Підземний човен - Сторінка 8

- Кір Буличов -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

— Ми знаємо. Безволосі полюють на нас і дуже мучать.

Після обіду Аліса спитала:

— Пашко, а де фотокартка брата Гарольда? Треба її показати неандертальцям, може, вони його бачили.

— Слушна думка, — згодився Пашка. — Я саме збирався сходити на човен і принести фотокартку.

з* 67

— І заодно принеси звідти чогось смачненького для наших господарів.

— І про це я теж подумав, — сказав Пашка.

Він увімкнув ліхтар і пішов до човна. Ніхто його не зупиняв — треба людині кудись піти, її воля.

— І куди ви далі? — спитав Рин.

— Униз, — відповіла Аліса. — У нас там справа.

— Ні, — заперечив Рин. — Униз не можна. Унизу кепсько. Унизу вас скривдять.

— Але шо там таке?

— Там царство Чотириокого!

Почувши це ім'я, всі, що сиділи довкола вогнища, почали водити долонями біля обличчя, певно, відганяли злого духа. Жінки завивали, діти плакали, а чоловіки били списами об підлогу і погрозливо рикали.

— Чим він небезпечний? — запитала Аліса. — Він дракон?

— Він гірший за дракона. Дракона ми кус-кус, а чотириокий нас кус-кус.

— Людоїд?

— Чимало наших людей загинуло назавжди, опинившись у його царстві, — пояснив Рин.

Тут повернувся Пашка з цілою коробкою спілих яблук.

Неандертальці спершу не хотіли їх їсти, боялися, але потім, бачачи, як Пашка хрумтить яблуком, наслідували його приклад.

Ну й радість почалася!

Аліса стежила, щоб і маленьким дісталося, і старим, котрі повиповзали звідкілясь із печер. На щастя, Семен Іванович не пошкодував яблук і всім вистачило.

— Оце ви їстимете щодня, якщо підніметеся нагору, — пообіцяла Аліса, якій дуже хотілося, аби неандертальці повернулися на Землю.

— Але ми не знаємо туди дороги — давно вже пообвалювалися всі печери і забуто ходи, — мовив Рин.

— І не мрій, обійдемося без цих червоних куль, — сказав кульгавий мисливець. — Там безволосі. Там друзі Чотириокого.

Пашка скористався паузою і витяг фотокартку Гарольда.

— Даруйте, — вибачився він, простягаючи її Ри-нові, — ви не бачили де-небудь такого чоловіка?

Рин узяв фотокартку, подивився на неї, і раптом обличчя його перекосила гримаса жаху.

— Ні! — закричав він. — Ніколи!

Інші неандертальці, цікавлячись, що ж так злякало сміливого мисливця, підходили, дивилися на фотокартку, і, коли вони впізнавали обличчя Гарольда Івановича, мисливці потрясали списами.

— Чого ви так злякалися? — спитав Пашка.— Це фотокартка одного гарного чоловіка, ентомолога, ми його повинні врятувати. Ви що, фотокартки досі не бачили?

Однак Аліса вже зрозуміла, що не в фотокартці справа — ці люди впізнали Гарольда Івановича і чомусь його злякалися.

— Хто він такий? — спитала Аліса у Рина.

— Ти знаєш! — відповів він.

— Я не знаю про нього нічого лихого.

— Ти його друг, — мовив Рин і підняв списа.

— Вони його друзі! Вони шпигуни Чотириокого! — пролунали вигуки.

Кілька списів уткнулись у груди Аліси. Пашка відступав від піднятої в нього над головою кам'яної сокири.

— Слово честі, ми нічого не знаємо! — закричала Аліса. — Ми його навіть ніколи не бачили.

"Ще мить — і нас уб'ють, — збагнула вона. — Це ж дикі люди!"

Але в цей момент пролунав голос Рина.

— Мисливці великої печери не проливають крові дітей! Зупиніться.

Решта знехотя опустили зброю.

— Можливо, вони насправді ні в чому не винні, — сказав Рин. — Вони прийшли згори, а не знизу.

— Тоді нехай ідуть геть, — озвався кульгавий мисливець.

— Нехай ідуть! — закричали інші неандертальці.

— Ходімо, Павле, — мовила Аліса.

— Ходімо, нас тут не зрозуміли, — відповів Пашка і підняв фотокартку Гарольда Івановича з підлоги печери. — Може, ще знадобиться.

Коли вони йшли, жоден неандерталець не рушив з місця.

Услід їм дивилися ворожі очі.

Відійшовши метрів на сто, Аліса обернулася. Позаду так само горіло вогнище й довкола нього чорними сутулуватими тінями стояли мисливці.

— Нічого страшного, — озвався Пашка. — Спустимося нижче, знайдемо дракона.

Розділ 7

ЦАРСТВО ЧОТИРИОКОГО

— Підсумуємо, що нам відомо, — почав Пашка, залізши в човен. — Десь тут, під нами мешкає чоловік, котрий схожий на Гарольда Івановича. А можливо, це і є Гарольд Іванович.

— Навряд, — промовила Аліса. — Адже неандертальці казали, що він людоїд.

— Для того, щоб перевірити інформацію, ми повинні спуститися в так зване царство Чотириокого і подивитися на нього.

— Якщо він нас не з'їсть, — докинула Аліса.

— З'їсти нас нелегко, — впевнено заперечив Пашка. — Зуби зламає. Нас із тобою ціле плем'я неандертальців убити не змогло.

— І не хотіло, — зауважила Аліса.

— Дикунам довіряти не можна.

— Пашко, якщо вони не оцінили твого витвору мистецтва, це не означає, що вони недостойні люди.

— Дикуни, і цим усе сказано. Але не відвертай уваги. їдьмо далі.

Аліса увімкнула двигун. Човен слухняно вгвинтився в породу. І знову почали вискакувати на екрані цифри глибини.

Цього разу вони недовго пробивалися крізь камінь. На покажчику щільності з'явився "0". Аліса відразу ж зупинила човен. Той гойднувся, проїхав за інерцією вперед, але зараз, на щастя, нікуди не впав.

— Ласкаво просимо в царство Чотириокого, — сказав Пашка.

Аліса вискочила з човна на положистий схил велетенської порожнини і здивувалася: довкола було ясно. Світло йшло від стін, воно було миготливим, тьмяним, але ліхтарів не треба було вмикати.

— Аліско, — спитав Пашка, — ти взяла лічильник радіації?

— Ні, я не думала...

— Типове уранове світіння, — мовив Пашка. Чи то він десь про це читав у фантастичному романі, чи то гадав, що радіація має бути світною, але сказав він це так упевнено, що Аліса мимоволі ступила крок назад.

Але згодом завважила, що світиться не вся стіна, а цятки над нею, немов зелені зірочки. Ось одна зірочка відірвалася од стіни, перелетіла на інше місце...

— Алісо, стій! — закричав Пашка. — Ти збожеволіла!

Проте Аліса впевнено підійшла до стіни. Так вона й думала — вся стіна була всіяна світлячками.

Вони переповзли на підставлений Алісою палець, і Аліса показала світний палець своєму другові. Той, звісно, збагнув, що бачить комах, але не здався.

— Може, вони теж радіоактивні, — сказав він. — Ти будь обережніша.

Аліса огледілася — порожнина була така велика, що ні стелі, ні протилежного її кінця не було видно. Аліса прислухалася. Неподалік дзюрчала вода.

Туди вони й попрямували.

Під ногами пружинив білий мох, йти було легко, як по килиму. Невдовзі вони побачили підземну річку, що бігла по камінню. У воді мелькали тонкі прозорі рибки.

— Жаль, що тата немає, — пошкодувала Аліса. — Він би страшенно зрадів. Таке відкриття!

— Нічого страшного, — сказав Пашка, — вважай, що це відкриття зробили ми з тобою. Цікаво, вистачить його на Нобелівську премію?

— Пашко, навіщо тобі Нобелівська премія?

— Мені б дуже хотілося стати наймолодшим її лауреатом. Тоді мене внесли б до Книги рекордів Гіннеса.

— Ну й логіка! — здивувалась Аліса.

— Яка є. Уявляєш, я приходжу до школи, а всі питають: "Що це за медаль у тебе, Гераскін?" — А я мовчу. Вчитель фізики запитує: "Що за медаль?" А я й кажу: "Можете мене сьогодні не питати, я так стомився, всю церемонію нагородження на ногах простояв".

Часом із Пашкою важко: не зрозуміло, де закінчуються його жарти і починаються його дурниці.

Вони пішли вниз за течією річки. Світлячки, яких вони бачили на стіні, пустували в моху, і через те було радісно, як на карнавалі.

— Ми сюди будемо екскурсії возити, — мовив Пашка.

— Не квапся, ми ще не знаємо, хто такий Чотириокий. Може, він не захоче, щоб сюди їздили екскурсії.

Пашка завмер.

— Прислухайся. *

Здалеку долинало постукування: ніби кілька молоточків вибивали дріб.

— Коли що, — нагадала Аліса, — вмикай ліхтар — він осліпить будь-якого тутешнього мешканця.

— Знаю.

Річка повернула, огинаючи високий пагорб. За ним виявилася велика западина, в якій горіли ліхтарики, наповнені світлячками. При їх світлі було видно маленьких істот, що відколупували молотками шматки породи.

— Шахтарі, — здогадався Лашка.

Від звуку його голосу робота враз зупинилася.

Шахтарі застигли, злякалися.

Аліса змогла їх розгледіти. Хтось був у червоному, хтось у синьому ковпаку, більшість бородаті, зростом кожен не більший за черевик.

— Та це ж гноми! — вигукнула Аліса. — Справжнісінькі гноми. У нас один живе в Заповіднику казок, я з ним знайома. Тільки всі думають, що вони геть вимерли.

— Це хто вимер? — суворо спитав гном із найдовшою білою бородою. — Це ми вимерли?

— Я не кажу, що ви вимерли, — відповіла Аліса. — Тільки так вважає наука.

— Тоді ваша наука нікуди не годиться.

— Звісно, нікуди не годиться, я теж так вважаю, — по-зрадницькому заявив Пашка. — Я особисто завжди був переконаний, що ви не вимерли.

— І на тому спасибі, — подякував найстаріший гном.

— Скажіть, будь ласка, — запитала Аліса, — а ви давно тут живете?

— Ми завжди тут живемо, — сказав гном. — Відтоді, як люди витіснили нас із Землі. Розвели машини, автомобілі, поїзди, розкопали всі гори — куди подітися чесному гномові? Довелося піти сюди.

— Але ми не скаржимося, — озвався другий гном. — Ми дуже задоволені.

— Ми щасливі! — промовив третій.

І щось у їхніх голосах Алісі не сподобалося. Люди рідко кричать проте, що вони щасливі. Якщо вони кричать, то тоді не дуже щасливі.

— А ви звідки? — запитав перший гном.

— Ми згори, із Землі.

— 1 чого до нас приїхали?

— Ми шукаємо одного чоловіка, — відповіла Аліса. — Він загубився багато років тому. Пашо, покажи фотокартку Гарольда Івановича.

Пашка дістав фотокартку і простяг її гномові.

Фотокартка була завбільшки як гном, і Пашці довелося поставити її на землю.

Старий гном подивився на обличчя Гарольда Івановича, яке було трохи менше від нього самого, охнув і зомлів. Серед гномів почалася паніка. Дехто з них кидав свої лопати й кирки, намагався заритися в породу, інші з криками повтікали.

Пашка спіймав на бігу одного з гномів, узяв його обережно двома пальцями й трохи підняв. Гном замружився.

— Даруйте, — ґречно сказав Пашка. — Ви, здається, злякались?

Гном кивнув.

— І чого ж ви злякалися?

— Ми нічого лихого не зробили, — пискнув гном. — Ми виконуємо норми. За що нас так лякати?

— Слово честі, — признався Пашка. — Ми не хотіли вас лякати. Ми хотіли тільки дізнатися. І якщо ви невдоволені, ми підемо і дамо вам спокій.

З цими словами Пашка обережно поставив гнома на камінь.

— Ми так далеко їхали, — озвалась Аліса.