Пертська красуня - Сторінка 80

Що сталося, те сталося, воротт^ немає — і пора про це забути!

—. Ні, мілорде, ви про моє лихо згадуєте частіше, ніж я сам,— відповів рицар.— Щоправда, аби лиш наді мною поглумитися. А от я... Та якщо мені несила про свою втрату забути, то я принаймні мовчатиму.

— От і гаразд. Отож я й кажу тобі, що в цьому ділі мене мучать докори сумління. Пригадуєш, як одного разу ми пішли з тобою задля забави послухати проповідь отця Клімента чи, скоріше, поглянути на ту чарівну єретичку і як зворушливо, мов менестрель, чернець розповідав про багатія, що відбирає в бідняка єдину овечку?

— Подумаєш, велике діло,— відказав сер Джон,— якщо в жінки того простолюдина зброяра батьком її первістка буде принц Шотландський! Скільки графів були б радісінькі сподобитися такої честі для своїх високородних дружин! Гадаєте, після того хоч один із них позбувся б сну?

— Якщо дозволите мені сказати слово,— озвався аптекар,— то нагадаю, що за давніми шотландськими законами цим привілеєм користувався кожен феодальний лорд щодо дружини свого васала, хоч багато хто з тих високих вельмож був надто легкодухий чи надто жадібний до грошей і промінював своє право на золото.

— Мене вмовляти не треба, щоб я зласкавився над вродливою жіночкою. Але ця Катаріна завжди була до мене холодна,— сказав принц.

— Ну, любий мілорде,— мовив Раморні,— якщо ви, молодий, гарний, та ще й принц, і не знаєте, як завоювати серце вродливої дівчини, то мені не лишається нічого додати.

— Якщо з мого боку не буде надто великим зухвальством знов уставити слово,— втрутився Двайнінг,—то я скажу таке: весь Перт балакає про те, що це не Катаріна обрала собі Гоу Хрома, а його накинув дівчині трохи не силбміць батько. Я достеменно знаю, що вона не раз відмовлялась піти за зброяра.

— Ну, якщо ти в цьому нас запевняєш, тоді справа інша,— сказав Ротсей.— Вулкан теж був коваль, як Генрі Сміт, і одружився з Венерою проти її волі, а що з того вийшло — про це розповідають наші хроніки.

— Тож довгих літ і слава леді Венері! — вигукнув сер Джон Раморні.— І вдачі галантному рицареві Марсу, який ущасливлює своєю увагою чарівну богиню!

Кілька хвилин розмова точилася весела й безтурботна. Та скоро герцог Ротсейський її урвав.

— Моя в'язйиця лишалася позаду,— промовив він.— Але веселіше мені не стало. Мене змагає якась сонливість — не те що неприємна, але схожа на смуток. Так буває, коли стомишся від турбот чи переситишся розвагами. От послухати б зараз музику — тільки не дуже гучну, а таку, щоб тішила слух і щоб не хотілось розплющувати очей... Це була б справжня розкіш для богів!

— Ваша високосте, не встигли ви промовити про своє бажання, а річкові німфи вже поспішають його вдовольнити, як це завше роблять ельфи на берегах Тею! Ви чуєте?.. Лютня!

— Авжеж, лютня! — вигукнув, прислухавшись, герцог Рот-сейський.— І як дивно грає, як завмирають її звуки! Здається, я цю музику впізнаю. Вона лунає он із тієї барки, повертайте до неї!

— Це повертається знизу старий Хеншо,— сказав Раморні.— Агов, капітане!

Люди на барці відгукнулись і підпливли бік-о-бік до принцово-го човна.

— О! Та це ж моя давня знайома! — вигукнув Ротсей, відразу впізнавши в музикантці француженку Луїзу.— Мені здається, я перед тобою в боргу — хоча б за те, що череІГмене ти набралася страху на Валентинів день. Пересідай до нашого човна! З лютнею, собачкою, торбинкою і всім іншим!.. Я влаштую тебе на службу до дами, яка навіть твоє цуценя годуватиме курчатами й канарками!

— Сподіваюся, ваша високосте, ви зважите на те...— почав Раморні.

— Я не хочу зважати ні на що, крім свого бажання, Джоне. Зроби ласку, зважай на нього й ти.

— Це правда, що ви влаштуєте мене на службу до леді? — запитала співачка.— А де вона живе?

— У Фолклендському замку,— відповів принц.

— О, я вже чула про ту шляхетну даму! — сказала Луїза.— І ви справді замовите за мене слівце перед своєю високородною дружиною?

— Замовлю, слово честі... коли знов прийму її до себе за дружину. Зверни увагу на це застереження, Джоне,— кинув принц через плече до Раморні.

Всі, хто був у барці, почули принцові слова й, вирішивши, що в ясновельможної пари йдеться до замирення, почали вмовляти Луїзу скористатися з такої нагоди й приєднатися до почту герцогині Ротсейської. Декотрі навіть заходилися хвалити її за хист у музиці.

Поки люди гомоніли, Раморнґ прошепотів до Двайнінга:

— Ану, шельмо, придумай яке-небудь заперечення. Ця дівка буде нам зайва. Поворуши мізками, а я поки що перемовлюся з Хеншо.

— Дозволю собі зауважити, ваша високосте,— почав Двайнінг,— я, як людина, що вчилася в Іспанії та Аравії, скажу, що

в Едінбурзі з'явилася страшна хвороба, і небезпечно дозволяти цій молодій блукачці сідати з вами в один човен.

— О, а тобі яке діло? — промовив Ротсей.— Може, я волію краще померти від чуми, ніж отруїтися ліками! Невже тобі так кортить зіпсувати мені настрій?

Так Ротсей примусив Двайнінга замовкнути, а сер Джон Раморні устиг тим часом побалакати з Хеншо й довідатись, що день від'їзду герцогині Ротсейської з Фолкленда тримають поки що в суворій таємниці; Катаріна Главер має прибути до замку ввечері або другого дня вранці з надією знайти в благородної дами притулок.

Заглиблений *$г роздуми герцог Ротсейський вислухав цю звістку так холодно, що Раморні навіть дозволив собі дорікнути йому.

— Ви поводитесь, як улюбленець долі, високосте,— сказав рицар.— Вам закортіло волі — і ви її маєте. Мріяли здобути красуню — і вона жде вас: трохи потерпіть, і втіха буде ще солодша. Навіть найменші ваші забаганки — для долі закон. Вам хотілося музики, коли вона здавалася такою далекою і недосяжною,— і ось вам лютня й пісня. Всьому треба тільки радіти, але ж ми поводимось, мов розбещені діти: викидаємо, поламавши, іграшку, яку щойно вимагали, аж заходячись від плачу.

— Щоб утішатися радощами, Раморні, людина повинна спершу настраждатись, як ото треба попостувати, щоб потім смачнішою здалася їжа. Нас, для кого немає нічого недосяжного, по-справжньому нічого не тішить. Бачиш ген ту чорну хмару, що ось-ось проллється дощем? Вона тягарем налягла мені на душу... Вода в річці темна й страшна... І береги вже не так ваблять моє око...

— Вибачте вашому слузі, високосте,— сказав Раморні,— але ви надто піддаєтеся своїй буйній уяві. Як ото невмілий верхівець, що пускає гарячого скакуна галопом, поки кінь скине його на землю й затопче. Благаю вас, розвійте своє заціпеніння. Може, нехай музикантка трохи пограє?

— Нехай... Тільки що-небудь сумне. Веселе зараз дратуватиме мені слух.

І Луїза заспівала норманською говіркою французької мови журливу пісню. Слова, що їх ми тут наводимо у вільному перекладі, супроводила така сама тужлива, як і самі вони, мелодія.

Зітхни ще раз І глянь ще раз на ці околи: На ріки, на ліси і доли,— Більш не побачиш їх ніколи, Бо йдеш від нас.

Відкинь жалі,

Хай дзвін печально калатає, Чернець молитви хай читає! Життя твоє доходить краю На цій землі.

Не бійсь тепер.

Короткий біль, легке тремтіння — І вже кінець людському скнінню, І станеш ти сумною тінню, Бо ти помер.*

Принц сидів і нічого не казав — подобається йому пісня чи ні; Луїза час від часу замовкала, а потім на знак Раморні починала награвати знов, поки й звечоріло. Пустився дощ, спершу дрібний і теплий, а тоді заливний, з холодним вітром. Ні плаща, ні іншої такої одежини принц не мав, а коли Раморні запропонував йому свій плащ, він похмуро відмовився.

— Не гоже герцогові Ротсейському вдягати твої недоноски, сер Джон!.. Я до самих кісток змерз від цього мокрого снігу, а все через тебе. Чого це тобі спало на думку вирушати в дорогу, не зачекавши моїх слуг із речами?

Раморні не виправдовувався — він бачив, що принц у тому гуморі, коли його більше втішало розводитись про свої кривди,, ніж вислуховувати пояснення, хай навіть слушні. Отак, поки Ротсей то похмуро мовчав, то вибухав докорами, на які ніхто не відповідав, човен підплив до рибальського села Ньюбурга. Всі зійшли на берег, де вже стояли засідлані коні,— про це Раморні подбав заздалегідь. Однак принц підняв коней перед Раморні на глузи — почасти відверто, а здебільш колючими натяками. Нарешті вони посідали верхи й вирушили крізь пітьму ночі та зливу в дорогу, і попереду на відчай душі помчав принц. Співачка, яку він наказав також посадити на коня, не відставала. Вона звикла мандрувати в будь-яку погоду, пішки й верхи, і цю важку нічну поїздку переносила так само стійко, як чоловік. Раморні змушений був хіть-не-хіть скакати поруч із принцом: він потерпав, що примхливий юнак зверне з дороги й зупиниться в котрогось із вірних баронів, уникнувши так мудро розставлених йому тенет. Отож рицар цілу дорогу невимовно страждав і тілом, і душею.

Та ось вони в'їхали у Фолклендський ліс, і в мерехтливому місячному сяйві перед ними постала величезна похмура вежа — замок самого короля, хоч і переданий тимчасово герцогові Олбані. На їхній сигнал звідний міст опустився. На подвір'ї спалахнули смолоскипи, заметушилися слуги, допомогли принцові злізти з коня і повели його до покою, де на нього вже чекали Раморні з Двайнінгом. Рицар почав наполягати, щоб Ротсей послухався порад лікаря. Проте герцог відкинув цю пропозицію і бундючно наказав, щоб рому наготували постіль. Він постояв трохи, весь тремтячи, в мокрій одежі перед затсшленим каміном і, ні з ким не попрощавшись, пішов до спочивальні.

— Тепер ти сам бачиш, який примхливий і затятий цей хлопчисько,— сказав рицар Двайнінгові.— Тебе й досі дивує, що такому вірному, як я, слузі, хто так багато зробив для нього, надокучив цей господар?

— Анітрохи,— відповів аптекар.— Саме це, вже не кажучи про обіцяний титул графа Ліндорського, похитне відданість хоч кого. Одначе коли ми візьмемося доч діла — сьогодні ж таки? Якщо судити з блиску в його очах та рум'янцю на щоках, то в нього почалася лихоманка, і вона полегшить нам роботу. Все виглядатиме так, ніби це сталося саме собою.

— Хоч сьогодні й трапляється зручна нагода,— сказав Раморні,— а все ж квапитись не варто. Завдамо удару після того, як приїде ота красуня, Катаріна Главер. Вона знадобиться нам потім як свідок — мовляв, бачила його живого-здорового незадовго до того, як... Ти мене зрозумів?

Двайнінг згідливо кивнув головою і додав:

— Атож, іще встигнемо! Хіба важко заморити квітку, яка хиріє вже від того, що їй дали завчасу розцвісти?

РОЗДІЛ XXXI

Він сорому — на жаль!— таки не мав

В пиятиці та витівках бридких!

Й не цінував нічого, крім забав

Серед наложниць та гуляк, яких

Скликав із різних кіл — з найвищих до низьких.

Дж.