. В давнину добрі шотландські королі, захищаючи наші привілеї, не раз заходили в суперечки з самим папою, і коли той пробував похитнути світську владу, тоді повставав шот-дандський парламент і нагадував королеві про його обов'язок. Одного разу парламент зробив це навіть листом, що його слід було б викарбувати золотом. Я сам бачив те послання, хоч і не зумів його прочитати. Та коли я глянув на привішені до нього печатки глибоко шанованих прелатів та високородних і вірних баронів, у мене трохи серце не вискочило з грудей. Тобі не слід було критися від мене з таємницями, дочко. Але тепер не час дорікати. Піди вниз і принеси мені поїсти. Я незагайно сяду на коня й поїду до нашого лорда провоста, пораджуся з ним. Сподіваюся, він та інші справжні шотландські рицарі заступляться за нас і не дадуть, щоб чесних людей топтали ногами за необачне слово.

— Ох, тату рідниШ — зітхнула Катаріна.— Оцієї твоєї запальності я завжди й боялась. Я знала: як тільки тобі поскаржуся, відразу спалахне пожежа й ворожнеча, так ніби релігія, послана людям творцем світу, може породжувати лише чвари... Ось тому я й повинна тепер — так, навіть тепер! — зректися світу й відійти з моєю тугою до посестер в Ельхо,— якщо ти згодишся на таку жертву й відпустиш мене. Тільки, тату... втіш нещасного Генрі, коли ми розлучимося навік... І нехай... нехай він не судить мене надто суворо... Скажи йому, що Катаріна вже ніколи не докучатиме йому своїми докорами й завжди згадуватиме його в своїх молитвах.

— Ця дівчинка промовляє так гарно, що, слухаючи її, заплакав би сам сарацин !! — сказав Главер, і від жалю до Катаріни на очах у нього виступили сльози.— Але я не дозволю, щоб черниця зі священиком своїми підступами забрали в мене єдине дитя!.. Іди собі, дівчинко, дай мені вдягтись. І приготуйся виконати все, що я тобі накажу задля твого ж порятунку. Збери сяку-таку одежу та всі свої коштовності... Візьми ключі від залізної скриньки, що її подарував мені бідний Генрі Сміт, і поділи все золото, яке там знайдеш, порівну. Одну половину сховай у свій гаманець, а другу — у мій черес, котрим я завжди підперізуюся з дорогу. Так ми обоє матимемо на чорний день гроші, якщо доля

1 Сарацин — араб, мусульманин.

нас розлучить. Коли вже цьому судилося бути, то нехай буря господня зірве сухий листок і пожаліє зелений!.. Скажи, хай негайно осідлають мого жеребця і білого іспанського коника, якого я купив тільки вчора,— думав собі, що ти поїдеш на ньому до храму святого Іоанна з дівчатами та доброчесними заміжніми жінками найщасливішою нареченою, яка тільки переступала святий поріг! Та навіщо ці пусті балачки!.. Іди й не забувай: святі помагають лише тому, хто хоче помогти собі сам. І не переч мені!.. Іди, кажу я, зараз не до примх! У тиху погоду капітан ще може дозволити юнзі погратися стерном, та, слово честі, коли подме'вітер і горою здибляться хвилі, тоді капітан сам візьме в руки стерно!.. Не переч мені, доню, іди!

Катаріна слухняно пішла з кімнати виконувати батькову волю. Старий Саймон мав лагідну вдачу, ніжно любив дочку і, здавалося, нерідко полишав вирішувати всі її і свої справи їй самій. Однак він,— Катаріна це добре знала,— не терпів непослуху і вмів показати батьківську владу, коли обставини вимагали в домі суворого ладу.

Отож прекрасна Катаріна виконувала батьків наказ, а добрий старий Главер поквапно вдягався в дорогу, коли це у вузенькій вуличці залунав цокіт копит. Чоловік на коні був у плащі для верхової їзди; зведений комір закривав нижню половину обличчя, а шапка, насунута на самі очі, та пишна пір'їна на ній затуляли верхню половину. Чоловік сплигнув з сідла, і Дороті ледве встигла йому відповісти, що Главер у себе в спальні, як незнайомець уже збіг східцями нагору й увійшов до кімнати. Саймон, здивований і сполоханий,— у цьому ранньому гостеві він уже запідозрив судового виконавця, посланого забрати його й дочку,— з полегкістю зітхнув, коли чоловік скинув шапку, відгорнув з обличчя комір, і рукавичник побачив перед собою рицаря й провоста славного міста Перта. Його поява тут у будь-який час означала б неабияку ласку й честь, а цього ранку здалася мало не дивом, хоча, коли зважити на останні події, все ж таки стурбувала господаря.

— Сер Патрік Чартеріс?! — вигукнув Главер.— Ви виявили своєму вірному слузі таку високу честь...

— Облиш! — кивнув рицар.— Тепер не пора для зайвих церемоній. Я приїхав сюди через те, що в тяжку годину людина сама собі найвірніший слуга. Я не надовго, я тільки маю час сказати тобі, щоб ти тікав, добрий Главере: твою дочку й тебе звинувачують у єресі, і сьогодні королівська рада видасть указ заарештувати вас. Не баріться, а то обом вам це коштуватиме волі, а може, й життя.

— Дійшли й до* мене такі чутки,— промовив Главер,— отож я й сам збирався негайно податися до Кінфонса, щоб спростувати це ганебне звинувачення і попросити —у вашої вельможності поради й підтримки.

— Звинувачення ти спростуєш, друже Саймон, але це мало допоможе тобі там, де судді упереджені. Моя порада буде коротка: тікай і жди щасливіших часів. А з моєю підтримкою доведеться почекати доти, доки хвиля спаде, не завдавши тобі шкоди. Знайди собі де-небудь пристановище й пересидь кілька днів чи тижнів, а тим часом, я певен, церковників угамують.