Пертська красуня - Сторінка 84

А він не знає таємниці герцога Олбані. Ще зажадає побачитися з принцом... Треба покінчити з цим ділом до його приїзду.

Вони пройшли далі, заклопотані своєю страшною, зловісною розмовою.

сам. Дуглас зненацька захопив Далволсі в Хевіку, коли той справляв свої обов'язки, і держав в ув'язненні в Ермітажському замку, поки той помер з голоду в липні 1342 р. Про зерна, що сипалися до нього а комори нагорі, згадує в своїй хроніці Годскрофт (ст. 76). Прим. аёт.

— Скоріше до вежі! — прошепотіла Катаріна приятельниці, коли ті двоє вийшли з садка.— Я придумала була, як утекти звідси самій, але тепер ми скористуємося моїм планом і врятуємо принца. Надвечір до замку навідується молочниця, і коли вона заходить з молоком у комору до ключника, то залишає свій плащ звичайно в передпокої. Візьмеш її плащ, щільніше в нього загорнешся, і сміливо підеш, наче молочниця, повз вартового. Під той час він звичайно вже п'яний. Тебе не гукнуть ні біля брами, ні .на мосту. Тільки тримайся впевнено, і все буде гаразд. А тоді мчи назустріч Чорному Дугласові! Ближче немає нікого, лише він може нам допомогти!

— Як?! — ужахнулася Луїза.— Хіба це не той самий жорстокий лорд, що загрожував покарати мене і зганьбити?

— Повір, про таких, як ти і я, він не пам'ятає й години — байдуже, що обіцяв: добро чи зло. Скажеш йому, що його зять, принц Шотландський, помирає у Фолклендському замку,— зрадники морять його голодом... І він не тільки тебе простить, а й винагородить!

— Винагороди мені не треба! — сказала Луїза.— Винагородою мені буде наша вдача. Та, боюсь, залишатися тут небезпечніше, ніж тікати... А тому дозвольте мені зостатись і годувати нещасного принца, а ви рушайте по допомогу. Якщо вони вб'ють мене раніше, ніж ви повернетесь, візьміть мою бідну лютню і, прошу вас, подбайте про мого маленького Шарло.

— Ні, Луїзо,— відповіла Катаріна,— блукати безпечніше тобі, та й досвіду в тебе більше. Іди... А якщо, повернувшись, не застанеш мене живою,— а це цілком може статися,— передай моєму бідному батькові оцей перстень і пасмо мого волосся. Скажи йому, що Катаріна загинула, рятуючи Брюсову кров... А оце друге пасмо віддай Генрі. Катаріна, скажи йому, думала про нього в свою останню годину. І ще додай: він вважав її надто суворою, коли вона засуджувала кровопролиття, але тепер він бачить — Катаріна чинила так не тому, що дорожила власних^ життям.

Дівчата обнялися й заплакали. До вечора залишалося кілька годин, і весь цей час вони придумували, як краще подавати в'язневі їжу. Нарешті зробили з очеретин, уставивши їх одна в одну, довгу трубочку, щоб подавати нею принцові рідку їжу.

Та ось дзвін на міській церкві у Фолкленді покликав людей до вечерні. На подвір'ї з'явилася з глеками жінка — вона принесла мешканцям замку молоко, а заразом прийшла почути чужі новини й поділитися своїми. Як тільки молочниця зайшла на кухню, Луїза, знову припавши на прощання до Катаріни й присягнувши на вічну вірність, тихенько спустилася з цуциком під пахвою сходами вниз. За хвилю Катаріна, затамувавши дух, побачила, як співачка, вгорнувшись у плащ молочниці, спокійно проминула звідний міст.

— О?! — здивувався вартовий.— Чого це ти так рано сьогодні вертаєшся, Бріджет? Невесело в замку, еге, пташко моя?.. Та вже ж, сумно, коли в домі хвороба!

— Та забула свої розрахункові палички,— відказала спритна француженка.— Я ще вернуся, тільки вершки зберу.

Зробивши гак навколо міста Фолкленда, вона подалася по стежці, що вела через мисливські угіддя. Пертська Красуня з полегкістю зітхнула й подякувала долі, коли постать Луїзи розтанула вдалині. Катаріні довелося пережити ще одну тривожну годину до того, як у замку виявили втечу. Сталося це тоді, коли молочниця, згаявши цілу годину на справи, що їх можна було залагодити за десять хвилин, зібралася йти додому й не знайшла свого сірого вовняного плаща. Поки його шукали, на ноги підняли весь замок. Зрештою жінки на кухні згадали про співачку й висловили припущення, що дівка, мовляв, може поміняти свій старий плащик на чужий новий. А вартовий, коли його суворо допитали, заявив, ніби бачив, як молочниця виходила з замку — відразу після того, як подзвонили до вечерні. Однак молочниця рішуче це заперечила, і тоді вартовий змушений був визнати, що то, либонь, сам диявол пройшов повз нього, інакше, мовляв, не скажеш.

Та коли, зрештою, з'ясувалося, що й співачки ніде нема, люди одразу все зрозуміли. Дворецький пішов сповістити сера Джона Раморні та Двайнінга, які тепер були нерозлучні, що одна з двох їхніх полонянок зникла. Злодія кожна дрібниця насторожує. Обидва похмуро перезирнулися і негайно рушили до убогої кімнатки Катаріни. Вони хотіли застати дівчину зненацька й дізнатися від неї про втечу Луїзи.

— Де твоя приятелька, дівчино? — суворо, аж погрозливо запитав Раморні.

— У мене тут приятельок немає,— відповіла Катаріна.

— Годі жартувати! — гримнув рицар.— Я кажу про співачку, що всі ці дні жила з тобою тут, в оцій кімнаті.

— Мені сказали, що вона пішла,— промовила Катаріна.— Нібито з годину тому.

— А куди? — підпрягся Двайнінг.

— Звідки мені знати,— відказала Катаріна,— куди забагнеться піти мандрівній співачці? їй, звісно, наскучило жити само-тною, це ж бо зовсім не те, що бенкети й танці, до яких вона звикла. Таке вже в неї ремесло... Захотіла й пішла. Дивно тільки, що вона пробула тут так довго.

— І це все,— гримнув Раморні,— що ти можеш нам сказати?

— Це все, що я можу вам сказати, сер Джон,— відповіла Катаріна.— І якщо навіть сам герцог Ротсейський прийде мене допитувати, я однаково більш нічого не зможу додати.

— Навряд чи вам загрожує небезпека, що принц знову вшанує вас честю ще раз побалакати з вами особисто,— промовив Раморні,— навіть якщо Шотландію мине скорбота через сумний наслідок його хвороби.

— Хіба герцог Ротсейський так тяжко хворий? — запитала Катаріна.

— Йому не може допомогти ніхто, крім самого неба,— відповів Раморні і звів очі вго]зу.

— Тоді покладімо всі* сподівання на небо,— зітхнула Катаріна,— коли люди допомогти йому безсилі!

— Амінь! — вельми набожно мовив Раморні, а Двайнінг надав своєму обличчю скорботного виразу, хоч видно було, як вале-ко йому гамувати в собі глухий, однак сповнений тріумфу сміх, що його незмінно викликали в аптекаря релігійні почуття людей.

— І це люди!.. Живі люди, а не дияволи з пеклаї Вони волають до небес, а самі по краплі п'ють гарячу кров свого нещасного господаря! — шепотіла Катаріна, коли обидва її спантеличені інквізитори пішли.— Чому ж поснули громи?.. Та скоро вони вдарять, і тоді... О, нехай вони принесуть не тільки кару, а й порятунок!

Тільки в полудень, коли вся прислуга клопоталася обідом, можна було, на думку Катаріни, без особливого ризику пробратися до отвору в стіні. Чекаючи цієї години, дівчина звернула увагу на якусь метушню в замку, де, відколи ув'язнили герцога Ротсейського, панувала могильна тиша. Грати на брамі підіймались і опускались, рипіння коловороту змінював тупіт копит, коли виїздили й поверталися озброєні вершники на підпалених і змилених конях. Дівчина помітила також, що слуги, котрих вона час від часу бачила зі свого вікна, тепер усі при зброї. Все це провіщало близький порятунок, і серце в Катаріни радісно забилося; крім того, через метушню садок за замком зробився як ніколи безлюдний. Та ось настала обідня пора. Пославшись просто на свою забаганку, якій ключник, видно, був схильний потурати, дівчина попросила принести їй обід до кімнатки — і то саме таку їжу, яку було б найлегше подавати нещасному бранцеві. Катаріна пошепки його покликала. Відповіді не було. Тоді вона заговорила гучніше. І знов мовчання.

— Заснув,— промовила вона тихо й здригнулась, а потім підхопилася і скрикнула, коли голос позад неї відказав:

— Атож, заснув... Але навіки!

Катаріна обернулась: поруч стояв сер Джон Раморні — при повній зброї, але з піднятим заборолом, і обличчя його промовам

ляло, що він ладен скоріше померти, ніж битися. Голос його звучав стримано — так міг би говорити скоріше байдужий споглядач захопливих подій, ніж безпосередній їхній заводій і учасник.,

—/Я кажу тобі правду, Катаріно,— вів далі рицар.— Він помер... Ти зробила для нього все, що могла... Більш ти нічого не можеш зробити.

— Я не вірю... Не можу повірити! — вигукнула Катаріна.— О небо, зглянься наді мною! Невже немає справедливості, що ти допустило такий злочин?!

— Справедливість є, Катаріно. Небо тільки допустило, щоб розпусник став жертвою власного гріха. Іди за мною — я скажу тобі щось таке, що стосується тебе особисто. Кажу, іди за мною (Катаріна все ще вагалася), коли не хочеш, аби я віддав тебе на ласку собаки Бонтрона й аптекаря Хенбена Двайнінга.

— Гаразд, я піду за вами,— сказала Катаріна.— Гіршого, ніж щойно пообіцяли, ви вже не зможете мені зробити.

Раморні повів її до вежі, і вони східець по східцю почали підійматися нагору.

Нарешті відвага зрадила Катаріну.

— Далі я не піду,— сказала вона.— Куди ви мене ведете?.. Якщо на смерть, то я можу померти й тут.

— Ні, тільки на мур вежі, дурненька,— відповів Раморні. Рицар відсунув засув і широко розчинив двері. Вони вийшли

на склепистий дах замку, де люди налагоджували мангонелн, тобто балісти (воєнні машини для метання стріл та каміння), готували арбалети, складали.на купу каміння. Та цих захисників не налічувалося й двох десятків, і Катаріні здалося, ніби в їхніх очах вона бачить сумнів і нерішучість.

— Катаріно,— мовив Раморні,— я не можу покинути цей пост, оборона вимагає моєї присутності. Але я можу поговорити з тобою й тут.

— Говоріть,— відповіла Катаріна,— я готова вас вислухати.

— Ти проникла, Катаріно, в криваву таємницю. Чи не забракне в тебе твердості її зберегти?

— Я не розумію вас, сер Джон,— сказала дівчина.

— Тоді слухай! Я вбив... жорстоко замордував, якщо хочеш... колишнього мого господаря, герцога Ротсейського. Іскру життя, яку ти підтримувала в ньому завдяки своїй доброті, не важко було погасити. У свої останні хвилини він кликав батька... Тобі млосно? Тримайся, я сказав іще не все. Тепер ти знаєш про злочин, але не знаєш, що його породило. Поглянь: ця рукавиця порожня. Догоджаючи йому, я втратив праву руку, а коли став непридатний до служби, меневигнали, мов старого пса.