Пертська красуня - Сторінка 81

Байрон, "Паломництво Чайльда Гарольда*

Вранці другого дня настрій у герцога Ротсейського був інший. Він, правда, нарікав на головний біль, його кидало то в жар, то в холод, але все це, здавалося, не пригнічувало принца, а скоріше навпаки — збуджувало. Він приязно розмовляв з Раморні й, хоч про минулу ніч і не згадував, однак було очевидно: сам він не забув про те, що хотів би стерти з пам'яті супутників,— вчорашні свої примхи. З усіма Ротсей був привітний, а з Раморні навіть жартував з приводу очікуваного приїзду Катаріни.

— Уявляю собі, як здивується ця чарівна преподобниця, потрапивши в чоловіче товариство,— вона ж бо сподівається побачити* тут самі очіпки та білі опинки служниць леді Марджорії А ти, Раморні, бачу, не багато держиш у домі жіноцтва?

— Це правда, крім вашої співачки, тут жінок немає... Я держу тільки двох-трьох служниць, що без них не можна обійтися на кухні... До речі, високосте, ця дівка настирливо допитується, де ж та пані, до якої ви обіцяли її влаштувати... Може, відпустимо її, нехай пошукає собі нову господиню в чистім полі?

— Ні в якому разі! Вона розважатиме Катаріну... Послухай, Джоне, а чи не зустріти нам юну препадобницю невеличким маскарадом?

— Що ви маєте на думці, мілорде?

— Ох і нетяма ж ти! Вона сподівається застати тут герцогиню Ротсейську? Нащо її розчаровувати?! Я буду герцогом і герцогинею в одній особі!

— їй-богу, ніяк не доберу...

— Ет, немає більшого тупака, ніж розумник,— сказав принц,— якщо він одразу не збагне, в чім річ. Моя герцогиня, як її називають, так само поспішала виїхати з Фолкленда, як я — приїхати сюди. Ми обоє не встигли зібратися в дорогу, і по сусідству з моєю спочивальнею лишилося стільки жіночого ганчір'я, що стало б на цілий карнавал! Так ось, я вберуся герцогинею Марджорі й ляжу на оцій канапі. Жалобна вуаль, вербовий вінок — одне слово, покинута пані Марджорі! Ти, Джоне, зі своєю ставною і манірною постаттю цілком заміниш її головну придворну даму — графиню Гермігільду; а Двайнінг гратиме стару відьму, няньку герцогині,— тільки в тої більше волосся над верхньою губою, ніж у Двайнінга на всьому обличчі й голові заразом. Доведеться йому для більшої схожості приклеїти ще й бороду. Візьми тих служниць із кухні та ще кількох гарних пажів, яких знайдеш,— зробимо з них моїх покоївок. Ти чуєш? Виконуй негайно!

Раморні вийшов до передпокою і розповів Двайнінгові про те, що вигадав принц.

— Доведеться тобі виконати й цю забаганку шаленця,— сказав рицар.— А мені, коли згадаю, що треба буде ще зробити, хочеться якомога менше на нього дивитись.

— Покладіться на мене,— відповів аптекар і стенув плечима.— Що ж то за різник, який може перерізати горлянку вівці, а боїться почути її мекання?

— Тьху, не думай, я назад не поверну!.. Я добре пам'ятаю, як він хотів запроторити мене в монастир, викинути, мов поламаний спис. Ходімо!.. А втім, стривай, перше ніж ти підеш влаштовувати цей безглуздий маскарад, треба зробити щось таке, щоб обвести круг пальця отого твердолобого Чартеріса. Якщо він і далі гадатиме, ніби герцогиня Ротсейська й досі в замку, а з нею Катаріна Главер, то, чого доброго, ще припхається сюди запропонувати свої послуги й таке інше. А нам зараз його присутність тут,— тобі навряд чи треба пояснювати,— зовсім не до речі... І це легко може статися, бо .ніжні турботи міднолобого рицаря про ту дівку дехто називає зовсім інакше...

— Ваш натяк я зрозумів і беру Чартеріса на себе. Я пошлю йому такого листа, що в найближчий місяць він сюди й не поткнеться — остерігатиметься Фолкленда, мов пекла... Ви мені не скажете, хто в герцогині духівник?

— Волтіоф, чернець-францисканець.

— Цього досить. Я негайно беруся до діла.

Минуло небагато часу, і Двайнінг, писака на диво вправний, склав листа й віддав його в руки Раморні.

— Прекрасно! Ти міг би знайти своє щастя в оточенні Ротсея... А втім, я надто заздрісний і ніколи не допустив би тебе близько до принца... якби йому не було три чисниці до смерті.

— Прочитайте вголос,— запропонував Двайнінг,— 1 ми разом послухаємо, чи гладенько воно вийшло.

Раморні почав читати:

— "З наказу нашої можновладної і високородної принцеси Марджорі, герцогині Ротсейської..." — і так далі,— "...я, Волтіоф, недостойний брат ордену святого Франціска, сповіщаю тебе, сер Патрік Чартеріс, рицаря Кінфонського замку, що її високість дуже обурило зухвальство, з яким ти зважився прислати до її двору дівчину, чию поведінку слід вважати легковажною, оскільки вона без особливої на те потреби понад тиждень прожила в твоєму замку без товариства будь-якої іншої жінки, коли не брати до уваги прислугу. Про цей гріх пішов поголос по всьому Файф-шіру, Ангусу та Пертшіру. Однак її високість, ласкаво вбачаючи в цьому непристойному вчинку людську слабість, все ж таки не наказала відшмагати розпусницю кропивою чи покарати її в інший спосіб, а віддала дівчину під опіку двох добрих ченців ЛіндОрського монастиря, отця Тікскала та отця Дандермора1, посланих на той час з особливим дорученням до Гірської Країни, її високість звеліла ченцям доправити Катаріну до батька, що, як запевняє вона сама, живе тепер в околицях Лох-Тею; під наглядом батька дівчина знайде собі місце, яке більше відповідає її званню та звичаям, аніж Фолклендський замок, поки там перебуває його високість герцог Ротсейський. Принцеса Марджорі звеліла згаданим велебним братам поводитися з юною особою так, щоб вона усвідомила весь свій гріх, а тобі герцогиня радить висповідатись і покаятись..." Підпис: "Волтіоф, з'наказу її високості принцеси..." і так далі. Прекрасно, прекрасно! — вигукнув Раморні.— Від такого несподіваного й різкого листа Чартеріс оскаженіє! Він здавна ставиться до герцогині з великою

•1 Англ. ТЫскгсиИ і Бипсіегтоге означають "бовдур", "базіка".

шанобою — і раптом вона запідозрює його в непристойній пове-дінці, ще й тоді, коли він сподівається за своє добродійництво похвали! Це його просто ошелешить, і^тепер він,— це ти слушно кажеш,— не скоро приїде сюди подивитись, як тут дівці живеться, чи висловити свою повагу високородній леді... Та йди вже, берися за маскарад, а я тим часом приготую те, чим цей маскарад завершиться навік.

Надходив полудень, коли Катаріна в супроводі старого Хеншо та стайничого сера Патріка Чартеріса під'їхала до величного Фолклендського замку. На широкому штандарті, що маяв над вежею, виднівся герб герцога Ротсейського; назустріч їм вийшли слуги, вбрані в кольори принцового двору. Все свідчило про те, ніби Марджорі Дуглас, як гадали повсюди, ще стоїть зі своїм двором у замку. Серце в Катаріни затрепетало — адже вона чула, що герцогиня, як і всі Дугласи, жінка горда й відважна. Хто знає, як тут її, Катаріну, приймуть? В'їхавши на подвір'я, дівчина завважила, що слуг тут не так багато, як вона сподівалася, але ж герцогиня жила в суворій самотності, отож Катаріну ця обставина не дуже здивувала. У передпокої її зустріла невеличка стара бабця, що, здавалось, під тягарем років зігнулася мало не додолу і йшла, спираючись на ціпок ебенового дерева.

— Щиро тебе вітаю, красуне! — промовила вона, вклонившись.— Вітаю тебе, доню, в цьому нещасному домі! Сподіваюся,— стара знов уклонилась,— ти станеш утіхою для моєї дорогої господині, високородної герцогині Ротсейської. Посидь, доню моя, а я піду спитаю, чи міледі зможе тебе зараз прийняти. Ох, дитино моя, ти справді дуже гарненька, якщо пречиста дала тобі душу таку саму, як і вид!

По цих словах удавана стара прошмигнула до сусіднього покою, де застала Ротсея в жіночому вбранні, а Раморні, що відмовився брати участь у маскараді,— в його звичайній одежі.

— Ти неперевершений негідник, пане ескулап,— сказав принц.— Слово честі, мені здається, в душі ти не проти взяти собі всі ролі в цій виставі, у тім числі й коханця.

— Залюбки, якщо так мені пощастить звільнити від клопоту вашу високість! — відповів Двайнінг і знов заґелґотав своїм сміхом.

— Е ні,— заперечив Ротсей,— тут мені твоя допомога не знадобиться, чоловіче... А скажи, як я виглядаю, вмостившись отак на канапці?.. Чи схожий на таку собі знуджену, розніжену леді?

— У цієї "леді", дозволю собі сказати, надто тонкий стан і шляхетні риси як для Марджорі Дуглас.

— Забирайся геть, мерзотнику! І веди сюди оту прекрасну крижинку... Не бійся, вона не поскаржиться, що я надто зніжений.., І ти, Раморні, ти теж іди собі.

Коли рицар вийшов з покою, вдавана стара впустила в інші двері Катаріну Главер. Вікна тут були ретельно завішані, й у Катаріни, коли вона побачила в сутіні на канапі нібито жіночу постать, ніяких сумнівів не закралося.

— Це та сама дівчина? — запитав Ротсей своїм від природи ніжним голосом, а тепер ще й умисне притишеним до шепоту.— Нехай підійде, Грізельдо, і поцілує нам руку.

"Колишня нянька" герцогині підвела переполохану дівчину до канапи й дала їй знак стати на коліна. Катаріна так і зробила, а тоді святобливо, щиросердо поцілувала вдягнену в рукавичку долоню, що її простягла вдавана герцогиня.

— Не бійся,— промовив той самий мелодійний голос,— перед тобою тільки сумний приклад того, яка марна людська велич... Щасливий той, дитино моя, котрого низьке походження не підносить на висоту, де інших шарпають державні бурі.

Так промовляючи, принц обвив руками Катаріну за шию і потяг її до себе, так ніби з наміром поцілувати на знак привітання. Але поцілунок вийшов занадто гарячий як для високородної покровительки, і Катаріна, подумавши, що герцогиня стратилася розуму, гучно скрикнула.

— Мовчи, дурненька! Це я — Давид Ротсей.

Катаріна озирнулася — старої не було... А Ротсей зірвав із себе вуаль, і дівчина зрозуміла, що опинилася в руках зухвалого розпусника.

"О господи, не покидай мене! — промовила дівчина подумки.— Я знаю, ти мені допоможеш, якщо я не дам собі раду сама!"

Коли в її голові склалося таке рішення, Катаріна опанувала себе і спробувала, як могла, приховати страх.

— Жарт вам удався, високосте,— промовила вона якомога твердіше й, оскільки принц усе ще тримав її за руку, додала: — Зробіть ласку, відпустіть мене.

— Ні, чарівна моя полонянко, не випручуйся. Чого ти боїшся?

— Я не випручуюсь, ваша високосте. Коли вже ваша воля мене тримати, то я не опиратимусь. Я не хочу дражнити вас і цим дати вам привід зле зі мною поводитись, а потім каратися самому, коли настане час отямитись.

— Ох, зрадливице! Ти сама всі ці місяці держала мене в полоні,— сказав принц,— а тепер не дозволяєш мені трохи тебе затримати?

— На вулицях Перта, де я мргла б слухати вас чи не слухати, це було б з вашого боку, високосте, просто залицяння, але тут це — тиранія.

— А якщо я відпущу тебе,— промовив Ротсей,— куди ти побіжиш? Мости зведено, грати спущено...