Пертська красуня - Сторінка 75

Адже ти не зміг би повінчатися з моєю дочкою перед вівтарем, а якби й зміг, то. тільки з лівої руки 1. А я...— Главер притлумив у собі обурення, й завершив: — Я хоч і простий чоловік, зате чесний пертський громадянин і волію бачити свою дочку законною дружиною городянина рівного мені стану, ніж розпусною утриманкою монарха!

— Я маю намір побратися з Катаріною перед священиком і всім світом, перед вівтарем і перед чорним бескеттям Айони 2,— запально промовив молодий вождь.— Я кохаю її з самого малку, і немає таких уз віри й честі, якими я не був би з нею зв'язаний. Тепер я знаю, чим живе мій народ. Нехай тільки ми виграємо бій,— а якщо я матиму надію завоювати Катаріну, ми його неодмінно ВИГРАЄМО, це мені підказує серце,— мій народ настільки мене полюбить, що коли я навіть візьму собі дружину з божевільні, її зустрінуть у нас так само радісно, якби це була дочка самого Мак-Калланмора... Але ти не хочеш віддати за мене Катаріну?

— Ти примушуєш мене промовляти прикрі для тебе слова,— відповів старий ремісник,— а тоді сам-таки й покараєш мене за них, я ж бо весь у твоїй владі. І все ж таки з моєї згоди Катаріна ніколи не вийде заміж інакше, ніж за рівню. Серце її розірвалося б через безперервні війни та криваві видовища, пов'язані з твоєю долею. Коли ти справді любиш Катаріну і ще не забув, як дівчина боїться всіляких чвар та бійок, то не схочеш, аби вона день при дні страждала від страхіть війни. Адже для тебе війна, як і для твого батька,— справа життя. Візьми собі, сину мій, за дружину дочку котрогось із горянських вождів чи забіякуватих вельмож із Низовини. Ти молодий, вродливий, багатий, високородний і могутній, за тебе не відмовиться піти жодна. Тобі не важко буде знайти таку дружину, яка радітиме з твоїх звитяг, а в поразках підбадьорюватиме тебе. А Катаріну однаково ляка-

тимуть і перемоги й поразки. Воїн повинен носити залізну рукавицю — з лайкової через годину лишиться саме шмаття.

Темна хмара найшла на обличчя молодого вождя, яке ще хвилину тому палало живим вогнем.

— Прощавай,— мовив Ехін,— прощавай, єдина моя надіє, яка ще могла освітити мій шлях до перемоги й слави! — Він замовк і хвилю стояв, напружено про щось міркуючи,— очі опущені, брови насуплені, руки згорнені на грудях. Нарешті зняв догори обидві руки й сказав: — Батьку... бо ти завжди був для мене батьком... я хочу відкрити тобі таємницю. І розум, і гордість наказують мені мовчати, але доля сильніша від мене, і я мушу їй коритися... Я хочу відкрити тобі найглибшу таємницю, яку тільки одна людина може відкрити іншій. Але остерігайся... хоч би чим скінчилася наша розмова... остерігайся виказати будь-кому бодай півсловом те, у чому я тобі зараз звірюся. Якщо ти вробиш це хай навіть у найвіддаленішому куточку Шотландії,— і там я маю вуха, щоб почути, і руку, щоб увігнати кинджал у груди зрадникові!.. Я, власне... Ох, як же не хоче це слово злітати з моїх вуст!

— То й не кажи його,— відповів обачний Главер.— Таємниця вже не таємниця, якщо вона злетіла з вуст людини. І не хочу я такої небезпечної довіри, якою ти мені погрожуєш.

— Ох, та все ж таки я повинен сказати, а ти повинен мене вислухати,— промовив юнак.— У наш войовничий час, батьку, чи виходив ти коли-небудь на бій?

— Тільки один раз,— відповів Саймон,— коли на наш славний Перт напали південці. Мене, як вірного громадянина, закликали стати на захист міста разом з усіма ремісниками, зобов'язаними стояти на варті і в охороні.

— І як ти себе тоді почував? — запитав юний вождь.

— А яке це має відношення до нашого з тобою діла? — перепитав трохи спантеличений Саймон.

— Велике, а то б я не питав,— відповів Ехін з такою погордою, яку він час від часу напускав на себе.

— Старого чоловіка не важко підбити на балачку про давно минулі дні,— проказав, трохи поміркувавши, Саймон. Він був радий нагоді перевести розмову з дочки на щось інше*— І, мушу сказати, почувався я зовсім не так бадьоро, впевнено, ба навіть радісно, як, бачив я, ішли на бій інші. Моє життя й ремесло були мирні, і хоч мені, коли що, й не бракувало сміливості, та все ж рідко я спав гірше, ніж уночі перед битвою. У голові все зринали розповіді — і то досить правдиві — про англійських лучників: нібито вони стріляють стрілами завдовжки цілий ярд 1, а самі луки в них на третину довші від наших. Тільки закуняю, коли раптом уколе десь під бік соломинка з сінника, і я враз прокинуся, злякавшись, що то в моєму тілі вже стримить англійська стріла. А над ранок, коли я вже почав був засинати просто від утоми, мене розбудило бемкання громадського дзвону,— він кликав нас; городян, на міські мури... Ніколи доти те бемкання так не нагадувало мені похоронний дзвін.

— Розказуй далі!..— зажадав Ехін.— Що було потім?

— Надів я сякий-такий обладунок, який мав,— провадив Саймон,— підійшов до матері взяти благословення,.— а вона в мене була духом шляхетна,— і мати розповіла мені, як захищав мій батько честь нашого славного міста. Це мене покріпило, і я відчув себе, ще сміливіше, коли опинився в одній лаві з ремісниками інших цехів,— усі з луками в руках, бо, сам знаєш, пертці найкраще стріляють з лука. Отож підійшлц ми до мурів, а серед нас замішалося кілька рицарів та зброєносців у добрих обладун-ках; на вигляд вони були досить хоробрі,— видко, покладалися на свою крицю,— й сказали нам, аби нас підбадьорити, нібито зарубають своїми мечами та сокирами будь-кого, хто спробує покинути своє місце. Мене самого ласкаво запевнид у цьому сам старий Шибеник із Кінфонса, як його прозивали,— тодішній наш провост, батько шановного сера Патріка Чартеріса. Він був онук Червоного Розбійника, Тома з Лонгевілля, і саме той чоловік, що додержав би свого слова. Провост звернувся до мене окремо, бо після тривожної ночі я, либонь, зблід так, як ніколи; до того ж, тоді я ще був майже хлопчисько.

— І що? Його слова додали вам страху чи твердості? — запитав Ехін, який слухав старого дуже уважно.

— Твердості,— відповів Саймон.— Бо, я гадаю, ніщо не примусить чоловіка так відважно піти назустріч небезпеці, яка загрожує йому здалеку, як усвідомлення іншої небезпеки, зовсім ,близькоїі яка підштовхує його ззаду... Отож виліз4 я на мур досить хоробро, і мене поставили разом з іншими на дозорну вежу, бо я нібито непогано стріляв з лука. Та мене морозом сипнуло поза спиною, коли я побачив, як англійці в повному бойовому порядку пішли на приступ трьома могутніми колонами — попереду лучники, позаду важкоозброєні кіннотники. Вони сунули просто на нас, і декого з городян уже поривало бажання вистрелити. Але стріляти нам суворо заборонили, і ми мусили стояти нишком, сховавшись як можна краще за шпилями. Коли південці розсипалися в довгі шеренги, кожен потрапляючи, як за помахом чарівної палички, на своє місце, й наготувалися затулитись павіза-ми — себто отакецькими, на весь людський зріст щитами, що їх кожен ставив перед собою, у мене знов якось дивно пересохло в горлянці, і забаглося піти додому ковтнути чарочку чогось міцненького. Та, глянувши вбік, я побачив шановного Шибеника з Кінфонса, що саме напинав тятиву величезного свого лука. І я подумав: "Шкода буде, якщо він витратить стрілу на щирого шотландця, коли попереду стільки англійців". Отож лишився я стояти там, де стояв,— у вигідненькому куточку між двома шпилями. Тим часом англійці посунулися вперед і понапинали тятиви,— не до грудей, як напинають ваші воїни-горяни, а до вуха,— і не встигли ми звернутися до святого Андрія, як у нас полетіла ціла хмара стріл із роздвоєним оперенням. Коли англійці підняли свої луки, я заплющив очі, та коли стріли зацокотіли в бруствер, я, мабуть, аж здригнувся. Поглянув я довкола й бачу — нікого не поранено, крім Джона Скволліта міського оповісника; довжелезна, на цілий ярд здвдовжки стріла попала йому в щелепу. Тут я набрався духу й, коли до мене дійшла черга, вистрелив доброхіть і несхибно. Маленький чоловічок, у якого я цілився,— він саме визирнув із-за свого щита,— упав з моєю стрілою в плечі. "Добра робота, Саймоне!" — гукнув провост. А я, хоч був тоді тільки учнем, закричав: "За місто святого Іоанна, братове майстри!" І, повіриш, до кінця бою,— а завершився він тим, що ворог відступив,— я вже спокійно напинав лук і пускав стріли, так ніби стріляв не людям, у груди, а в мішень. Отоді я й зажив собі сякої-такої слави й опісля завжди думав, що як дійде до діла (бо сам я на рожен ніколи не полізу), то цю славу я вже не втрачу... Оце й усе, що я можу розказати про свій бойовий досвід. Бувало, загрожували мені й інші небезпеки, та я маю голову на в'язах і всіляко намагався їх уникати. А #оли це мені не вдавалось, то я дивився небезпеці в очі як чоловік порядний. У Шотландії треба держати голову високо, а то не виживеш.

— Я зрозумів твою розповідь,— промовив Ехін,— але мені навряд чи пощастить пояснити все так, аби й ти мене зрозумів. Ти ж бо знаєш, з якого народу я вийшов і що батьком у мене був той, кого вчора ми поховали... Так, на щастя, мій батько вже в могилі й ніколи не дізнається про те, що зараз почуєш ти! Гляди, Саймоне... Вогник у моєму ліхтарі вже ледве блимає, йому лишилося горіти кілька хвилин... Та поки він не погас, я мушу тобі розповісти свою жахливу історію...-Батьку, я... я БОЯГУЗ! Ось це слово й вилетіло, і таємницею моєї ганьби тепер володіє ще одна людина!

Промовивши так, юнак ураз осів, наче зомлівши від мук цього фатального зізнання. Главер, охоплений співчуттям і страхом, заходився приводити його до пам'яті, й Ехін таки отямився, однак самовладання до нього не повернулось. Він затулив обличчя долонями^ і рясні, гіркі сльози покотилися по його щоках.

Від англ. " squalb — кричати, горлати;

— Ради пречистої діви, схаменися!—вказав старий.— Схаменися й візьми те гидке слово назад! Я знаю тебе краще, ніж. ти себе... Ти не боягуз! Ні, ти тільки дуже молодий і недосвідчений, авжеж, у тебе надто буйна уява, тому ти й не можеш порівнятися непохитною мужністю з сивим чоловіком. Якби мені сказав таке про тебе хтось інший, Конахаре, я б назвав його брехуном... Ні, ти не боягузі Я сам бачив, як у; тобі спалахували іскри відваги, досить було тебе хоч трохи роздратувати.

— То були іскри гордощів і гніву! — зітхнув нещасний юнак.— Чи ти хоч раз бачив, щоб їх підтримувала рішучість і твердість? Іскри, про які ти кажеш, падають на моє полохливе серце, мов на крижину, що її ніхто не запалить вогнем...