Пертська красуня - Сторінка 63

Інші поспішили по домівках, щоб у сімейному колі з ясіма подробицями розповісти про бій та учту. Але були, звісно, й такі,' що вибрали дозволені втіхи таверни, двері якої великий піст не держав так суворо на замку, як того вимагали приписи церкви. Ну, а Генрі, розігрітий добрим вином та похвалами городян, повернувся до Вінда і впав у постіль, щоб побачити ві сні своє безхмарне щастя з Катаріною Главер.

Ми вже згадували про те, що після поєдинку глядачі поділилися на два гурти. І коли перший, менший числом, зате поважніший, рушив веселою процесією за переможцем, то другий, куди більший,— складався він з простолюду,— посунув за переможеним і засудженим Бонтроном, якого повели в інший бік і зовсім на інше діло. Хтозна, що дужче приваблює стовпище цікавих за інших обставин — дім скорботи чи дім утіх, і хай там що про це кажуть, а можна не сумніватися, котрий із них принадить більше роззяв, коли їм запропонують вибір: бути свідком нещастя, яке їх не обходить, чи веселощів, у яких вони не беруть участі. Відповідно й будку, що в ній убивцю повезли на страту, проводжала куди більша юрба жителів Перта.

Поруч з Бонтроном у будку сів чернець, і вбивця без вагань, ніби сповідаючись, повторив йому ту саму брехню, яку вже сказав на арені: немовби засідку, що в неї потрапив бідолаха шапкар, було влаштовано з наказу герцога Ротсейського. Цю брехню Бонтрон незворушно й безсоромно кидав і в юрбу, запевняючи тих, хто йшов ближче до повоза, що заробив собі смерть, виконуючи примху герцога Ротсейського. Бонтрон довго, похмуцо й уперто товкмачив те саме, мов завчений урок; так брехун по кілька разів повторює свою вигадку, намагаючись переконати слухачів у її правдивості, хоч у душі й сам у неї не вірить. Та ось Бонтрон підвів очі від натовпу й побачив удалині, на видноколі, чорний кістяк шибениці, добрих футів сорок заввишки, з драбиною та фатальним мотузком. І тоді вбивця раптом замовк, і чернець побачив, як він затремтів усім тілом.

— Утішся, сину мій,— промовив добрий чернець,— ти сказав правду й одержав відпущення. Якщо твоє каяття щире, Всевишній прийме його. І хоч серце в тебе жорстоке, а руки заюшені кров'ю, наші молитви, як настане час, визволять тебе з пекельних вогнів чистилища.

Ці слова скоріше поглибили ніж розвіяли страх злочинця, чию душу вже точив сумнів: ану ж із того, що йому наобіцяли нічого не вийде і від смерті його не врятують? Бентежила Бонтрона й думка про те, чи справді комусь вигідно клопотатися про його долю. Бо він добре знав свого господаря і був певний, що той спокійнр пожертвує людиною, якщо вона колись може виявитися проти нього небезпечним свідком.

Так чи так, а доля його вирішена, і від неї не втекти. Юрба поволі сунула до страшного "дерева" — так називали шибеницю,— поставленого на високому березі річки за півмилі від міських мурів. Це місце вибрали так, щоб тіло нещасного, віддане крукам, було видно здалеку й з усіх боків. Тут сповідальник передав Бонтрона в руки катові, що допоміг убивці зійти на драбину і, як здалося глядачам, виконав страту за всіма приписами закону. Хвилину Бонтрон ще наче боровся за життя, та скоро затих і повис мертвий. Кат постояв ще з півгодини на чатах, немовби очікуючи, доки в повішеному згасне остання іскра життя, а тоді оголосив любителям таких видовищ, що ланцюги, якими тіло мають прикувати надовго до шибениці, не готові, а тому труп буде випатрано й знов повішено для загального огляду аж другого дня на світанку.-

І хоч Смазервелл назвав таку ранню годину, другого ранку його супроводила до "дерева" велика юрба охочих побачити завершальну сцену страти. Які ж здивовані та обурені були ці люди, коли на шибениці мертвого тіла не виявилось! Однак чому й куди воно зникло, довго собі голови ніхто не сушив. Адже Бонтрон служив у барона, чиї землі лежали у Файфшірі, та й сам віл був родом із тих місць. Що ж тут дивного, коли комусь із жителів Файфшіру, човни яких безнастанно снують по річці, спало на думку тайкома зняти тіло свого земляка й урятувати від прилюдного глуМу? Юрба звернула свій гнів проти Смазервелла, бо напередодні той не довів своєї роботи до кінця, і якби кат зі своїм помічником не кинулися в човен і не втекли на другий берег Тею, їх, мабуть, побили б до смерті. Одне слово, ця подія була цілком у дусі тих часів і особливого подиву ні в кого не викликала. А про те, що сталося насправді, ми розповімо далі.

РОЗДІЛ XXIV

Собакам — зашморг, людям — волі шлях.

В. Щекспір, *Генрїх V"

У такій історії, як йаша, всі події мають бути приточені одна до одної, мов ото борідка ключа до замка. Читач, навіть досить прихильний, не вдовольниться простим твердженням, що, мовляв, сталося те й те, хоча, загалом кажучи, в буденному житті про події довкола ми тільки це й знаємо. Але, читаючи задля втіхи, людина хоче збагнути сховані пружини, що викликають ту чи ту подію. Така цікавість цілком зрозуміла й розважна, бо кожен має право розкривати й оглядати механізм власного годинника, зробленого саме для нього, хоч ніхто не дозволить вам копирсатися в курантах, поставлених на міській вежі для всієї громади.

Тим-то з мого боку було б нечемно примушувати читача самому думати-гадати: яким же побитом— убивцю Бонтрона знято з шибениці? Цю справу одні громадяни Перта приписували нечистій силі, інші — файфшірцям: мовляв, їм просто не хотілося бачити, як земляк гойдається в повітрі над річкою,— адже таке видовище просто ганьбило б їхній рідний край!

Після страти,— було вже десь близько півночі, і жителі Перта поринули в глибокий сон,— троє вкутаних у плащі чоловіків скрадалися з тьмяним ліхтарем вузенькими алеями саду, що спускався від будинку сера Джона Раморні до самого Тею. Там біли пристані, або невеликого хвилерізу, на воді похитувався маленький човен. Вітер глухо й тужно завивав у прибережних кущах, і блідий місяць 4ледве брів", як кажуть у Шотландії, крізь нагромадження хмар, що ось-ось мали випасти дощем. Обережно, щоб їх не побачили, ті троє підійшли до човна. Один із цих був чоловік високий і могутній, другий — куценький і згорблений, а третій — середній на зріст, ставний, жвавий і, видно, молодший від своїх супутників. Оце і все, що можна було роздивитися при тьмяному світлі. Чоловіки всілися в човен і відв'язали його від пристані.

— Пустимо човен за течією, аж поки минемо міст. Там городяни й досі стоять на чатах. Бо, як каже прислів'я, "пертська стріла зцає, куди летіти",— промовив наймолодший із трьох.

Він сидів за стернового й тепер відштовхнув човна Шд берега. Два інших узялися за весла, обмотані в кочетах ганчір'ям, і нечутно гребли доти, доки випливли на середину річки. Тут вони кинули гребти, склали весла, і стерновий повів човна за течією.

Отак, ніким не помічені — чи, краще сказати, не почуті,— вони прослизнули під величезним готичним склепінням старого мосту, зведеного завдяки турботам Роберта Брюса в 1329 році і внесеного повінню в 1621 році. Вони чули голоси дозорців із цивільної сторожі, що її магістрат, відколи в місті почалися безчинства, щоночі виставляв на цьому важливому посту, але ніхто їх не гукнув. І коли човен відплив униз по річці досить далеко й нічна варта вже не могла їх почути, вони знов опустили весла в воду — правда, все ще обережно — і навіть почали стиха перемовлятись.

— Відколи ми з тобою розлучились, ти, приятелю, взявся за нове ремесло,— сказав один весляр до другого.— Тоді ти доглядав хворого рицаря, а тепер, бачу, крадеш із шибениці мертві тіла!

— Не мертві, а живі, з ласки вашої вельможності, добродію Банкл, або моє мистецтво не досягло мети.

— Мені доводилося багато про нього чути, пане аптекар. Вашу вченість я поважаю, та якщо ви не скажете, в чому ваш фокус, я матиму сумнів, чи він удався.

— Це штука нехитра, пане Банкл, і навряд чи зацікавить такий гострий, як у вас, розум, відважний мій добродію. Якщо ваша ласка, я поясню. Коли людині припиняють життя — або, грубо кажучи, вішають її на шибениці,— смерть настає від паралічу: себто жили стискаються, кров не повертається до серця, вдаряє в мозок, і людина помирає. Є ще одна причина смерті: коли зашморг перехоплює горлянку, необхідне для життя повітря не доступає до легень, і повішений неминуче гине.

— Все це зрозуміло... Але як же можливо зробити, щоб кров усе ж таки не вдарила в голову, шановний лікарю? — запитав третій — не хто інший, як Евіот, паж сера Раморні.

— А дуже просто,— відказав Двайнінг.— Треба повісити людину так, щоб сонна артерія залишалася незатиснена, тоді кров не рине до голови й параліч не настане. І, знову ж таки, якщо зашморг не здушить горлянку, повітря надходитиме до легень — байдуже, чи висітиме людина в повітрі, чи стоятиме на землі.

— Все це я розумію,— промовив Евіот.— Але ж як повісити чоловіка на шибениці й водночас не дати йому вмерти — ось чого не годен збагнути мій дурний розум!

— Ех, любий юначе, твоя хоробрість занапастила твою світлу голову! Якби ти "студіював науки вкупі зі мною, ти б навчився осягали й речі куди складніші. Моя штука ось у чому. Я роздобув ремені з такої самої шкіри, що й попруга в коня вашої вельможності, і особливо подбав про те, щоб вони не дуже розтягалися і не сідали, бо тоді моя штука не вдалася б. Під кожну ступню я пропускаю по такому ремінцеві й протягую уздовж ноги до пояса, де обидві ці шлейки закріплюю. Від пояса по грудях та спині вгору йдуть кілька підтяжок, усі вони між собою з'єднані і рівномірно приймають на себе вагу тіла. Для зручності рятованого я роблю ще кілька таких пристроїв, але головний цей, про який я щойно розповів. Підтяжки, або перев'язі, прикріплюються до широкого залізного нашийника; спереду він одігнутий назовні і має кілька гачків — щоб не спорснув зашморг, що його підмовлений кат накидає на цей нашийник, а не на голе тіло. Таким чином нещасний, коли з-під нього вибивають драбину, виявляється повішеним, з вашої ласки, не за шию, а за сталевий обруч, з'єднаний з шлейками, пропущеними під ногами. На обруч, по суті, й припадає вся вага тіла, полегшена трохи ще й такими самими ремінцями попід пахвами. Отож ні жили, ні горлянка не здушені, чоловік вільно собі дихає, і хіба тільки страх та незвикла обстановка збурять його кров, але не більше, ніж скажімо, у вас, ласкавий пане, коли ви зведетеся в стременах оглянути бойовище.

— Слово честі, винахід хитромудрий і просто дивовижний! — зауважив Банкл.

— Правда ж? — провадив аптекар.— І гідний того, аби про нього довідалися такі величні духом люди, як ви, відважні мої

* рицарі.