Пертська красуня - Сторінка 69

Дехто з дослідників ототожнює Кугілів з численним і могутнім кланом Мак-Кеїв. Якщо таке твердження має достатньо підстав,— а це досить сумнівно,— то клан Мак-Кеїв мав переселитися після королювання Роберта Третього на нові, значно віддаленіші землі, оскільки в наш час ми знаходимо їх (як клан) на крайній півночі Шотландії, у графствах Росс та Сатерленд 3. Отож ми не можемо, як нам хотілося б, визначити напевно, географію дії нашої розповіді. Досить буде сказати, що Главер, вирушивши на північний захід, цілий день їхав до краю Бредолбанів; звідти він мав намір дістатися до укріпленого замку, де Гілкріст Мак-Аян, батько його колишнього учня і ватаг Кугілів, звичайно стояв двором^ додержуючись у всьому варварської розкоші, як і належало особі такого високого сану.

Не варто затримуватись, описуючи, яка це була важка й небезпечна подорож. Шлях пролягав серед гір та пустельних місць, то збігаючи на кручі, то спускаючись у непрохідні болота, і його часто перетинали бурхливі потоки й навіть річки. Але на всі ці небезпеки Саймон Главер наражався й раніше; задля чесного зиску, отож не лякали і не спиняли вони рукавичника й тепер, коли на карту було поставлено його волю, а може, й саме життя.

Когось іншого небезпека, що загрожувала з боку нецивілізова-них і войовничих жителів цього дикога краю, злякала б, мабуть, не менше, ніж самі злигодні подорожі. Однак Главер добре знав звичаї та мову горян, і це також додавало йому впевненості. Той,

1 Себто "Великий Кіт" (прим. авт.). ? Не нам вирішувати (лат.).

3 їхні володіння, звичайно звані за ім'ям вождя Мак-Кеїв країною лорда Ріея, недавно перейшли до вельможного роду Стаффорд-Сатерлендів (прим, авт.).

хто розраховує на гостинність най дикішого гєла, ніколи не буде розчарований; і горянин, що за інших обставин спровадив би чоловіка на той світ заради срібного ґудзика від його плаща, зостанеться сам голодний, а нагодує й гостинно прийме в своїй хижі подорожнього. Мандруючи по Гірській Країні, треба не забувати одного: здавайся якомога довірливішим і беззахиснішим. Додержуючись цього правила, Саймон Главер подорожував без зброї і нібито зовсім не дбав про свою безпеку. Подбав він і про те, щоб у його одежі не впадало в очі нічого такого, що могло б збудити жадібність. Розважливий городянин завжди пам'ятав іще одне правило: слід уникати товариства з випадковими супутниками і обмежуватись тільки звичайною відповіддю на люб'язне привітання, з яким рідко який горянин не звернеться до мандрівця. Та не часто випадало рукавичникові чути в дорозі навіть такі короткі привітання. Цей завжди глухий край тепер, здавалося, люди й геть покинули. Навіть у вузьких долинах понад річечками, де Саймо-нові доводилось проїздити, оселі стояли покинуті, а їхні мешканці подалися в ліси та гори. Причину неважко було зрозуміти: чвари, від яких постійно страждав цей нещасний край, мали ось-ось спалахнути знов і принести нові грабунки та спустошення.

Така пустка вже починала тривожити Главера. Кінфонс лишився далеко позаду, вдень Саймон спинився й дав коневі відпочити, і тепер старого вже турбувала думка про те, де він ночуватиме. Саймон мав намір заїхати до свого давнього знайомого, Ніела, прозваного "Бушаллохом" (тобто "Волопасом"), бо він наглядав за незліченними чередами та омарами ватага Кугілів і тому поселився на березі Тею, неподалік від того місця, де річка витікала з озера із такою самою назвою. Від цього давнього свого приятеля, в якого Саймон часто гостював і здавна купляв шкури та хутра, Главер сподівався довідатися, що діється тепер у краю, чого тут ждуть — війни чи миру, і що Ніел порадить зробити для його, Саймонової, безпеки в горах. Сам король Роберт, нагадаємо читачеві, тільки за день до втечі рукавичника з Перта дізнався про домовленість уникнути великого числа жертв усобиці між кланами і вирішити її боєм між малими загонами; отже, новина ця ще не встигла поширитись у горах.

"Якщо Ніел покинув, як і всі вони, свою оселю, я пропав,— думав Саймон.— Я ж бо не тільки сподіваюся від нього доброї поради, а й хочу, щоб він побалакав про мене з Гілкрістом Мак-Аяном. Та й не тільки це. Що я тоді вечерятиму і де ночуватиму?"

Отак розмірковуючи, Главер виїхав на вершину положистого зеленого пагорба, і його очам відкрилася велична картина Лох-Тею. Озеро лежало внизу,— широченна плита відмитого срібла, вправленого, немов коштовне дзеркало, у раму з темних, порослих вересом крутосхилів та ще не вбраних у листя дубових гаїв.

, Звичайно байдужий до красот природи, тепер Саймон Главер і поготів нічого не помічав. З усього цього чудового краєвиду його увагу привернув тільки Звій — край заплави, де річка Тей, вихопившись повноводим потоком із рідного озера й зробивши коліно на мальовничій долині, що розляглася на милю завширшки, пускається в мандри на південний схід, немов завойовник підкоряти й заразом збагачувати далекі окраїни. В цьому затишному й чарівному куточку між озером, горою та річкою потім виріс феодальний замок Балл ох а в наші дні його замінив прекрасний палац графів Бредолбанів.

Та Кембли, хоч і досягли в Аргайлшірі великої могутності, ще не проникли тоді так далеко на схід, аж до Лох-Тею, і його береги,— чи то як спадкові, чи то як захоплені володіння,— належали в той час Кугілам, що випасали найкращі свої череди й отари на приозерних оболонях. Ось чому в цій долині, серед густих заростів дубняка, ліщини, горобини та модрини й жив Ніел Бу-шаллох, місцевий Евмей 2.1 над дахом його невеличкої хижі весело курів гостинний вогонь — на превелику втіху старого Главера, якому інакше довелося б заночувати під голим небом, а це його аж ніяк не приваблювало.

Під'їхавши до дверей хижі, рукавичник дав про себе знати спер* шу свистом, а потім окриком. Завалували гончаки та вівчарки, й нарешті вийшов і сам господар. Вигляд він мав стурбований; здавалося, Ніела здивувала поява тут Главера, хоч пастух намагався приховати свою тривогу й подив: у цих краях не було нічого непоштивішого, ніж коли господар дому міною чи жестом дасть гостеві привід подумати, ніби його поява неприємна чи на-! віть несподівана. Саймокового коня відвели до стайні, де він насилу помістився, а самого рукавичника запросили в дім. Тут перед подорожнім за місцевим звичаєм поставили, поки приготують кращу вечерю, хліб та сир. Саймон знав цей звичай і спочатку вдавав, мовби не помічає смутних облич Бушаллоха та його домашніх, доки задля годиться скуштував усього того, що стояло на столі. Нарешті він зайшов здалеку, спитавши, які новини чути в краю.

— Новини погані, дуже погані,— відповів пастух.— Немає більше нашого батька.

— Як?! — вигукнув Саймон, дуже стривожений.— Помер ватаг клану Кугілів?

— Ватаг клану Кугілів не вмирає ніколи,— відповів Бушал-лох,— але Гілкріст Мак-Аян учора помер, і ватагом тепер став його син, Ехін Мак-Аян.

1 "Ба л лох" по-гельському означав "місце зитоку річки з озера" (прим. авт.).

2 Евмей — вірний слуга і товариш Одіссея, наглядач його черед.

— Як, Ехін?.. Тобто Конахар, мій учень?

— Не говори багато про це, брате Саймон,— промовив пастух.— Не треба забувати, друже, що твоє ремесло, вельми шановане в мирному місті Перті, надто просте й земне, аби його так само шанували біля підніжжя-Бен-Лоерса й на берегах Лох-Тею. Ми навіть не маємо гельського слова, щоб назвати майстра, котрий шиє рукавиці.

— Дивно було б, якби ви це слово мали, друже Ніел,— сухо відказав Саймон,— коли для вас і рукавиці дивина. В цілому клані Кугілів, либонь, не знайдеться другої пари, крім тієї, яку я сам подарував Гілкрістові Мак-Аяну,— пухом земля йому! — і він прийняв мої рукавиці, мов коштовний дарунок. Його смерть глибоко мене засмутила, бо я приїхав до нього в нагальній справі.

— Тоді краще тобі, друже, з досвітком повернути коня назад на південь,— порадив пастух.-^ Скоро почнеться похорон, і обряд триватиме недовго, бо не пізніше як на вербну неділю призначено бій між кланами Кугілів та Хаттанів,— по тридцять воїнів з кожного боку. Отож у нас обмаль часу і оплакувати покійного вождя, і вшановувати живого.

— Але моя справа дуже нагальна, мені конче треба побачитися з молодим вождем, хоч би на чверть години,— сказав Главер.

— Послухай, друже,— відповів господар,— яка в тебе може бути до нього справа? Або здерти гроші, або щось купити. Таї^ ось, нехай вождь тобі що-небудь і винен — за харчі чи там іще за щось,— але не —вимагай у нього плати зараз, коли плем'я, віддає всі свої багатства, аби придбати якомога кращу зброю та об-ладунки для наших бійців: адже коли ми виступимо проти отих бундючних "гірських котів", уже сам наш вигляд повинен свідчити про перевагу над ними. А якщо ти приїхав з нами торгувати, то час для цього ти вибрав ще гірший. Ти ж бо знаєш, у нашому племені й так багато хто дивиться на тебе криво,— адже ти виростив юного вождя. А таку почесну справу доручають звичайно найдостойнішим у клані.

— О господи, що ти таке кажеш, чоловіче?! — вигукнув Главер.— Та нехай згадають: адже я зовсім не домагався такої честі, вона дісталася мені не з великої ласки; навпаки, я взяв на себе це доручення вельми неохоче, після наполегливих прохань та вмовлянь. І той Конахар, чи Гектор, чи як там ще ви його величаєте, перепсував мені ланячої шкіри на багацько шотландських фунтів!

— Ну ось,— зітхнув Бушаллох,— ти знову зронив слово, що може коштувати тобі життя... Будь-який натяк на шкіру та шкури, а надто оленячі та з лані, може накликати на тебе велику біду. Вождь молодий і ставиться до своєї гідності ревниво, а чому — ти, друже Главер, знаєш не гірше від усіх. Він, звісно, хоче, аби все, що стоядо між ним та його спадковим правом і призвело до його вигнання, тепер забулось навік. Отож навряд чи йому припаде до вподоби, коли хтось спробує нагадати кланові і йому самому про те, що й вождеві, й людям згадувати гірко. Подумай, як у таку хвилину подивляться тут на старого Главера з Перта, в кого вождь так довго був на побігеньках?! Одне слово, друже, ти в цьому ділі схибив. Ти поквапився привітати вранішнє сонце, коли його промені ще тільки ковзнули над обрієм. Приходь, коли сонце підіб'ється вище, тоді й тебе зігріє його тепло.

— Ніеле Бушаллох,— промовив Главер,— ми з тобою, як ти сам кажеш, давні друзі, і я маю тебе за вірного товариша.