Пісня про Нібелунгів (у прозі)

Франц Фюман

Пісня про Нібелунгів

у прозовому переказі

Переклад Миколи Настеки

ЯК ЗРОСТАЛА КРІМГІЛЬДА ИРИ КОРОЛІВСЬКОМУ ДВОРІ У ВОРМСІ

Ідуть до нас сказання предивні з давнини:

про витязів діяння, як билися вони,

як учти учтували, як голосили вдови,

як царства будували... Хто слухати готовий?*

* Тут і далі віршовані тексти подаються в перекладі Олександра Мокровольського.

Багато дивовижного дійшло до нас від сивої давнини: перекази про вчинки преславних героїв і їхні злигодні, про святкові розваги і крики розпачу, про герці сміливців.

За тих далеких часів жила собі в Бургундії дівчина. Вона була така гарна, що кращої годі було й шукати в країні. А до того ще й доброчесна, шляхетна на вдачу. Молоді рицарі мріяли взяти її собі за дружину, а всі дівчата заздрили їй.

Звали ту дівчину Крімгільда."Троє благородних і багатих витязів дбали про неї: Гунтер, Гернот і юний Гізельгер. Це були її брати, щедрі нащадки вельможного роду, неймовірно дужі, чудові воїни. Вони разом правили своєю країною. їхню матір звали Ута, а батька — Данкрат. їхній королівський двір був у Вормсі на Рейні. До королівського почту належали випробувані воїни: Гаген із Троньє, брат його Данкварт, потім Ортвін із Меца, славнозвісні маркграфи Геро і Екеварт, які свого часу боролися з поганами на Ельбі, шпільман Фолькер з Альцая, кухар Румольд, чашник Зіндольд, камергер Гунольд та багато інших, чиїх імен сьогодні ніхто не пам'ятає. А для того, щоб оспівати їхні подвиги, забракло б цілого людського життя.

Якось Крімгільді наснилося, що вона приборкала гарного дикого сокола. Аж раптом на сокола накинулись два орли і розшматували його. То було жахливе видовище.

Про свій сон Крімгільда розповіла матері. Та вислухала і сказала:

— Сокіл, що ти його приборкала,— то гарний шляхетний молодик. Якщо небесні сили не втрутяться, то незабаром ти втратиш його.

А Крімгільда на те: [9]

— Якщо ви говорите таке про мого коханого, люба матусю, то краще мені не виходити заміж. Тоді я ніколи не звідаю горя і весела буду до самої смерті.

Проте мати була іншої думки:

— Не зрікайся, доню,— сказала вона.— Тільки завдяки любові хороброго рицаря ти звідаєш щастя і краса твоя розквітне уповні.

Однак Крімгільда не послухала матері. Щоб, бува, радість не кінчилася стражданням, що нерідко трапляється з жінками, вона навіть гадки не припускала про любов. Отак вона думала перехитрити долю. Це тривало довго. Але ви дізнаєтеся, як один витязь проведе її додому; це він буде тим соколом, що з'явився їй вві сні. Та близькі родичі Крімгільди вб'ють його. Згодом це спричиниться до страшної помсти...

ЯК ЗРОСТАВ ЗІГФРІД ПРИ КОРОЛІВСЬКОМУ ДВОРІ У КСАНТЕНІ

Тоді-то в Нідерландах зріс королевий син,

у Зігмунда й Зіглінди знайшовсь на радість він;

була у них столиця, у всьому світі славна,

на Нижнім Рейні город, що звався Ксантен здавна.

В той час у Нідерландах підростав королевич. Його батька звали Зігмунд, а матір — Зіглінда. їхній замок стояв у Ксантені на Нижньому Рейні. Хлопця звали Зіг-фрід. Він був іще молодий, але його вже добре знали у всіх християнських країнах. Це тому, що Зігфрід вистояв у найнебезпечніших пригодах. Всі жінки були зачаровані ним. Найкращі рицарі змагалися, щоб навчати його рицарської справи, а найзнатніші молодики з усіх усюд ішли до нього в почет: адже він по праву був окрасою королівства і всього рицарства.

І ось настав день, коли Зігмунд і Зіглінда влаштували свято на честь досягнення сином рицарського віку. Свято це було найпишні-ше з усіх свят, відколи світ світом. Усіх, хто цього літа досягнув віку, щоб одержати меч, запросили до Ксантена. Набралося чотириста зброєносців. І кожен з них був не простого роду.

Свято тривало сім днів. Зігфрід був убраний в пишну одіж. [12]

В соборі відправили чудову службу. Потім почалися рицарські розваги. Вони були такі завзяті, що все аж гуло і тремтіли стіни. А людей було стільки, що ламалися помости.

Після змагань на місці турніру у траві виблискували самоцвіти, що повідривались з рицарського одягу та зброї. І той, хто приїхав на Рейн найубогішим злидарем, додому повертався багатієм. Королева Зіглінда знала, що робити. Вона розсипала червлене золото пригорщами. А Зігфрід роздаровував висвяченим у рицарі юнакам маєтки та землі з такою легкістю, ніби це були трісочки потрощеного списа чи щита. Тому багато васалів хотіли, щоб він був їхнім володарем, і підбивали Зігфріда, щоб він забрав корону в своїх батьків. Але Зігфрід не був честолюбний. Він хотів боротися тільки проти несправедливості й проти лиходійства.

ЯК ЗІГФРІД ПРИБУВ У ВОРМС

Він жив, і не журився, і серцем не тужив,

та раптом запалився — почув про диво з див:

про дівчину з Бургундії; почув — і забажав,

та поки він здобув Ті, чималий клопіт мав.

Якось Зігфрід почув, що в Бургундії є дівчина, буцімто краща за всіх дівчат хрещеного світу. І що вона відмовляє кожному, хто приходить її сватати, хоч би то був сам король. Однак це не злякало юнака, і він надумав посватати її. До цього часу він іще не звідав кохання.

Зігмунд і Зіглінда незабаром дізналися про Зігфрідів намір. Це їх дуже занепокоїло, бо вони знали пихатість короля Гунтера й зарозумілість Гагена з Троньє. Та Зігфрід не хотів відмовлятися від свого наміру. Він сказав матері:

— Я ніколи не одружуся з нелюбою. Мені до серця лише Крімгільда. Якщо я не доможуся свого добром, то завоюю те в битві!

— Облиш такі розмови, сину,— сердито і налякано відказав Зігмунд.— Якщо ти збираєшся у Вормс, то можеш назавжди відмовитися від свого наміру. Немає такого володаря, який здобув би Крімгільду силою. Про це знають усі. Та коли вже ти надумав поїхати [13] і тебе не відрадити, то їдь із чималим військом. Я дам тобі підмогу.

Зігфрід усміхнувся і мовив:

— Батьку, я хочу завоювати Крімгільду серцем, а не військом. Для цього ж достатньо мене самого! Я хотів би взяти з собою одинадцять бойових побратимів — не більше!

Почувши це, Зіглінда заплакала. Вона вже бачила свого сина порубаного. Матері й наречені одинадцятьох відібраних воїнів теж плакали, дуже побивалися. А Зігфрід був спокійний. Він казав:

— Не турбуйтеся і не плачте, ми всі вернемось назад живі й здорові. Витріть сльози й приготуйте нам одяг та зброю. Обладунок має бути такий гарний, якого не було ще в жодного рицаря. Щоб ми у Вормсі не осоромили свій край! Нехай мої рицарі, що вперше їдуть у світ, затьмарять усі зорі на небі!

І закипіла робота. В замку день і ніч ткали, кували, клепали. І досягли бажаного. Ще ні в кого одяг не був такий розкішний, кольчуги такі блискучі, шоломи такі міцні, а щити такі великі й гарні, як у Зігфрідових воїнів. Вуздечки у коней були золоті, а збруя шовкова. Мечі сягали острог, а вістря Зігфрідового списа було дві п'яді завдовжки.

Отак спорядившись, вони вирушили в Бургундію. Скрізь, де вони проїздили, до шляху збігалися юрби людей — адже таких воїнів тут іще не бачили.

За тиждень прибули у Вормс. Там, кинувши свої справи, люди теж позбігалися до замку і милувались на воїнів.

Рицарі й зброєносці, як це було заведено, підійшли до чужинців і забрали в них щити та коней. Однак коли хотіли відвести коней у стайню, Зігфрід зупинив їх:

— Нехай коні постоять. Незабаром ми поїдемо далі. Скажіть тільки, де мені знайти вашого короля Гунтера!

Йому показали, як пройти до зали. Однак швидше, ніж прийшов Зігфрід, прилетіла до короля вістка про нього і його пишноту. Королю дуже хотілося довідатися, звідки прибули гості, але того ніхто не знав. Нарешті королів дядько, Ортвін із Меца, порадив запитати Гагена з Троньє. Мовляв, той багато подорожував і знає всіх героїв хрещеного світу. Послали по нього, і вірний рицар разом зі своїми людьми хутко прибув до замку. Довідавшись, у чому річ, Гаген пильно подивився у вікно — на Зігфріда і його загін, що розташувався на подвір'ї,— і, поміркувавши трохи, сказав:

— Не знаю цих чужинців, але гадаю, що за старшого у них Зігфрід. Хоч я ніколи його не бачив, проте певен, що цей красень — не хто інший, як Зігфрід.

— Той Зігфрід, що вбив дракона? — спитав король Гізельгер.

— Той самий,— відповів Гаген. [14]

— Що ви ще знаєте про нього, друже Гагене? — питав далі Гунтер.

— Його не можна вбити,— відповів Гаген,— бо у нього шкіра вкрита рогом. Він скупався у крові вбитого дракона, і на ньому виріс панцер, який зробив його невразливим. До того, у нього є плащ-невидимка. Коли Зігфрід загорнеться в нього, він стає невидимим. Цей плащ він забрав у карлика Альберіха, охоронця скарбу Нібелунгів*. Є в нього меч Бальмунг, найгостріший з усіх мечів, яким коли-небудь рубав герой!

* Нібелунги — за легендою, володарі незвичайного золотого скарбу.

— А що це за скарб? — спитав король Гунтер.

— Він захований у горі, що знаходиться в царстві мертвих,— відповів Гаген.— Це найбільший скарб, який будь-коли лежав в одному місці. Щоб повантажити його, було б змало не тільки сто, а й двісті повозів. Ніхто не спроможний порахувати його червлене золото. Для цього забракло б часу. Колись скарб належав двом братам — Шільбунгові й Нібелунгові. Та вони не помирилися й покликали Зігфріда, щоб той розподілив між ними скарб. За це брати подарували йому гострий меч Бальмунг. Але й Зігфрід не міг порахувати золото. Спалахнула суперечка. Скінчилася вона тим, що Зігфрід убив обох братів, а до того ще сімсот їхніх витязів, які кинулися на нього з мечами, дванадцять велетнів, які були з братами у змові, і тисячу карликів Альберіха. Тоді князь карликів і решта Нібелунгів мусили присягнути на вірність своєму переможцеві. З того часу вони стали Зігфрідовими васалами і охороняють скарб.

— А скарб сховано у горі? — перепитав король Гунтер.

— В одній із гір, що височіють за Ісландією на Крайній Півночі. Там ніколи не сходить сонце, а земля не вкривається травою,— відповів Гаген.— Це найбільший з усіх скарбів, яким коли-небудь володіла одна людина.

— Що ж ви нам порадите? — спитав Гунтер, підійшовши до Гагена й виглядаючи на подвір'я, де чекали чужинці.

— Моя рада — належно зустріти Зігфріда,— відказав Гаген.— Нам треба зробити все, щоб цей рицар не став нашим ворогом.

— Може, мені вийти йому назустріч? — спитав король.

— Це не було б приниженням для вас,— сказав Гаген.— Адже Зігфрід — королевич.

Тож нідерландця зустріли з найбільшою шаною.