Пертська красуня - Сторінка 79

Але ж ми там помремо з нудьги. Ні забав, ні музики, ні гарних дівчат... Ех! — зітхнув безтурботний принц.

— Даруйте мені, благородний герцоге, але, хоч леді Марджорі Дуглас, мов та блукалиця з романів, вирушила просити допомоги в свого грізного батька, одна юна і, я б сказав, досить гарненька особа,— та ще й, немає сумніву, молодша від герцогині,— вже прибула до Фолкленда чи, може, саме під'їздить туди. Ви не забули, високосте, Пертську Красуню?

— Забути найчарівнішу дівчину в Шотландії?! Е, ні! Я забув про неї не більше, ніж ти про те, що приклав руку до... до того нападу на Керф'ю-стріт уночі перед днем святого Валентина!

— Приклав руку, ваша високосте?! Ви, мабуть, хотіли сказати — втратив руку! І я вже повік її не поверну. Це так само напевно, як те, що Катаріна Главер тепер уже в Фолкленді або скоро там буде. Я, звісно, не хочу марно тішити вашу високість, запевняючи, що вона жде в замку вас... Сказати правду, дівчина сподівається там на опіку леді Марджорі.

—" Юна зрадливиця! — промовив принц.— Вона теж проти мене?! її треба покарати, Раморні.

— Сподіваюся, ваша високість подбає про те, щоб покара була їй приємна! — засміявся рицар.

— Присягаю честю, я вже давно став би її сповідником, але вона весь час мене цурається.

— Просто вам не випадало нагоди, мілорде,— відповів Раморні.— Та й тепер вам не до розваг...

— Чого ж, я зовсім не проти розважитись, тільки ж мій батько...

— Йому ніщо не загрожує,— сказав Раморні.— І ніхто не тримає його під замком. А от ваша високістм..

— ...мусить терпіти на собі пута — подружні й справжні, тюремні... Я це знаю. А тут іще з'являється Дуглас і веде за руку свою дочку, таку саму бундючну й надуту, як її татусь, тільки трохи молодшу.

— А в Фолкленді нудьгує на самоті найчарівніша дівчина п Шотландії,— провадив Раморні.— Тут — покута й полон, там — свобода й утіха.

— Твоя взяла, о наймудріший із порадників! — вигукнув Ротсей.— Але пам'ятай: це буде моя остання витівка!

— Сподіваюся,— відказав Раморні.— Коли ви опинитесь на волі, вам не важко буде порозумітися з батьком-королем.

— Я напишу йому, Раморні... Дай мені пергамент і перо... Ні, я не можу виразити свої думки словами, пиши краще ти.

— Ваша високосте, ви забуваєте...— промовив Раморні, показуючи свою куксу.

— Ох, знов твоя клята рука... Що ж нам діяти?

— Якщо ваша ласка, високосте,— відповів принців порадник,— то можете скористатись рукою аптекаря Двайнінга. Віл уміє писати не згірш од будь-якого ченця.

— Йому щось відомо? Він знає про наші плани?

— Він знає про все,— відповів Раморні й, виглянувши з вікна, покликав Двайнінга, що ждав у човні.

Крадучись і ступаючи так, ніби по тонкій кризі, аптекар ввійшов до альтанки, опустив очі й, весь зіщулившись у святобливому страху, став перед принцом Шотландським.

— Ось що, добродію, треба написати листа. Я хочу побачити, що ти вмієш. Ти про все знаєш... Спробуй виправдати в батькових очах мою поведінку.

Двайнінг сів, написав за кілька хвилин листа і передав його серу Джону Раморні.

— Ото! Тобі помагав сам диявол, Двайнінгу! — вигукнув рицар— Ви тільки послухайте, любий мій герцоге: "Високошановний батьку і суверене! Хочу вас повідомити, що тільки дуже важливі обставини примусили мене покшґути королівський двір і від'їхати до Фолкленда. Мій вибір упав на цей замок ось чому: по-перше, то володіння мого любого дядька Олбані,— а я знаю, ваша величність мріє про те, щоб ми з ним жили мирно й дружно,— а по-друге, там мене жде людина, з якою я надто довго був у розлуці і до якої я тепер поспішаю заприсягти їй у довічній своїй подружній любові й відданості".

Герцог Ротсейський і Раморні вибухнули реготом, а Двайнінг, що слухав написаного власноїр рукою листа, ніби смертний вирок, одразу піднісся духом і звів очі. Вот ледве чутно прогелго-тав своє "ге-ге-ге", а тоді знову замовк і спохмурнів, так наче злякався, що дозволив собі зайвеГ

— Прекрасно!—вигукнув принц.— Прекрасно! Старий подумає, ніби йдеться про герцогиню Ротсейську, як її називають. А ти, Двайнінгу, можеш бути БЄСУЄІЇЗ 1 його святості папи! Йому, кажуть, часом потрібен писар, що вміє вкласти в одне слово двоє значень. Я підпишу цей лист, а тобі ось винагорода за мудрість!

— А тепер, високосте,— мовив Раморні, запечатавши листа й відклавши його вбік,— може, ви сядете в човен?

— Спершу мій камер-паж збере мені одяг і таке інше на дорогу... А тобі ще доведеться викликати мого кравця.

— Ласкавий мілорде,— сказав Раморні,— часу в нас обмаль, а такі приготування тільки викличуть підозру. Ваші слуги виїдуть із речами вслід за нами завтра. А сьогодні вас задовольнять, сподіваюся, за столом і в спочивальні мої скромні послуги.

— Е ні, на цей раз ти сам забуваєш,— заперечив принц, торкаючись паличкою скаліченої руки Раморні.— Не забувай, добродію, тепер ти не можеш ні розрізати курку, ні пристебнути мереживний комірець. Гарний же з тебе слуга за столом та в спочивальні!

Рицар заскреготав зубами від лврті й болю — рана його хоч і затяглась, однак і досі була дуже вразлива, й навіть коли до руки торкалися бодай пальцем, Раморні весь аж здригався.

— То, може, ваща високість сяде зараз у човен?

— Спершу я попрощаюся з лррдом. Ротсей не тікатиме з дому Еррола так, ніби злодій з в'язниці. Поклич графа сюди.

— Мілорде герцог! — скрикнув Раморні.— Це поставить наш план під загрозу!

— К,бісу загрозу, і твій план, і тебе самого!.. Я повинен і буду поводитися з Ерролом так, як личить нам обом!

По хвилі до альтанки ввійшов лорд верховний констебль.

— Я завдав вам клопоту, мілорде,— звернувся до нього Ротсей з тією шляхетною чемністю, якої він умів надати своєму голосу,— щоб подякувати за гостинність і за ваше приємне товариство. На жаль, не маю змоги втішатися ними далі — невідкладні справи кличуть мене до Фолкленда.

— Але ж, ваша високосте! — вражено вигукнув верховний

Тут: особистим секретарем, повірником (лат,).

констебль.— Сподіваюся, ви не забули, що перебуваєте тут під моєю опікою?

— Як це 4під опікою"?! Якщо я в'язень, так і скажіть, якщо ні — я можу їхати куди хочу!

— Я б вам порадив спитати дозволу на цю подорож у й<$го величності короля. Такий вчинок може накликати велике невдоволення...

— На вас, мілорде, чи на мене?

— Я вже сказав, ваша високість перебуває тут під моєю опікою. Але якщо ви зважитесь порушити королівський наказ, мені не дано права — крий боже! — затримувати вас силою, Я тільки можу просити вашу високість, задля вашої ж вигоди...

— Що мені вигідніше, я вирішуватиму сам!.. Прощавайте, мілорде!

Упертий принц зійшов укупі з Раморні та Двайнінгом у човен, і Евіот, більш нікого не чекаючи, відштовхнувся, від берега. Човен швидко поплив на веслах та під вітрилом униз по Тею.

Якийсь час герцог Ротсейський сидів мовчки, в задумі, наче аж пригнічений, і супутники намагалися його не турбувати. Нарешті він підвів голову й промовив:

— Батько розуміє* жарти і, коли все мине, поставиться до ідеї витівки не суворіше, ніж вона того заслуговує: просто невинна витівка юнака, що її треба сприймати так, як і решту досі... Дивіться, панове, он уже видно старий Кінфонський замок. Грізно він зводиться над водами Тею... До речі, Джоне Раморні, як це тобі пощастило вирвати Пертську Красуню з рук отого упертого дурня провоста? Еррол казав, що ходять чутки, ніби провост узяв її під свій захист.

— Це правда, мілорде. Він хоче передати її під крильце герцогині... я хотів сказати, леді Марджорі Дуглас. У того твердолобого провоста за душею тупості не менше, ніж відваги, а в таких людей повірником завжди приживеться який-небудь крутій. І в усякому ділі він уміє накинути рицареві свою думку, аж той починає гадати, ніби вона — його власна. Коли мені щось треба від такого барона-селюка, я звертаюся до його повірника — у нашому випадку до Кітта Хеншо, старого перевізника на Теї. Замолоду він плавав на своєму вітрильнику до самого Кемпвіра, за це й користується в сера Патріка Чартеріса такою повагою, ніби побував у чужих країнах. Оцього посіпаку я й схилив на свій бік і через нього всіляко відмовляв провоста квапитися з від'їздом Катаріни до Фолкленда.

— А навіщо?

— Не знаю, чи варто казати про це вашій високості,— ви ж бо можете і не схвалити мого заміру... Я хотів, щоб суд у справах єретичних учень захопив Катаріну Главер у Кінфонсі, бо наша красуня — свавільна, норовлива віровідступниця... І я, певна річ, сподівався влаштувати все так, щоб суд і на сера Патріка наклав пеню і відібрав у нього маєтність. У ченців давно вже сверблять на цього руки, бо він частенько свариться з ними через лососинову десятину.

-г А чого це ти надумав розорити сера Патріка Чартеріса й заразом спровадити на вогнище таку красуню?

— Пхе, мілорде герцог!.. Ченці гарненьких дівчат не палять. От старій жінці таке аагрожувало б. А щодо мілорда провоста, як люди називають того чоловіка, то коли б у нього й відчикрижили кілька акрів масної земельки, це була б справедлива помста за ту безглузду хоробрість, з якою він хизувався переді мною у храмі святого Іоанна.

— А як на мене, Джоне, така помста ница,— промовив Ротсей,

— Що ж, високосте, нехай і так. Але хто не годен помститися рукою, той мусить покладатись на голову... Одначе таку нагоду пропущено, коли м'якооердий Дуглас виступив проти переслідування єретиків. Отоді, мілорде, у старого Хенпіо вже не знайшлося відмовок, і він одвіз Пертську Красуню до Фолкленда. Та не для того, щоб розвіяти тугу леді Марджорі, як гадав сер Патрік Чартеріс і вона сама, а щоб ванни високості не довелося нудьгувати, коли повертатиметесь до замку з ловів.

Знов надовго шпала мовчанка; принц, здавалося, поринув у глибоку задуму. Нарешті він озвався:

— Раморні, в цьому ділі мене діймають докори сумління. Та коли я розповім про них тобі, демон софістики1, що йому ти служилі, розвіє мої сумніви, як уже бувало не раз. Ця дівчина — найпрекрасніша з усіх, яких я тільки бачив і знав, крім однієї. І тим більше Катаріна Главер мені до душі, що її риси нагадують Елізабет Данбар. Але вона,— я кажу про Пертську Красуню,— заручена і ось-ось має повінчатися з Генрі-зброярем, славним чоловіком, котрому немає рівного ні в його ремеслі, ні в бою. І коли вчинити те, на що ти мене підбиваєш, це буде занадто несправедливо щодо Генрі.

— Ваша високість, звісно, не сподівається, що я ревно дбатиму про вигоду й честь Генрі Сміта? — промовив Раморні, глянувши на свою скалічену руку.

— Присягаю святим Андрієм і його втятим хрестом, ти надто часто згадуєш про своє лихо, Джоне Раморні! Інші вдовольняють-ся тим, що тицяють у чужий пиріг пальця, а тобі конче треба упхати в нього всю свою закривавлену руку.