Пертська красуня - Сторінка 74

Це мов у того борсука: він із нори, а лисиця туди одразу шасть!

Саймон Главер охоче послухався цієї поради. За день він дуже стомився від гамору, і тепер йому хотілося відпочити. Скуштувавши чогось, хоч йому й зовсім не хотілося їсти, та випивши чашку вина, аби лиш зігрітися, старий пробурмотів вечірню молит-

Протеже, особа, що користується чиєюсь прихильністю (франц.).

ву, загорнувся у власний плащ і ліг на ложе, здавна йому звичне й зручне. Шум і гам, а часом навіть гучні викрики — багато людей довкола гуляли собі далі — не довго турбували старого. Не минуло й десяти хвилин, як він уже спав так міцно, немов лежав у своїй власній постелі на Керф'ю-стріт.

РОЗДІЛ XXIX

Він знову про мою дочку...

В. Шекспір, *Гамлет*

За дві години до того, коли кричить тетерук, Главера розбудив добре знайомий голос, що покликав його на ім'я.

— Що таке, Конахаре?! — озвався спросоння рукавичник.— Уже ранок? — А коли розплющив очі, то побачив увіч того, хто йому щойно снився.

Ту ж мить Саймон пригадав усі події вчорашнього дня, і його вразило те, що поява зберегла —їой самий образ, якого їй надав сон: Ехін стояв перед ним не в кольчузі вождя горянського клану і не з мечем, як непередодні ввечері,— ні, це був Конахар із Керф'ю-стріт, в одязі простого учня, а в руках він тримав дубову патерицю. Якби нашому пертському міщанинові зараз явився привид, Саймон здивувався б не більше. Поки він отак зчудовано витріщався на юнака, той повернув до старого ліхтар, у якому жевріла скіпка мореного дуба, і на його сонне бурмотіння відповів :

— Саме так, батьку Саймон. Це Конахар прийшов до тебе поновити давнє знайомство, і вибрав я таку годину, коли наша розмова не приверне зайвої уваги.

Промовивши так, він сів на пеньок, що стояв у курені замість стільця, і, поставивши поруч ліхтар, досить привітно повів далі:

— Довго я користувався твоєю гостинністю, батьку Саймон... Сподіваюся, тобі теж нічого не бракує в моєму домі?

— Та ні, не бракує нічого, Ехіне Мак-Аян,— відповів рукавичник, бо проста кельтська мова та звичаї нехтують усіма почесними титулами.— Мене прийняли навіть дуже добре як для великого посту, а надто як для мене,— соромно навіть згадати, як погано тобі жилося на Керф'ю-стріт!

— Якщо відповідати твоїми словами,— відказав Конахар,— то мені там жилося навіть занадто добре, коли згадати, який з мене був лінивий помічник, і надто добре як для потреб молодого горянина. Та вчора, хоч на столі й було, сподіваюсь, усього вдосталь, тобі, добрий мій Главере, певно, здалося, що бракувало уваги й пошани? Не кажи, ніби ти все розумієш... Я знаю, що тобі

так здалося. Але я молодий, не маю ще великої ваги серед мого народу і поки що не повинен привертати увагу людей до будь-чого, що може нагадувати їм про той час, коли я жив у Низовині... Хоч сам я не забуду того повік.

— Все це я добре розумію,— сказав Саймон,— і тому прибув так рано до тебе вкрай неохоче. Мене примусила біда...

т— Мовчи, батьку, мовчи! Це добре, що ти тут, у горах, і бачиш мене в усьому моєму блиску, поки він не згас... Якби ти прибув сюди після вербної неділі, то хтозна, кого і що застав би на землях, якими тепер володіє клан! Може, Дикий Кіт улаштує своє лігвище там, де сьогодні стоїть бенкетне шатро Мак-Аяна! — Юний вождь замовк і притис до губів головку патериці, так наче не давав собі говорити далі.

— Цього боятися нема чого, Ехіне,— промовив Саймон таким недбалим тоном, яким не дуже падкий розрадник намагається відвернути думки заклопотаного товариша від неминучої небез* пеки.

— Боятися є чого,— відповів Ехін.— Може, ми загинемо всі до одного. Принаймні немає сумніву в тому, що зазнаємо великих утрат. Мене дивує те, як мій батько пристав на таку підступну пропозицію Олбані. Якби Мак-Гіллі Хаттан погодився зі мною, то ми, ніж проливати кров наших найкращих людей, воюючи між собою, рушили б разом на Стратмор, усіх би там перебили й заволоділи б краєм. Я правив би в Перті, він — у Данді, і вся Велика Долина була б наша, аж до гирла Тею. Такої мудрості я навчився в твоєї сивої голови, батьку Саймон, стоячи вечорами з тебе за спиною з жбаном вина й прислухаючись до твоєї розмови а бальї Крейгдаллі.

"Недарма ж кажуть: "Язик — неслухняний слуга",— подумав Главер.— Виходить, я сам тримав свічку, показуючи чортові дорогу до зла?!" Проте вголос він тільки сказав:

— З таким заміром ти спізнився!

— Так, спізнився! — зітхнув Ехін.— Умови бою підписано і сіфіплено нашими знаками та печатками. Взаємні образи та-вихваляння роздмухали палючу ненависть між кланами Кугілів та Хаттанів у незгасне вогнище. Це правда, час згаяно... Та перейдемо до твоїх справ, батьку Саймон. Тебе, як сказав мені Ніел Бушаллох, привело сюди гоніння за віру. Я знаю, ти чоловік розважливий, і, певна річ, навіть у думці не покладаю, що ти посварився з матір'ю церквою. Ось наш давній знайомий отець Клімент, то це один із тих, хто марить мученицьким вінцем; він радніше обійме стовп посеред підпаленого багаття, ніж милу наречену. Для цього блудного рицаря віри немає нічого вищого, ніж боронити своє релігійне вчення. Отець Клімент не промине жодної нагоди кинутися в бій. Він уже навіть устиг посваритися а ченцями на острові Сібілли, бо не дійшов з ними згоди в якихось питаннях свого вчення... Ти з ним бачився? "

— Бачився,— відповів Саймон.— Але ми з ним до пуття не побалакали — часу було обмаль.

— Він, мабуть, сказав тобі, що є ще одна людина, так само щиро віддана вірі, і вона, здається мені, потребує притулку ще дужче, ніж ти, обачний городянин, чи й він сам, сварливий проповідник... Людина, якій ми від усього серця запропонували б наше заступництво... Невже ти такий нетямущий і не здогадуєшся, кого я маю на оці?.. Твою дочку, Катаріну!

Останні слова юний вождь промовив по-англійському і далі заговорив уже цією мовою, так наче остерігався, що його підслухають. І в голосі його теж ніби вчувалося вагання.

— Моя дочка Катаріна,— сказав рукавичник, пам'ятаючи, про що розповів йому картезіанець,— здорова і в безпеці.

— Але де ж вона, в кого? — спитав молодий вождь.— Чому не приїхала з тобою? Думаєш, у клані Кугілів не знайдуться які-не-будь кейлахи 1 прислуговувати дочці чоловіка, що був господарем їхнього вождя? І такі самі жваві, як старенька Дороті, що її рууа не раз гріла мені щоку2.

— Ще раз дякую тобі,— сказав Главер.— Я вірю, що маєш ти і владу, й бажання допомогти моїй дочці так само, як і мені. Та одна высокородна леді, приятелька сера Патріка Чартеріса, запропонувала моїй Катаріні пристанище, де вона зможе сховатися, не вирушаючи в небезпечну подорож спустошеним і безлюдним краєм.

— Он як!.. Сер Патрік Чартеріс! — промовив Ехін уже стри-маніше й холодніше.— Він, безперечно, має перед усіма перевагу. Той сер Патрік, мабуть, твій приятель?

Саймонові Главеру дуже кортіло провчити цього хлопчака за прикидання,— адже його, бувало, разів по чотири на день вичитували за те, що вибігав на вулицю повитріщатись, як їде на коні сер Патрік Чартеріс. Та старий рукавичник вирішив, що тепер не час для жартів, і відповів просто;

— Останні сім років сер Патрік Чартеріс провост Перта, і, сподіваюсь, залишиться ним і далі, бо до магістрату в нас обирають не на великий піст, а на Мартинів день.

— Ох, батьку Главер! — зітхнув юнак, знов повертаючись до свого привітнішого й довірчого тону.— У Перті ти стільки надивився на пишні паради та всілякі видовища, що після них навряд чи дістав велике задоволення від нашого варварського бенкету. Що ти вкажеш про вчорашній наш обряд?

— Він був благородний і зворушливий,— відказав Главер.— А особливо для мене, хто знав твого батька. Коли ти стояв, спершись на меч, і обводив поглядом своїх людей, мені здавалося, ніби я бачу свого давнього товариша Гілкріста Мак-Аяна, що встав із могили,— відважний, молодий, могутній, який був у житті.

— Сподіваюсь, я тримався з належною гідністю і не скидався на того жалюгідного хлопчака-учня, що його ти, бувало... що з ним ти поводився так, як він того й заслуговував.

— Ехін. схожий на Конахара не більше,— мовив Главер,— ніж лосось на ікринку, що з неї виклювався, або не більше, ніж метелик на гусеницю.

— Як ти гадаєш, тепер, коли я маю владу,— а вона так принаджує жінок,— чи задивлялися б на мене дівчата тепер?.. Одне слово, чи я припав би їм до вподоби такий, який був учора на учті?

"Он воно що! — промайнуло в Главера.— Виходить, підпливаємо до мілини! Пильнуй, Саймоне, а то вженешся в пісок!"

— Більшість жікок люблять пишноту, Ехіне. Але моя дочка, здається,— виняток. Катаріна була б рада, якби в товариша її дитячих забав усе склалося щасливо. Але блискучий Мак-Дян, ватаг клану Кугілів, не був би їй миліший, ніж сирота Конахар.

— Так, вона шляхетна й безкорислива в усьому,— промовив юний вождь.— Але ж сам ти, батьку, довше живеш на світі й краще знаєш, що дають влада й багатства тдам, кому їх послала доля. Поміркуй і скажи відверто: що б ти подумав сам, якби побачив Катаріну під тим балдахіном — володаркою сотень пагорбів довкола і десяти тисяч підданих, які без перекорів виконують її волю? І ціна за таку владу — рука, дана чоловікові, який кохає її понад усе на світі.

— Цебто тобі, Конахаре? — спитав Саймон.

— Так, можеш називати мене Конахаром... Мені приємно чути це ім'я, бо ним мене називала Катаріна.

— Сказати щиро,— почав Главер, намагаючись надати своїй відповіді якомога невиннішого відтінку,— мав би я одну заповітну мрію, одне палке бажання: це щоб нам із Катаріною щасливо повернутися до нашої скромної домівки на Керф'ю-стріт, де єдиним нашим підданим була б старенька Дороті.

— Та ще, сподіваюся, бідолашний Конахар? Адже ж не покинули б ви його страждати тут у самотній величі?

— Я не бажаю такого зла кланові Кугілів, моїм давнім друзям,— відповів Саймон,— і не хочу забирати в них відважного молодого вождя у пору його розквіту, а в їхнього вождя — ту славу, яку він має завоювати, очоливши їх у вже недалекому бою.

Ехін прикусив губу, гамуючи своє роздратування, а тоді відповів :

— Слова, слова... Пусті слова, батьку Саймон! Ти не стільки любиш Кугілів, скільки їх боїшся. Тобі лячно, що їхній гнів буде страшний, якщо вождь візьме собі за дружину дочку пертського ремісника.

— А якщо я справді боюся, Гекторе Мак-Аян, то хіба для цього немає підстав? Чим кінчалися нерівні шлюби в роду Мак-Каллац-мора і могутніх Мак-Лінів? Та навіть у самих володарів наших островів? Чим, кажу, вони кінчалися, для таких самозванок, як не розлученням, позбавленням спадкових прав, а нерідко й ще гіршим?..