Пертська красуня - Сторінка 86

Краса, схвильований вигляд дівчини справили враження навіть на похмурого й черствого графа.

— Нічого не бійся, дівчино,— мовив він.—/Ги заслужила й похвалу, й винагороду. Розкажи мені, як на сповіді, що ти бачила в цьому замку.

Катаріна коротко змалювала свою страшну історію.

— Твої слова,— сказав Дуглас,— достоту збігаються з розповіддю співачки... Тепер ходімо до спочивальні принца.

Вони рушили до покою, де, як усі гадали, жив усі ці дні герцог Ротсейський. Але знайти ключа не вдалося, і граф ввійшов до кімнати аж після того, коли виламали двері. Він побачив виснажені, жалюгідні останки нещасного принца, поквапно кинуті на ліжко. Вбивці, очевидно, мали намір обрядити мертве тіло й надати йому такого вигляду, ніби принц помер своєю смертю. Але їм завадив переполох у замку після втечі Луїзи. Дуглас мовчки дивився на труп заблуканого юнака, якого шалені вигадки та бурхливі пристрасті довели до такого передчасного й фатального кінця.

— Я мав із ним свої рахунки,— промовив Дуглас.— Але після такого видовища можна навік забути всі кривди!

— Ге-ге!.. Ми тут хотіли влаштувати все так,-т— озвався Двайнінг,— щоб вашій всемогутності приємніше було дивитися. Але ви приїхали дуя^е несподівано, а коли майстер поспішає, робота виходить погано.

Дуглас, здавалося, не чув того, що казав його бранець,— так пильно граф дивився на мертве тіло перед собою: на посіріле, нужденне обличчя, покляклі руки й ноги... Змученій і пригніченій цим видовищем Катаріні нарешті дозволили піти, вона пробралася крізь натовп і дісталась до своєї колишньої кімнати. Там дівчина потрапила в обійми Луїзи, що також повернулася до замку.

Дуглас тим часом провадив розслідування далі. У руці принца знайшли пасмо цупкого волосся, яке кольором було схоже на чорну щетину Бонтрона. Таким чином, хоч голод уже й почав робити своє діло, але довершило його, очевидно,, відверте насилля. Потайний хід, ключі від якого знайшли на поясі в найманого вбивці, отвір у стіні, що крізь нього до підземелля надходило повітря, вбоге солом'яне ложе та покинуті на ньому кайдани — все це повністю підтверджувало розповідь Катаріни та мандрівної співачки.

— Тут немає чого вагатися й хвилини,— промовив Дуглас до свого близького родича, лорда Балвіні, тільки-но вони вийшли з підземелля.— 3 убивцями треба кінчати! Повісити їх на шпилях!

— Але ж, мілорде, може, проведемо хоч який-небудь суд? — зауважив Балвіні.

— А навіщо? — відповів Дуглас.— Я захопив злочинців із кров'ю на руках і маю право своєю владою покарати їх відразу. А втім, стривай... Чи немає в нашому загоні кількох чоловік із Джедвуда?

— Скільки завгодно: Тернбулли, Рутерфорди, Ейнслі й інші,— сказав Балвіні.

— Скличте мені з них присяжних — вони всі добрі й чесні люди, хіба що трохи полюбляють хитрувати. Простежте, аби тих мерзотників стратили, а я тим часом проведу у великій залі суд, і побачимо, хто швидше впорається зі своїм ділом,— присяжні чи кат. Зробимо так, як роблять у Джедвуді: спершу швиденько повісимо, а тоді на дозвіллі судитимемо!

— Стривайте, мілорде,— озвався Раморні,— а то ще пошкодуєте за свою поквапність... Ви дозволите мені сказати вам щось на вухо?

— Ні за що в світі! — відповів Дуглас.— Коли хочеш говорити, кажи вголос, поки всі ще тут.

— Тоді нехай чують усі! — гучно сказав Раморні.— Цей благородний граф має при собі листи від герцога Олбані й від мене самого. А возив їх до Дугласа боягуз і зрадник Банкл — нехай він тільки зважиться це заперечити! В тих листах графові радять віддалити на певний час герцога Ротсейського від двору й усамітнити його тут, у Фолклендському замку.

— Але там немає жодного слова про те,— заперечив, похмуро осміхнувшись, Дуглас,— щоб кинути принца в підземелля... морити його голодом... душити... Заберіть цих мерзотників геть, Балвіні, надто довго вони поганять тут своїм подихом повітря!

Всіх трьох потягли до шпилів. Та коли там уже почали готувати все потрібне до страти, аптекар раптом висловив палке ба^ жання ще раз побачитися з Катаріною — як він запевнив, "задля спасіння своєї душі". І дівчина, сподіваючись, що цей запеклий грішник бодай в свою останню годину покається, згодилась іще раз вийти на мур і стати свідком видовища, такого їй відразливого. Вона мимохідь глянула на п'яного до безтями Бонтрона, на роззброєного й без обладунку Раморні, що марно намагався приховати страх, поки сповідався священикові, викликаному на його нагальне прохання. Побачила Катаріна й Двайнінга — таким, яким знала його завжди: покірний, улесливий, згорблений.

В руці аптекар тримав невеличке срібне перо й щось писав ним на клапті пергаменту.

— Катаріно,— мовив він,— я хочу — ге-ге-геї — побалакати з тобою про суть моєї релігійної віри.

— Коли в їебе такий намір, то навіщо гаяти час зі мною? Поговори з оцим добрим ченцем.

— Цей велебний отець, ге-ге,— знов загелготав~Двайнінг,— уже давно поклоняється божеству, якому я служив ціле життя. Тому я волію привести до свого вівтаря нового ідола — в твоїй особі, Катаріно. Цей клаптик пергаменту розкаже тобі, як пройти до моєї каплички, де я так часто, сховавшись од людей, поклонявся своєму богові. Я залишаю тобі в спадок цей план — просто лиш тому, що ненавиджу й зневажаю тебе трохи менше, ніж решту нікчем і мерзотників, яких досі я мусив називати своїми ближніми. А тепер іди!.. Або ні, зоставайся й побачиш, чи гідна знаха-рева смерть того життя, яким він жив.

— Пресвята діво, не допусти до цього! — скрикнула Катаріна.

— Стривай,— мовив аптекар,— я хочу сказати ще одне словечко, а оцей високородний вельможа нехай послухає, коли його воля.

Лорд Балвіні зацікавлено підійшов ближче — непохитна твердість чоловіка, що ніколи в житті не брав у руки меча й не надягав бойовий обладунок, граючи роль нещасного, миршавого карлика, здавалася йому чимось чаклунським.

— Бачиш оцю невеличку штуку? — показав злочинець своє перо.— Воно допоможе мені уникнути влади самого Чорного Дугласа!

— Не давайте йому ні пергаменту, ні чорнила,— поквапно наказав Балвіні.— Він пустить ману!

— Не бійся, мудрий і відважний рицарю, ге-ге-ге! — заґелґотав Двайнінг і відкрутив головку пера, в якому виявився шматочок губки чи чогось схожого на губку — не більший від горошини.— А тепер дивіться,— сказав бранець і підніс губку до рота.

Наслідок був раптовий. Аптекар упав перед усіма мертвий, з застиглою на обличчі зневажливою посмішкою.

Катаріна скрикнула й, утікаючи від жаского видовища, стрімголов кинулася сходами вниз. Лорд Балвіні на мить скам'янів, потім вигукнув:

— Він, мабуть, пустив чари! Повісьте його на шпилі, живого чи мертвого! Якщо його мерзенна душа відлетіла тільки на хвилю, то вона застане своє тіло зі скрученими в'язами!

Наказ було негайно виконано. Потім на страту повели Раморні й Бонтрона. Бонтрона повісили ще до того, як він, певно, втямив, що з ним роблять. Раморні, блідий як смерть, однак сповнений тих самих гордощів, які й призвели його до загибелі, зажадав, щоб йому, високородному рицареві, дали померти не в зашморгу, а на пласі.

— Дуглас ніколи не змінює свого вироку,— заявив Балвіні.— Але на твої права ми зважимо... Покличте сюди куховара з сікачем.

На його виклик прибіг куховар.

— Чого ти тремтиш, хлопче? — звернувся до нього Балвіні.— Ану постинай цьому чоловікові з п'ят його золоті остроги!.. Ось так. А тепер, Джоне Раморні, ти вже не рицар, а мерзотник. Накиньте йому зашморг! Повісьте негідника посередині між його поплічниками, та ще й, якщо можна, вище від обох!

Через чверть години Балвіні спустився з вежі доповісти Дуг-ласові, що злочинців страчено.

— Виходить, продовжувати суд далі не варто,— сказав граф.— Як ви скажете, добродії присяжні: винні були ті люди в державній зраді чи ні?

— Винні! — потвердили слухняні присяжні з повчальною одностайністю.— Наводити далі докази немає потреби.

— Хай сурмачі дають сигнал — і на коней! Ми візьмемо з собою тільки наш особистий почет. Та накажіть усім, нехай мовчать про те, що тут бачили, поки доповімо королеві. А це найзручніше буде зробити не раніш, як у вербну неділю, після бою. Виберіть тих, хто супроводитиме нас, і скажіть усім — тим, що поїдуть з нами, і тим, що тут залишаться: хто розпустить язика — тому смерть!

Через кілька хвилин Дуглас і слуги, відібрані його супроводити, вже сиділи в сідлах. Послали гінців до графової дочки, овдовілої герцогині Ротсейської, з наказом вирушати в Перт, тримаючись понад берегами Лохлевена, і не під'їжджати близько до Фолк-ленда, а також з проханням узяти під захист Катаріну Главер та мандрівну співачку й подбати про їхню безпеку.

В'їхавши в ліс, вершники озирнулися й побачили тіла повішених — три чорних плями на мурах старого замку.

— Руку покарано,— промовив Дуглас.— Але хто потягне до суду голову, що верховодила всім оцим?

— Ви кажете про герцога Олбані? — перепитав Балвіні.

— Про нього, лорде. І якби я прислухався до голосу свого серця, то звинуватив би Олбані в злочині, скоєному, я певен, з його

-наказу. Та крім тяжкої підозри, ніяких доказів я не маю, а в домі Стюартів герцог держить багато прихильників, яким, правда, іншого вибору й не лишалося,— не йти ж за недоумкуватим королем чи за розпусним Ротсеєм. А якщо я порву угоду з Олбані, яку уклав ще зовсім недавно, то внаслідок у країні одразу спалахне війна. А в час, коли на нас загрожує напасти Персі, що його підтримав зрадник Марч, така війна означатиме для нещасної Шотландії загибель. Ні. Балвіні, нехай Олбані карає саме небо, а воно, я певен, вибере свою годину й учинить суд і над ним, і над його домом.

РОЗДІЛ XXXIII

Вже скоро час, мечі при нас, Серця тривога їсть.

Хто сміло згас, хто шкуру спас, Те ранок розповість *.

Сер Едвард

Тепер нагадаємо читачеві, що Саймон Главер та його красуня дочка виїхали з дому дуже поквапно і не встигли навіть переказати Генрі Смітові ні про свою втечу, ні про небезпеку, яка їм загрожувала. Отож коли зброяр того самого ранку прийшов на Кер-ф'ю-стріт, замість щирого привіту від старого рукавичника та мінливої, мов погода у квітні, усмішки, то радісної, то осудливої, що її він сподівався побачити, як йому обіцяв Главер, у Катаріни, його зустріла приголомшлива звістка: батько й дочка вирушили кудись на світанку з чужим чоловіком, котрий старанно ховав своє обличчя від людських очей.