Пертська красуня - Сторінка 87

До цієї звістки Дороті,— а читач уже знає про її хист провіщати лихі новини й наперед тлумачити їх по-своєму,— від себе додала, ніби її господар з молодою господинею подалися, поза всяким сумнівом, до Гірської Країни, втікаючи від "гостей". Бо ті й справді з'явилися невдовзі після їхнього від'їзду. Прийшло, мовляв, кілька судових виконавців, обшукали весь дім, опечатали все, де, на їхню думку, могли бути папери, а насамкінець залишили батькові з дочкою наказ постати такого-то дня перед призначеним королем судом, а то їх чекатиме в'язниця.

Всі ці невеселі подробиці Дороті змалювала в найпохмуріших барвах і на втіху стривоженого жениха додала тільки те, що господар звелів їй переказати, аби він, Генрі, спокійно зоставався в Перті й ждав невдовзі від них вістей. Почувши це, Сміт відмовився від свого першого рішення негайно вирушити вслід за Главе-рами до Гірської Країни і хай там що поділити їхню долю.

Згадав Генрі й про свої неодноразові сутички з людьми клану Кугілів, особливо про оту сварку з Конахаром, який тепер мав стати їхнім ватагом. Отож зброяр, поміркувавши, збагнув, що його поява в горах тільки завдасть батькові з дочкою шкоди. Генрі добре знав: старий Главер дружить із вождем Кугілів і той, звичайно, візьме рукавичника під свій захист, а він, Сміт, тільки став би цьому на заваді, і, якщо спалахне чвара з цілим плем'ям мстивих горян, йому не поможе навіть його відвага й сила. Водночас серце в Генрі калатало від обурення, коли він думав про те, що тепер Катаріна опинилася в цілковитій владі молодого Кона-хара, а в ньому зброяр не міг не вбачати свого суперника, який тепер мав усе для того, аби добитися успіху в своїх домаганнях. Що, коли юний вождь поставить безпеку Главера в залежність від прихильності до нього, Конахара, Катаріни? Ні, Сміт не сумнівався у відданості своєї Валентини, але знав він і про те, яка щиросерда й безкорислива вона вдачею і як ніжно любить батька. Якщо кохання до жениха їй доведеться покласти на одну чашу терезів, а безпеку чи, може, й життя батька — на другу, то хто-зна, котра з них переважить! Глибокий і страшний сумнів підказував Смітові, що навряд чи перша. Отак, знемагаючи від думок, на яких нам нема потреби спинятися, зброяр усе ж таки поклав зостатися вдома, якось пригасити в собі тривогу й чекати від старого Главера обіцяної звістки.

Звістка надійшла, але на серці в Генрі легше не стало.

Сер Патрік Чартеріс не забув, що обіцяв повідомити Сміта про наміри втікачів. Проте в метушні, викликаній пересуванням військ, йому не вдалося переказати звістку самому. Тим-то він доручив це своєму повірникові, Кітту Хеншо. Одначе цього добродія, як читач уже й знає, підкупив сер Джон Раморні, а рицареві якраз важливо було приховувати від усіх, а надто від такого хороброго й відчайдушного залицяльника, як Генрі, пристанище Катаріни. І Хеншо сказав занепокоєному Смітові, ніби його товариш уже в Гірській Країні і йому нічого не загрожує. Щодо Катаріни він, правда, висловився стрйманіше, однак і не розчарував Генрі, отож той залишився при думці, що й Катаріна разом з батьком перебуває під захистом клану Кугілів. Від імені сера Патріка Хенпю ще раз запевнив зброяра, буцімто батькові з дочкою ніщо не загрожує, і коли Генрі бажає добра собі та їм, то нехай спокійно сидить удома і нікуди не рипається.

З болем у серці Сміт вирішив нічого не робити, а чекати подальших вістей. А поки що він узявся доробляти кольчугу — за його задумом, це мала бути найкраща, найміцніша з тих, які тільки виходили з-під* його вмілих рук. Для нього не було нічого приємнішого, ніж клопотатися своїм ремеслом: завдяки йому він міг замкнутися в кузні і якомога уникати людей, бо в місті щодня зринали погані чутки й тривожили його душу. Генрі вирішив покластися на щиру дружбу Саймона, вірність Катаріни, а також на прихильність сера провоста, що, так високо оцінивши його мужність у бою з Бонтроном, ніколи, гадав Генрі, не покине його в біді. Час, однак, минав, збігав день за днем, і аж незадовго до вербної неділі сер Патрік Чартеріс, приїхавши до міста віддати деякі розпорядження в зв'язку з майбутнім боєм, вгадав нарешті про Генрі Вінда й надумав до нього зазирнути.

Сер Патрік ступив до кузні з незвичайним для нього співчутливим виразом на обличчі, і Генрі одразу збагнув: гість прийшов з поганою звісткою. Серце в коваля тривожно забилось, і піднесений над розпеченим залізом молот застиг у повітрі, а рука, що його тримала, завжди така дужа, мов у велета, раптом ослабла, і в Генрі заледве стало сили покласти молот, не впустивши його, обережно на землю.

— Бідний мій Генрі,— промовив сер Патрік,— я приніс тобі невеселу звістку... А втім, вона ще не певна. Та якщо звістка підтвердиться, такому, як ти, бравому молодцеві однаково не варто брати це близько до серця.

— Ради бога, мілорде,— сказав Генрі,— сподіваюся, ви не принесли лихих вістей про Саймона Главера та його дочку?

— Щодо них самих — ні,— відповів сер Патрік.— Вони живі-здорові. Але щодо тебе, Генрі, мої новини не дуже веселі. Кітт Хеншо, либонь, уже казав тобі, що я намагався влаштувати Катаріну Главер у дім до однієї високородної леді, герцогині Рот-сейської. Але та відхилила моє клопотання, і Катаріну довелося відіслати до батька, в Гірську Країну. Все склалося так, що гірше нікуди. Ти, мабуть, чув, що Гілкріст Мак-Аян помер, і вождем клану Кугілів тепер став його син Ехін, колишній Саймонів учень,— тут, у Перті, його звали Конахаром. Один мій слуга сказав, нібито серед Мак-Аянів ходять уперті чутки про те, що юний вождь хоче з Катаріною одружитись. Моєму слузі про це розповіли (під секретом, звісно), коли він їздив до краю Бредолбанів у справах майбутнього бою. Новина, звісно, не цілком певна, Генрі, однак все це схоже на правду.

— А ваш слуга, вельможносте, сам бачився с Саймоном Гла-вером та його дочкою? — ледве вимовив Генрі, бо йому забило дух, аж довелося кашлянути, щоб приховати від провоста надмірне хвилювання.

— Ні, сам не бачився,— відповів сер Патрік.— Горяни, видко, ревниво ставляться до своїх гостей і не дали йому побалакати з старим Главером, а попросити зустрітися з Катаріною він не зваживсь — побоявся, що їх це насторожить. До того ж, по-гельсь-кому хлопець не вміє, а його співрозмовник не дуже тямив по-англійському, отож там могла статися й помилка. В усякім разі, така чутка ходить, і я вирішив розповісти про це й тобі. Але вводному ти можеш бути певний: до весілля не дійде, поки не завершиться те діло на вербну неділю. І я раджу тобі нічого не робити, поки ми до пуття про все довідаємось, бо завжди краще знати все напевно, навіть коли це завдасть болю... Ти прийдеш до ратуші? — спитав він, помовчавши.— Треба поговорити про те, як нам підготувати арену на Північному Лузі. Тебе будуть раді бачити на міській раді.

— Ні, шановний мілорде.

— Гаразд, Сміте. З твоєї короткої відповіді я зрозумів, що моя звістка тебе засмутила. Та, зрештою, кожна жінка — це той самий флюгер, що правда, то правда. Соломон і багато інших зазнали цього раніше від тебе.

І провост.пішов, цілком упевнений, що втішив нещасного Генрі якнайкраще.

Але зовсім по-іншому сприйняв лиху звістку і спробу сера Патріка її затерти закоханий зброяр.

"Провост,— гірко мовив Генрі сам до себе,— славний чоловік, звісно. Він так високо несе свою рицарську голову, що навіть коли скаже дурницю, бідняк має вважати її чимось розумним, як ото мусить хвалити нікудишній ель, коли його подасть у срібному келиху вельможа. Але як усе це виглядало б за інших обставин? Скажімо, кочусь я вниз крутим схилом Корріхі-Ду, й коли вже видно край кручі, звідкись вигулькує мілорд провост і кричить: "Генрі, тут глибоке провалля! Мені прикро, але я повинен тобі сказати, що ти ось-ось у нього впадеш. Та не журись. Може, доля ще пошле на твоєму шляху камінь чи кущ, і ти вчепишся за нього. Хай там як, а тобі, вирішив я, буде втішно почути про найгірше. Я, правда, ще не знаю, яке завглибшки провалля, але ти сам побачиш, коли долетиш до дна, бо завжди краще знати все напевно. До речі, може, підемо грати в кеглі?" І оце такою балаканиною намагаються втішити чоловіка, замість того, щоб подружньому допомогти йому й не дати скрутити собі в'язи! Коли я починаю думати про це, то мало не божеволію. Так би й схопив свій молот та й пішов трощити все підряд! Але ж ні, я повинен сидіти нишком. Та якщо той гірський шуліка, що називав себе орлом, схопить мою горлицю, то він ще взнає, чи вміє перт-ський городянин натягти тятиву!"

Був уже четвер, останній перед фатальною вербною неділею, і назавтра до міста мали прибути воїни обох кланів, щоб у суботу відпочити й приготуватися до бою. Кожна сторона прислала до міста заздалегідь по кілька чоловік; вони мали одержати вказівки — де стати табором кожному з двох невеликих загонів та інші такі настанови, необхідні для того, щоб справедливо вирішити суперечку. Тим-то Генрі не здивувався, коли побачив у своєму провулку здоровенного, могутнього горянина, який ішов і сторожко озирався на всі боки,— так жителі глухомані завжди сприймають дивовижі цивілізованого краю. Все єство в Сміта поставало проти цього чоловіка вже тому, що він був із Гірської Країни, а наш зброяр, як і кожен пертський городянин, упереджено ставився до своїх північних сусідів. Ще дужче Генрі насторожився тоді, коли розгледів на чужакові плед у кольорах клану Кугілів. До того ж, гаптований шовком знак дубової гілки вказував на те, що здоровило належить до особистої охорони юного Ехіна, на яку клан покладав у бою багато надій.

Добре все роздивившись, Генрі вернувся до кузні, бо від самого вигляду того чоловіка в грудях у коваля вже почав наростати гнів. Та Генрі знав, що горянина чекає важкий бій і зараз не варто втягувати його в дрібну сварку. Тож зброяр вирішив уникнути з ним навіть дружньої розмови. Однак через кілька хвилин двері кузні різко відчинились, і гел, загорнений у тартан, від чого його кремезна постать здавалася ще могутнішою, переступив поріг з бундючним виглядом людини, свідомої того, що слава й гідність підносить її над усіма. Горянин стояв, роззирався довкола й, здавалося, ждав, що його шанобливо зустрінуть і захоплено,, трепетно привітають.