Пертська красуня - Сторінка 71

Тим часом пронизливий спів бойових волинок ставав усе гучнішим і гучнішим, а крики на численних човнах, що пливли слідом за баркою під чорним браттахом вождя, долітали, зливаючись у дикий хор, аж до Том-ан-Лонаху, звідки Главер спостерігав це видовище. На передній барці стояв на кормі поміст, і там лежало загорнуте в біле полотно, але з Бепокритим обличчям, тіло померлого вождя. Його син та близькі родичі тулилися тедес на барці, а позаду пливла сила-силенна всіляких човнів та човників, що їх удалося зібрати на самому Лох-Тею, а також притягти волоком по суходолу з Лох-Ерна та інших озер,— декотрі навіть досить вутлі й ненадійні. Були тут і курраги, сплетені з лози та обтягнені воловими шкурами,— щось схоже на човни стародавніх бриттів. Чимало людей прибуло на плотах, зв'язаних для цієї нагоди з чого попало і як попало,— ніби вмисне для того, щоб дехто з клану ще до кінця похорону вирушив до царства духів прислуговувати там вождеві.

Коли з меншої групи човнів, що зібралися край озера неподалік від острівця, побачили головну флотилію, люди на них заходилися перегукуватись такими одностайними криками, з таким протяглим, нестямним наростанням і спадом голосу, що не тільки перелякані олені.з усіх виярків на багато миль довкола кинулися тікати в гори, а навіть свійська худоба, звикла до людських голосів, була охоплена тією самою глибокою панікою і, як і її дикі родичі, подалася з пасовищ у болота та в хащі.

На ці звуки з монастиря, з-під його низького порталу, почали виходити 'один по одному ченці, жителі цього маленького острівця, з розп'яттям, корогвами, в усій церковній пишноті, на яку тільки були спроможні. Водночас ударили всі три дзвони святої обителі, і похоронне бемкання докотилося до вже змовклих людей на воді, злившись із урочистим католицьким гімном,— його співали ченці, що рушили процесією. Обряди, зміняли один одного, поки родичі покійного виносили тіло на берег і, поклавши його на насип, який з давніх-давен служив такій меті, творили дсруг померлого дізіл К Коли тіло знову підняли, щоб нести в церкву, з юрби довкола злетів новий багатоголосий крик, і в глухі вигуки воїнів та лункий лемент жінок уплелися надсадні зойки старих та заливчастий плач дітей. А тоді знову — і востаннє —

1 Дуже давній обряд, який полягає в тому, що люди тричі обходять довкола тіла померлої чи живої людини, благаючи їй божої ласки (прим. авт.).

прокричали коронах, тіло понесли в глибину храму, й за ним пішли тільки найближчі родичі вождя та найвизначніші ватажки клану. Останнє скорботне голосіння, стократ посилене луною, знялося так жахливо гучно, що Главер мимоволі підніс долоні до вух, щоб не чути чи бодай приглушити цей пронизливий звук. Старий чоловік усе ще стояв, затиснувши руками вуха, коли коршаки, сови та інші птахи, сполохані в гніздах несамовитими криками, вже майже заспокоїлись. Та раптом, ледве-но Главер опустив руки, чийсь голос зовсім поруч промовив:

— Як ви гадаєте, Саймоне Главер, чи це достойний гімн покаяння і хвали Всевишньому, щоб під його звуки постати перед своїм творцем жалюгідній, пропащій людині, вигнаній із тлінної плоті?

Главер обернувся, і в білобородому старцеві, що стояв поруч, одразу впізнав по ясни£, лагідних очах і доброзичливій усмішці отця Клімента, ченця-картезіанця, хоч замість чернечої сутани на ньому був тепер грубий ворсистий плащ і шапочка горянина.

Читіач, певно, пригадує, що Главер ставився до цього чоловіка водночас і шанобливо, і з неприязню: як людина розважлива, рукавичник не міг відмовити ченцеві в шанобі, а його неприязнь була викликана тим, що єретичні проповіді отця Клімента стали причиною лиха і для Катаріни, і для нього, Саймона. Тим-то на привітання ченця Главер не відповів щиросердо й радо, як годилося б, а коли отець Клімент знову його спитав, що він думає про всі ці дикі похоронні обряди, рукавичник пробурмотів:

— Не знаю, добрий отче. Принаймні ці люди виконують свій обов'язок перед померлим вождем згідно зі звичаями предків. Як уміють, виражають вони жаль за своїм товаришем і моляться за нього перед небесами. А те, що робиться від щирого серця, господь приймає, на вдою думку, прихильно. Якби це було не так, то небо, гадаю, вже давно б їх просвітило і навчило б чинити по-іншому.

— Ти помиляєшся,— відповів чернець.— Господь, правда, послав світло нам усім, хоч і не кожному вділив його однаково. Проте люди вмисне заплющують очі й віддають перевагу пітьмі. Цей темний народ примішує до ритуалу римсько-католицької церкви давні поганські обряди своїх предків і так до мерзот розбещеної багатством та владою церкви додає ще й жорстокість та криваві звичаї диких язичників.

— Отче,— гостро кинув Саймон,— мені здається, ваша присутність потрібна зараз у каплиці,— там ви принаймні допоможете своїм братам правити службу. Це буде краще, ніж підривати й розхитувати віру такого, як я, смиренного, хоч і неосвіченого, християнина.

— А чому ти кажеш, добрий мій брате, що я розхитую основи твоєї віри? — відказав Клімент.— Я служу небові, і якщо потрібна буде моя кров, щоб укріпити чоловіка в його святій вірі, то я, не вагаючись, віддам її задля цієї мети до решти.

— Ви говорите щиро, отче, цього заперечити не можна,— промовив Главер.— Та коли судити про вчення з його плодів, то небо, мабуть, покарало мене рукою церкви за те, що я до цього вчення прислухався. Поки я до вас не ходив, ніщо не бентежило мого духівника, якби я навіть був признався йому, нібито розповів приятелям за кухлем пива яку-небудь сороміцьку баєчку, хай навіть про ченця чи черницю. Коли я, бувало, й ляпну язиком про те, що отець Губерт більше встигає на ловах за зайцями, ніж за людськими душами, то покаюся в цьому на сповіді у вікарія Вайнсофа *, а він посміється і на спокуту гріха скаже мені дещицю заплатити церкві... Чи коли, бувало, пробалакаюся, що вікарій Вайнссф частіше заглядає до чарди, ніж до свого молитовника, то висповідаюсь про це отцеві Губерту, і нова пара рукавиць для соколиного полювання все залагодить. Отак я, моє сумління і наша матір церква завжди йсили собі в злагоді, дружбі і взаємній вигоді. Та відколи я почав слухати вас, отче Клімент, ця щаслива спілка розпалась, і тепер я тільки й чую, як мені погрожують чистилищем на тому світі й вогнищем на цьому. Отож або я тепер мушу всіляко вас уникати, отче Клімент, або ви заводьте балачки тільки з тими, хто може збагнути ваше вчення. У мене не стане духу зробитися мучеником. Я зроду не міг зважитися навіть зняти голими пальцями нагар зі свічки. І я, сказати правду, маю намір повернутися до Перта, вимолити у святого суду прощення, віднести свою в'язанку хмизу до підніжжя шибениці на знак каяття і знов купити собі ім'я доброго католика, хай навіть коштом усього земного багатства, що в-мене зосталось,

— Ти гніваєшся, мій любий брате,— промовив Клімент.— Тобі дечим пригрозили на цьому марному світі — невеличкою земною втратою, і ти вже каєшся за свої добрі думки, що їх колись мав.

— Легко вам так казати, отче Клімент, бо ви, певно, вже давно зреклися земних багатств та благ і наготувалися, коли настане година, скласти свое^життя за вчення, в яке повірили і яке проповідуєте. Ви ладні натягти на себе просмолену сорочку й просякнутий сіркою ковпак так само спокійно, як люди лягають спати, і такий обряд, здається мені, був би вам не дуже й прикрий. Але я все ще ношу те, що мені зручніше. Багатство моє —поки що зі мною, і воно, хвалити бога, дає мені змогу жити досить пристойно... Ме-

* ні тільки шістдесят років* я, скажу не хвалячись, ще міцний чоловік і зовсім не поспішаю розлучитися з життям... Та коли б навіть я був бідний, як Йов, і стояв однією ногою в могилі,— хіба

1 Імена "Губерт" і "Вайнсоф" ужито не випадково: святого Губерта вважали покровителем полювання, а "Вайнсоф" (уіпезаіф означає "винопій".

й тоді я не повинен був би дбати про свою дочку, що їй ваші проповіді вже й так обійшлися надто дорого?

— Твоя дочка, друже Саймон,— воістину ангел на землі,— сказав чернець.

— Авжеж! Вона так наслухалася ваших повчань, отче, що скоро, здається, її можна буде назвати ангелом на небесах. І підніметься вона туди на огненній колісниці!

— Ох, любий мій брате,— мовив отець Клімент,— прошу тебе, не говори про те, що ти погано розумієш. Показувати тобі світло, яке тебе тільки дратує,— марна праця. Та послухай, що я скажу про твою дочку, чиє земне щастя,— хоч я ні на мить не прирівнюю його до благ духовних,— все ж таки по-своєму дороге Клі-ментові Блеру не менше, ніж її рідному батькові.

Сльози набігли на очі старого, коли він це промовив, і Саймон Главер уже не так круто сказав до ченця:

— Ви, отче Клімент, либонь, найдобрішйй, найлагідніший чоловік на світі. Чого ж воно так виходить, що хоч бй куди ви ступили — скрізь вас зустрічає людська неприязнь? Кладу голову до колодки, эи вже встигли образити жменьку отих бідних ченців у їхній оточеній водою клітці, і вам заборонили брати участь у похоронній відправі!

— Що ж, це правда, сину мій,— зітхнув картезіанець.— І, боюсь, їхня злість змусить мене покинути цей край. Я тільки назвав забобоном і безглуздям те, що вони йдуть до церкви святого Філліана викрити злодія з допомогою дзвонів... і купають божевільних у ставочку біля церкви, щоб вигнати їхню душевну хворобу. І що ж? Ті переслідувачі не тільки викинули мене з своєї громади,— вони ще й ладні спровадити мене на той світ!

— Ох, і що ви за чоловік! — промовив Главер.— Хоч скільки вас остерігай — усе марно!.. Але мене, отче Клімент, люди не викинуть, а якщо й викинуть, то тільки за те, що знався з вадеи. А тому прошу сказати те, що ви хотіли, про мою дочку, а потім кожен із нас піде своєю дорогою.

— Сказати тобі, брате Саймон, я хотів ось що. Цьому юному вождеві груди розпирає усвідомлення власної величі й думка про владу. Але є на світі таке, що йому найдорожче: твоя дочка!

— Що? Конахар?! — вигукнув Саймон.— Мій збіглий учень посмів підвести погляд на мою дочку?!

— Так, посмів,— зітхнув отець Клімент.— Щільно обвиває нас земна гординя, чіпко тримається за нас, мов плющ за стіну, її не відірвеш!.. Посмів підвести очі на твою дочку, добрий Саймоне? Овва! Ні, зі своєї висоти і з тої висоти, якої він сподівається ще досягти, ватаг клану Кугілів дивиться на дочку пертського ремісника лише згори вниз, ще й гадає, ніби він, дивлячись на неї, себе принижує.