Пертська красуня - Сторінка 94

Чи не зробите ви ласку розповісти про них моєму нещасному братові?

— Я не зроблю цього навіть за шотландський трон! — відповів Дуглас.— Радше я стану замість мішені на політ стріли перед сотнею тайндельських лучників і оголю перед ними груди. Ні, присягаю святою Брайдою Дугласькок*! Я можу тільки сказати, ніби бачив безталанного принца мертвим. А як сталося, що він помер,— це краще зумієте пояснити, мабуть, ви, високосте. Якби не та зрада Марча й не війна з англійцями, то я б розповів усе, що про це думаю.

По цих словах граф зробив шанобливий уклін у бік короля й поскакав до себе, полишивши герцогу Олбані самому розповідати про все братові, як зуміє.

"Бунт Марча й війна з англійцями? — повторив у думці Олбані.— Та бундючний графе, а ще твоя власна вигода'. І хоч який ти впевнений у собі, а не посмієш відділити своєї вигоди від моєї. Що ж, коли вже це завдання покладено на мене, я мушу його виконати. І виконаю!"

Він рушив за братом до його покоїв. Роберт, сівши у королівське крісло, з подивом звів на Олбані очі.

— У тебе жахливий вигляд, Робіне,— сказав король.— Я б хотів, щоб ти краще думав перед тим, як дати пролитися крові, коли вже вона так глибоко тебе вражає. І все ж, Робіне, я люблю тебе, тим більше, що іноді, попри твою жорстоку політику, ти чиниш, як тобі підказує твоя природна доброта.

— А я благав би долю, мій брате-королю,— мовив глухим голосом Олбані,— аби сьогодні нам із вами більш не довелося почути ні про що страшніше, ніж оте заюшене кров'ю бойовище, з якого ми щойно повернулися. Я б не дуже побивався за тими дикунами, що полягли трупом... Але...— Олбані змовк.

— Що таке? — скрикнув нажахано король.— Ще одне лихо?.. З Ротсеєм?.. Це, мабуть... Щось із Ротсеєм? Кажи! Яке ще безрозсудство він скоїв? Знов якесь нещастя?

— Величносте... Владарю мій!.. Бідолашний мій небіж уже не коїтиме ні безрозсудств, ні нещасть.

— Він помер?! Помер!..— безтямно закричав нещасний батько.— Олбані, як брат я благаю тебе... Ні, я більш не брат тобі! Як твій король я наказую тобі, хитрий і підступний чоловіче, сказати мені всю гірку правду!

Олбані, затинаючись, промовив :

— Подробиці я погано знаю... Очевидно одне: мого безталанного небожа минулої ночі знайшли в його спочивальні мертвим... Помер, сказали мені, від якоїсь несподіваної хвороби.

— Ротсею... О, любий мій Давиде!.. Ох, якби ж доля дала мені Бмерти замість тебе, сину мій!.. Синку ж мій!

Так промовляв безпорадний, осиротілий батько і рвав на собі свою сиву бороду й біле волосся, а вбитий докорами сумління й німотний Олбані не важився вгамувати цю бурю страшного горя.

Та розпука Роберта майлсе ту ж мить перейшла в шаленство — таке чуже його лагідній і добрій натурі, що докори сумління в Олбані заглушив панічний страх.

— То ось чим скінчилися твої балачки про мораль та благочестя! — вигукнув король.— Проте ошуканий батько, що віддав сина в твої руки — невинне ягнятко під сокиру різника,— король! І ти переконаєшся в цьому на своє лихо! Убивця стоїть перед братом... забруднений кров'ю його сина?! Не дозволимо! Гей, хто там є?.. Мак-Луїсе! Брандани!.. Зрада!.. Вбивство!.. До зброї, якщо ви любите свого Стюарта!

Мак-Луїс, а з ним іще кілька чоловік з охорони, вбігли до покою.

— Вбивство і зрада! — вигукував нещасний король.— Брандани, ваш багрянородний принц...

Уражений горем, збентежений король на мить умовк, не годен вимовити страшне слово. Нарешті він здобувся на голос і повів далі :

— Негайно сокиру й колоду в двір!.. Схопити...— Але слово застрягло в нього в горлянці.

— Схопити — кого, ваша величносте? — промовив Мак-Луїс. Побачивши завжди лагідного короля в такому збудженому й роз: гніваному стані, він мало не подумав був, що від жахів кривавої битви той стратився розуму.— Тут немає нікого, крім брата вашої королівської величності — герцога Олбані.

— Так, ти слушно кажеш,— промовив король, коли мстива лють у ньому трохи вляглася.— Дуже слушно... Нікого, крім Олбані... Нікого, крім сина моїх батьків, мого брата... О боже! Поможи мені погасити гріховний гнів, що горить у моїх грудях!.. Sancta Maria, ora pro nobis1.

Мак-Луїс здивовано глянув на герцога Олбані. Той спробував приховати своє сум'яття під вдаваним глибоким співчуттям і зашепотів до офіцера:

— Від такого страшного нещастя він трохи той...

— Від якого нещастя, ваша високосте? — не зрозумів Мак-Луїс.— Я нічого не чув.

— Як?! Ви не чули про те, що помер мій небіж, герцог Ротсейський?

— Герцог Ротсейський помер, мілорде Олбані?! — скрикнув відданий брандан, з жахом і подивом водночас.— Коли, де і як це сталося?

— Два дні тому... Чому і як — ще не відомо... У Фолкленді, в замку.

Хвилю Мак-Луїс мовчки дивився на герцога, потім з блиском в очах рішуче звернувся до короля, що, здавалося, цілком поринув у молитву:

— Владарю мій! Хвилину чи дві тому ви не доказали слово — одне тільки слово. Промовте його — і ваша воля буде для бран-данів законом!

— Я молився, щоб не здатися на спокусу, Мак-Луїсе,— відповів нещасний король,— а ти знов мене спокушаєш. Чи вклав би ти в руку божевільного оголений меч?.. Але ж ти, Олбані, друже мій, брате і вірний пораднику!.. Як, як серце дозволило тобі таке скоїти?

Олбані, бачачи, що король полагіднішав, заговорив твердіше, ніж досі:

— Навколо мого замку немає мурів од смерті... Я не заслужив тих чорних підозр, які чути в словах вашої величності. Я це пробачаю, бо їх висловив у відчаї осиротілий батько. Та я ладен заприсягти святим хрестом і вівтарем... спасінням моєї душі... душами наших батьків-королів...

— Мовчи, Роберте! — урвав його король.— Не додавай до вбивства ще й фальшивої клятви... Але невже це робилося для того, щоб на крок підступити до корони й скіпетра? То бери ж їх одразу і відчуй, як відчуваю я, що вони — мов розпечене залізо!.. О, Ротсею, Ротсею! Тебе бодай не жде тепер лиха доля стати королем!

— Владарю мій! — озвався Мак-Луїс.— Дозвольте нагадати вам, що корона й скіпетр Шотландії, коли ваша величність перестане їх носити, перейдуть до принца Джемса, який успадкує права свого брата.

— Так, це правда, Мак-Луїсе,— палко підхопив король.— А з ними, бідний хлопчику, він успадкує і всі небезпеки, що чигали його брата! Дякую тобі, Мак-Луїсе, дякую!.. Ти нагадав мені, що я ще маю турботи на землі. Як можна швидше заклич своїх бран-данів до зброї. Не бери з нами в дорогу жодного, у чиїй відданості ти не певний. А особливо нікого з тих, хто спілкувався з герцогом Олбані... Так, із чоловіком, що називає себе моїм братом!.. І на-

кажи, хай негайно приготують мої ноші. Ми вирушаємо в Данбартон, Мак-Луїсе, або в Б'ют. Урвища, морські припливи й серця моїх бранданів надійно захищатимуть єдиного мого синочка, поки ми відділимо його морями від шанолюбного й жорстокого дядька... Прощавай, Роберте Олбані... Прощавай назавжди, людино з кам'яним серцем і закривавленими руками! Втішайся тою пайкою влади, що нею поступиться тобі граф Дуглас... Але не смій більше ставати перед мої очі і тим більше не підступайся до єдиного мого сина! Бо ту ж хвилину, коли ти це зробиш, моя охорона дістане наказ заколоти тебе алебардами! Мак-Луїсе, не забудь розпорядитися про це!

Герцог Олбані вийшов з покою, навіть не спробувавши виправдатись чи заперечити.

Про те, що було далі, розповідає історія. На найближчому засіданні парламенту герцог Ойбані домігся того, що його оголосили непричетним до смерті Ротсея. Та, зажадавши від високого зібрання в такий спосіб виправдати його чи простити гріх, Олбані тим самим довів, що визнає свою вину. А нещасний старий король зачинився в Ротсейському замку у Б'юті оплакувати втраченого сина і, сповнений гарячкової тривоги, оберігати живого. Король не бачив іншої ради врятувати малолітнього Джемса, як послати його до Франції на виховання при королівському дворі. Але корабель, на якому плив принц Шотландський, захопили англійські корсари, і хоч на той час між двома королівствами панував мир, Генріх Четвертий Англійський без будь-якого права зробив Джемса своїм бранцем. Це лихо завдало нещасному Роберто-ві Третьому останнього удару, і його серце не витримало. Але помста, хоч і трохи запізно, все ж таки впала на його підступного й жорстокого брата. Сам Роберт Олбані, правда, дожив до сивини й мирно ступив у могилу, передавши регентство, якого він домігся такими негідними шляхами, своєму синові Мардоку. Та через дев'ятнадцять років після смерті старого короля Джеме — тепер король Яків Перший Шотландський — повернувся на батьківщину, а герцог Мардок разом зі своїми синами зійшов на ешафот і так спокутував вину батькову й власну.

РОЗДІЛ XXXVI

Як серце від брехні, від зла Ти вільним бережеш — Куди* б судьба не завела, З усмішкою ти йдеш *.

Р. Верне

А тепер повернімося до Пертської Красуні. Щоб Катаріна не бачила всіх жахів Фолклендського замку, з наказу Дугласа її відіслали до його дочки, овдовілої герцогині Ротсейської. Ця леді тимчасово стояла двором у Кемпсійському монастирі, рештки якого й досі мальовничо здіймаються над Теєм. Монастир притулився на самій вершині стрімчака, що навис над річкою. У цьому місці величний Тей має особливу прикмету — водоспад Кемпсі Лінн. Тут річка бурхливо перекочується через низку базальтових порогів, що виростають посеред течії, немов зведена людською рукою гребля. Зачаровані такою романтичною красою, ченці Купарсь-кого абатства заклали тут монастир, присвятивши його мало відомому святому Гуннанду, і любили навідуватися сюди приємно збавити час чи помолитись.

Монастир відчинив свою браму перед графовою дочкою гостинно, бо цей край був під впливом могутнього лорда Драммона, Дуг-ласового союзника. Тут командир загону, що супроводив Катарі-ну з мандрівною співачкою до Кемпсі, передав герцогині листа від батька. І хоч графиня й мала причини нарікати на Ротсея, але його страшна й така несподівана смерть уразила високородну даму до глибини душі, й вона трохи не до самого ранку не лягала, поринувши в розпачливі думки та молитви.

Другого дня вранці,— а це був ранок тієї пам'ятної вербної неділі,— герцогиня наказала привести Катаріну Главер і Луїзу до себе. Дівчата все ще були приголомшені від тих жахливих подій, свідками й учасниками яких їм довелося стати за останні дні; а герцогиня Марджорі Дуглас, як і її батько, викликала своїм виглядом скоріше святобливий страх, ніж довіру.