Пертська красуня - Сторінка 72

Та, кажучи його власними блюзнірськими словами, Катаріна йому дорожча від життя на землі й від раю небесного, і без неї він жити не може.

— То нехай помирає, коли його ласка! — відрубав Саймон Главер.— Катаріна заручена з чесним громадянином Перта, і я не поламаю свого слова навіть для того, щоб віддати дочку за принца Шотландського!

— Таку відповідь я й сподівався почути від тебе,— сказав чернець.— Хотів би я, шановний друже, щоб і до своїх духовних турбот ти додав хоча б дрібку того сміливого і рішучого духу,.з яким ти твориш діла земні.

— Замовкніть, отче Клімент! Замовкніть! — вигукнув Главер.— Коли ви починаєте отак розводитись, від ваших слів відгонить киплячою смолою, а мені цей запах не до шмиги. А щодо Катаріни, то я вже докладу зусиль, аби не дуже розгнівити юного вельможу. А поки, на моє щастя, йому до неї не дістатися.

— Тоді вона звідси справді далеченько,— промовив картезіанець.— А тепер, брате Саймон, коли тобі так небезпечно мати зі мною діло й прислухатися до моїх слів, то я мушу йти звідси сам зі своїм ученням і тією небезпекою, яку воно на мене накликає. Та якщо коли-небудь твої очі, не такі засліплені, як тепер, земними сподіваннями та страхами, знов звернуться до того, кого, може, скоро у вас не стане, тоді згадай: ніщо інше, як любов до істини й відданість ученню, що його він проповідував, спонукало Клімента Блера не тільки стійко, терпіти, але й викликати гнів можновладних і зачерствілих, пробуджувати тривогу й острах у несміливих і заздрісних, ступати по землі так, ніби він на ній не житець, і діждатися від людей ім'я безумця за те, що намагався, скільки міг, навертати душі до бога. Господь свідок, я б залюбки жив із законами у злагоді, засягнувши любові й співчуття ближніх! Не легке це діло, коли шановні люди цураються тебе, немов зараженого, коли нинішні фарисеї переслідують тебе, як невірного єретика, коли з жахом і зневагою дивиться на тебе натовп і бачить у тобі безумця, що може завдати шкоди! Та нехай усі ці нещастя будуть стократ більші, ніхто не погасить вогню, що горить у моїй душі! Голос у мені наказує: "Проповідуй!" І я мушу йому коритися. Нехай мене спостигне лихо, якщо я кину проповідувати слово боже, хоч би на останок мені довелося промовляти його від охопленого полум'ям стовпа!

Так говорив цей безстрашний чоловік, один із тих, кого небо час від часу посилало на землю, щоб проповідь істинної віри жила навіть у найтемнішу пору й дійшла до наступних поколінь від апостольських часів — до тої доби, коли, підтримана винаходом книгодрукування, розвинулася в усьому блиску реформація. Главер усвідомив убогість свого себелюбства і сам собі здався гідним зневаги, коли побачив, як самовідданий чернець відвернувся від нього. Хвилину рукавичникові навіть хотілося наслідувати приклад отця Клімента,-його безкорисливу людинолюбну мету. Та це бажання промайнуло, мов спалах блискавки на темному склепінні неба, де нема на що впасти її вогню, і Главер поволі рушив схилом униз,— не в той бік, куди пішов чернець,— забувши і про нього самого, і про його вчення, обтяжений тривожними думками про те, яка доля чекає дочку і його самого.

РОЗДІЛ ХХУПІ

Що треба ще, щоб світ прославив їх? Продажний літописець? Розмах дій? Могила пишна? Адже у палких їх душах був не менший жар надій, Такі ж вони були й в хоробрості своїй. Дж. Байрон, * Паломництво Чайльда Гарольда"

Похорон закінчився, і ось та сама жалобна флотилія, що недавно так скорботно й урочисто пропливла озером до острівця, наготувалася дід пливти під розгорнутими корогвами назад, виказуючи всім, чим тільки можна, радість і веселощі. Часу для святкових гулянь залишалося зовсім обмаль, наближався день, коли бій мав покласти край жахливій чварі між кланом Кугілів та йото найгрізнішим ворогом. Тому було ухвалено об'єднати поминальну тризну з традиційною учтою на честь нового вождя.

Дехто заперечував дроти такого порушення обряду, вбачаючи в ньому лиху призвістку. Однак, з другого боку, таке рішення до певної міри навіть схвалювали почування та звичаї горян, які своїй скорботі й досі схильні надавати відтінку врочистої радості, а своїм веселощам — тіні ледве помітного Жмутку. Звичайний страх говорити й думати про тих, кого ми любили і втратили, мало лритаманний цьому стриманому в своїх почуттях і натхненному народові. Серед горян ви не тільки почуєте, як молодь (так, зрештою, заведено скрізь) розмовляє про чесноти й заслуги своїх батьків, які за законами природи померли раніше від них; тут удова чи вдівець у буденній розмові нерідко згадує про втраченого чоловіка чи жінку, а батьки — і це ще дивніше — часто розповідають про красу й відвагу дитини, яку поховалц. Очевидно, шотландські горяни, на відміну від інших народів, не сприймають роалгуку з друзями, котрих забрала смерть, як щось остаточне й безповоротне, і про дорогих їхньому серцю людей, які пішли в могилу раніше за них, говорять так, ніби ті пустилися в далекі мандри, куди невдовзі вирушать і вони самі. Отож в очах цих людей давній поминальний обряд, шанований в усій Шотландії, не зазнає ніякої Шкоди, якщо в цьому випадку його поєднати зі святом на честь юного вождя, батькового наступника.

Одне слово, барка, яка щойно доправила покійника до могили, тепер везла юного Мак-Аяна до його нового високого призначення. Менестрелі вітали Ехіна найвеселшгими співами, як ще недавно найскорботнішим голосінням проводжали прах Гілкрі-ста. З усіх човнів лунала врочиста й радісна музика замість жалобних криків, що недавно котилися луною по берегах Лох-Тею. І сотні голосів гукали славу юному вождеві, коли той стояв на кормі, з голови до ніг озброєний, у розквіті першого змужніння, вроди й молодого запалу, на тому самому місці, де зовеш недавно лежало тіло його батька, оточений радісними друзями, як покійний вождь був оточений невтішними плакальницями.

Один із човнів плив бік-о-бік з почесною баркою. За стерном на ньому сидів сивийвелет Торквіл із Діброви, а веслували вісім його синів, кожен вищий від звичайного "людського зросту. Мов ото улюблений пес, дужий вовкодав, грайливо скаче круг свого добродушного господаря, так і човен названих братів ковзав повз барку вождя то з одного боку, то з другого і навіть кружляв довкола неї, ніби прагнучи показати свою радість. Водночас брати з ревнивою пильністю собаки, з яким ми щойно їх порівняли, не давали жоДїюму іншому човну підійти близько до барки вождя,— човен велетів неминуче наскочив би на зухвальців. Сьогодні їхній названий брат став на чолі клану Кугілів, і тепер, піднісшись разом із ним, вони в такий бурхливий і відчайдушний спосіб виражали свій тріумф.

Далеко позаду і зовсім з іншими почуттями в серцях людей — чи принаймні одного з них — плив маленький човкик, в якому Бушаллох з одним зі своїх синів везли Саймона Главера.

— Якщо ми пливемо до того кінця озера,— мовжв Саймон своєму товаришеві,— то на дорогу в нас піде не одна година. *

Та тільки-но він це сказав, як веслярі в човні лейхтахів, тобто особистих охоронців, названих братів вождя, по сигналу з барки склали весла, дали пастуховому човнику порівнятися з своїм, а тоді перекинули Ніелові довгий ремінь, якого той хутко закріпив на носі човника. Після цього брати знов налягли на весла і, хоч тягли тепер за собою ще й малого човника, полетіли по озеру майже так само швидка, як доти. Вони лягтали так стрімко, що човник, здавалося, ось-ось перекинеться або розпадеться на друзки.

Саймон Главер занепокоєно стежив за цими відчайдушними гонами. Іноді борти човника так глибоко пірнали в воду, що виглядали над поверхнею тільки дюймів на два. І хоч Ніел Бушаллох запевняв, ніби все це робиться на знак особливої до нього поваги, городянин подумки молився, щоб це плавання завершилося щасливо. Його бажання здійснилось — і то куди скоріше, ніж він сподівався, бо учта мала відбутися миль за чотири від острівця. Вибрали це місце на догоду молодому вождеві: відразу після бенкету Ехін мав вирушити в дорогу — на південний схід.

На південному березі Лох-Тею в затоці іскрилася піщана мілина, де могли зручно пристати човни. А на сухому лужку за мілиною, вже по-весняному зеленому й оточеному з трьох боків укритими лісом крутосхилами, люди ретельно готувалися зустріти гостей.

Горяни, добре відомі як привітні господарі, поставили тут для бенкету довгу альтану, або зелене шатро, де могли сісти душ двісті людей, а довкола виднілося ще багато невеличких куренів — мабуть, такі собі спочивальні. За підпори, крокви та бантини цієї тимчасової бенкетної зали правили ще навіть не обтесані стовбури гірських сосон. Із боків було прикріплено поперечки з того самого матеріалу і все це перевито зеленим віттям ялин та інших хвойних дерев, що росли в сусідніх лісах, а на дах пішов верес, який рясно стелився на довколишніх пагорбах. До цього зеленого палацу запросили на святкову учту найшановніших людей. Для решти гостей, менш значних, стояли довгі намети, обладнані не так пишно, а ялинові столи, збиті нашвидкуруч і розставлені під голим небом, призначалися для численгіого простолюду. Далі виднілися багаття, в них жевріло деревне вугілля чи палали дрова, а довкола багать клопоталися, метушились і лютували, мов— чорти в своїй природцій стихії^десятки кухарів. Ями, викопані на схилі пагорба й викладені р^ііеченим камінням, правили за печі, і в них тушкувалися гоий яловичини, баранини та дичини; ягнята й козенята цілимиЛрушками висіли над вогнем на дерев'яних рожнах або ж, чета£ртовані.^умлівали, як у казанах, у мішках з їхніх власних шку^^ашвіщісуруч пошитих і налитих водою; а от усіляка риба — щукиТ форелі, лососі — смажилася ретельніше, на жару. Главер не раз був/їв на бенкетах у Гірській Країні, але ніколи ще не бачив такого/варварського достатку їжі.

Одначе городянинові не дали ча^ надивуватись видовищем довкола. Тільки-но вони пристали до мілини, Бушаллох, трохи збентежений, подумки зауважив, áo їх не збираються запрошувати до шатра,— а він на це, певно, душе сподівався,— тож їм не завадить позаймати місця в одшшу З/Куренів чи наметів. Він уже рушив попереду в той бік, ко^и пр/пастуха несподівано спинив один із охоронців вождя, якййу'Очевидно, виконував обов'язки церемоніймейстера, і щось шепнув • йому на вухо.

— Я так і думав,— з полегкістю зітхнув Бушаллох.— Я так і думав.