Пертська красуня - Сторінка 92

До ненависті, з якою горянин дивився на суперника, додався спогад про той випадок у домі Главера, коли неозброєний Сміт легко відбив його несподіваний і відчайдушний наскок. І тепер, помітивши, що зброяр із закривавленим мечем у руці пильно дивиться в його бік, вочевидь намисливши кинутися просто на нього, юний вождь занепав духом і виказав перші ознаки вагання. Це не уникло погляду його названого батька.

Але Торквіл, поділяючи погляди горянського плем'я, а також внаслідок власних переконань, не здатний був збагнути того, що воїнові клану Кугілів — та ще вождю і його названому синові! — може забракнути відваги. І це було для Ехіна щастям. Бо якби Торквіл хоч на мить таке припустив, розпач і гнів штовхнули б лісовика на відчайдушний крок: він власноруч позбавив би Ехіна життя, щоб не дати йому заплямувати свою честь. Але саму думку про те, ніби вождь і його названий син — боягуз, велет відкидав як щось жахливе й чуже. Забобон підказував йому іншу розгадку: на вождя наслано чари! І стривожений Торквіл пошепки запитав Гектора:

— Чари знов підточують твій дух, Ехіне?

— Так, я боягуз! — відповів нещасний юнак.— А он і він, жорстокий чаклун!

— Як?! — вигукнув Торквіл.— І на тобі кольчуга його роботи?! Нормане, бідний хлопчику, нащо ж ти приніс цю ненависну кольчугу?

— Якщо моя стріла не Ьцілила туди, куди треба, я можу тільки пустити вслід за нею своє життя! — відповів Норман-Нан-Орд.— Покладись на мене — я розіб'ю його чари!

— Так, покладися на нього, Ехіне! — вигукнув Торквіл.— Нехай то жорстокий чаклун, але я чув на власні вуха і сам тобі кажу: ти вийдеш із бою цілий і здоровий... Де він, той знахар-сассенах, нехай спробує мені заперечити! Може, він і дужий, але йому не пощастить і пальцем торкнутися мого вихованця, поки не повалить і не викорчує весь дубовий ліс! Щільніше оточіть нашого вождя, сини мої! Bas air son Eachin!

Торквілові сини повторили ці слова, що означали: "Помремо за Гектора!"

їхня відданість додала Ехінові снаги, і він сміливо крикнув до своїх менестрелів:

— Seidsuas! — Тобто "Починайте!"

Волинки знов нестямно завели бойову пісню. Але тепер загони сходилися повільніше, ніж перший раз, супротивники вже знали мужність і міць одні одних. Від нетерплячки почати боротьбу Генрі Вінд вихопився з лав Хаттанів і зробив знак Ехінові вийти на двобій. Проте Норман кинувся вперед заступити собою зведеного брата, і на якусь хвилину воїни обох загонів завмерли, так ніби дійшли мовчазної згоди прийняти наслідок цього поєдинку як знамення долі. Горянин рушив до Генрі, заносячи над головою великого меча, немов мав намір завдати ним удару. Та як тільки Норман підійшов на довжину меча, він кинув цю важку й незручну зброю на землю, водночас легко перескочив через Смітів меч, коли городянин спробував його підітнути, а тоді вихопив кинджал і, обдуривши так Генрі, вдарив його тим кинджалом (подарунком самого Сміта!) збоку в шию, викрикнувши:

— Ти сам навчив мене так колоти!

Але Генрі мав на собі добру кольчугу власної роботи, обшиту пластинками загартованої криці. Якби обладунок у нього був гірший, то цієї миті його спіткала б смерть. Він і так дістав рану, хоч і легку.

— Дурний ти! — відповів Генрі й щосили садонув Нормана в груди руків'ям довгого меча, аж велет поточився назад.— Колоти я тебе навчив, та не навчив давати здачі! — І *гак рубанув супротивника по голові, що розтяв і сталевий шолом, і череп, а потім переступив через мертве тіло, аби взятися за молодого вождя; тепер той стояв перед ним, ніким не прикритий.

Але тут прогримів Торквілів голос:

— Far eil air son Eachin! — Тобто "Ще один за Гектора!"

Ту ж мить обидва брати, що захищали вождя ліворуч і праворуч, кинулися на Генрі й, завдаючи ударів водночас з двох боків, примусили його % перейти до оборони.

— Вперед, плем'я Дикого Кота! — вигукнув Мак-Гіллі Хат-тан.— Рятуйте хороброго сакса! Дайте цим коршакам відчути свої кігті!

Сам весь покалічений, вождь через силу дістався до Генрі й звалив одного з лейхтахів, що нападали на зброяра. Добрий меч самого Сміта порішив другого.

— Reist air son Eachin! (Знов за Гектора!)— вигукнув відданий Торквіл із. Діброви.

— Basair son Eachin! (На смерть за Гектора!) — відповіли ще двоє приречених його синів.

І вони кинулися прийняти-на себе лють Сміта й усіх, хто рушив йому на допомогу. А юний вождь перейшов на ліве крило пошукати не'таких грізних супротивників і, знову виявивши неабияку мужність, удихнув життя в уже пригаслу надію свого загону. Двоє Торквілових синів, що прикрили його перехід, поділили долю своїх братів: на поклик вождя клану Хаттанів сюди нагспіли найхоробріші його воїни. Смерть лейхтахів не зосталася невідомщеною; їхні мечі позалишали страшні сліди на тілах супротивників — уже мертвих і ще живих. Але те, що найкращі сили Торквіл мусив відтягти на захист вождя, поставило загін Кугілів у невигідне становище. Тепер з обох сторін на бойовищі лишилось так небагато воїнів, що неважко було побачити: у лавах Хаттанів б'ється п'ятнадцять чоловік ^— правда, більшість із них поранені, а в лавах Кугілів — тільки десять, із них четверо охоронці вождя, в тім числі й сам Торквіл.

Проте воїни невтомно рубали й кололи далі, і в міру того, як сили в них танули, лють їхня немовби зростала. Генрі Вінд був уже кілька разів поранений, але не відступав від свого рішення пробитися крізь охорону до Ехіна або винищити її до ноги — всіх оцих безстрашних відчайдухів, що не давали йому дістатися до того, чий вигляд розпалював у ньому таку злість. Та на батьків поклик: "Ще один за Гектора!" — сини з готовністю відповідали отим фатальним: "На смерть за Гектора!" І хоч лави, клану Кугілів зовсім порідшали, ніхто з глядачів і досі не був певний, чим скінчиться бій. Тільки фізична стома примусила супротивників зробити ще одну перерву.

Тепер видно було, що в загоні клану Хаттанів зосталося дванадцять чоловік, але двоє чи троє з них могли стояти, тільки спершись на мечі. У загоні Кугілів лишилося п'ятеро, зокрема й Торквіл та його наймолодший син, обидва легко поранені. Тільки Ехін не мав іще жодної рани — його воїни пильно відводили кожен удар, призначений вождеві. Обидва загони вже вичерпали навіть свою лють і тепер билися в якійсь тупій нестямі. Вони переступали, похитуючись, мов уві сні, через тіла забитих і дивилися на товаришів, навіки втрачених, ніби для того, щоб їхній вигляд знов розпалив у них ненависть до вцілілих ворогів.

Невдовзі натовп за ареною побачив, як ті, що трималися на ногах, знов почали сходитися докупи, лаштуючись поновити смертельну битву на самому березі річки — там, де було ще не так слизько від крові й не так тісно від мертвих тіл.

— Заради бога... задля тої ласки, яку ми щодня в ньог/о вимолюємо,— промовив добросердий король герцогові Олбані,— накажи все це припинити! Нащо цим покаліченим, напівживим створінням доводити свою різню до кінця?.. Тепер вони, я не маю сумніву, підуть на поступки й укладуть мир на поміркованих умовах!

— Заспокойтеся, владарю мій,— промовив королів брат.— Для Низовини ці люди — однаково що чума. Обидва вожді й досі живі, і якщо вони підуть сьогодні з бойовища цілі, вся різня буде марна. Згадайте, ви обіцяли своїй раді не припиняти бою.

— Ти підбиваєш мене на великий злочин, Олбані. Як король я повинен заступатися за своїх підданих, а як християнин — дбати про своїх братів у вірі.

— Ви помиляєтесь, величносте,— заперечив герцог.— То не вірнопіддані ваші, а непокірні бунтарі. Це може засвідчити й мілорд Крофорд. А ще гірші з них християни, бо вони наполовину язичники, і мої слова може підтвердити пріор домініканців.

Король глибоко зітхнув.

— Ти завжди прагнеш домогтися свого. Ти надто розумний, я тебе не перебалакаю. Я можу тільки відвернутися й заплющити очі, щоб не бачити й не чути цього кривавого побоїща. Воно мені огидне. Та я добре знаю: доля покарає мене вже за те, що я був евідком цієї різанини.

— Сурми, сигнал! — гукнув Олбані.— Якщо ті ледацюги постоять іще трохи, їхні рани почнуть загоюватись!

Тим часом Торквіл, обнявши юного вождя, намагався його підбадьорити :

— Ще всього кілька хвилин! Не піддавайся чарам, синку! Не занепадай духом — ти вийдеш із битви без жодної рани, без жодного рубця і навіть подряпинки! Вище голову!

— Як же мені не занепадати духом,— відказав Ехін,— коли мої відважні брати один по одному вмерли біля моїх ніг?.. Умерли всі заради того, хто не гідний і крихти їхньої любові!

— А для чого ж вони народилися, як не для того, аби вмерти за свого вождя?! — спокійно промовив Торквіл.— Навіщо шкодувати, коли стріла, попавши в ціїяь, не повернулася на тятиву? Вище голову!.. Бачиш, ми з Тормотом тільки легко поранені, а Дикі Коти насилу ноги волочать, ніби їх попридушували собаки!.. Потримайся ще трохи — і ти виграєш цей бій, хоч, можливо, живим тільки ти сам і зостанешся... Музико, грай збір!

Заграли волинки обох кланів, і воїни,— правда, вже не так завзято, проте не менш люто,— знову вступили в бій. Приєдналися до них і ті, хто не мав права виходити на арену; однак байдуже стояти збоку ці люди більш не могли. То були два старі горя-нини, що несли браттахи своїх кланів. Вони помалу підступали з двох протилежних країв арени до її середини й нарешті опинилися біля самої гущі бою. Спостерігаючи тепер бійців зблизька, обидва запалали бажанням відомстити за своїх побратимів або вмерти разом із ними. Старі вояки люто кинулись один на одного зі списами, що до них були прикріплені браттахи, завдали один одному по кілька міцних ударів, а тоді, не випускаючи з рук браттахів, схопилися врукопаш і борюкалися доти, доки попадали обидва в Тей. (Після битви їх виловили з річки; обидва позахлинались, але все ще міцно тримали один одного в руках.) Войовнича лють, відчайдушне шаленство охопили й музик. Досі обидва волинщики всіляко підтримували бойовий дух своїх братів, але тепер вони побачили, що битва ось-ось закінчиться — не буце кому битись. Тоді вони покидали волинки й на відчай душі наскочили один на одного з кинджалами в руках; і, оскільки кожен дужче прагнув здолати супротивника, ніж захистити себе, волинщик клану Кугілів сконав від удару майже відразу, а во-линщик клану Хаттанів упав смертельно поранений.