Пісня про Нібелунгів (у прозі) - Сторінка 2

Король Гунтер вийшов до нього і, взявши під руку, повів до зали. Рицарі низько вклонилися Зігфрідові.

— Не маю честі знати,— почав Гунтер, ще коли вони йшли залою,— що привело вас у Вормс, до мого двору, шляхетний Зігфріде! [16]

Я був би вдячний вам, коли б ви сказали по щирості, що привело вас у Вормс. Тоді я зміг би задовольнити всі ваші бажання.

— Будь ласка,— відповів Зігфрід.— Я прибув сюди, щоб відібрати у вас вашу країну. У нас у Ксантені ходять чутки, що ви — найхо-робріший з усіх рицарів на всьому Рейні, і тому у вас перебувають на службі найшляхетніші. Це так, але я теж хоробрий, і вже сьогодні корона мені, мабуть, до лиця. Ось чому я хочу випробувати вашу мужність і позмагатися з вами за Бургундію. Вона подобається мені своїми містами й замками!

Таких слів тут іще не чули. Тому король Гунтер і його почет спочатку подумали, що вони чогось не зрозуміли. Чи справді цей нечема, що невідь-звідки приїхав сюди, сказав, що хотів би відібрати у королів їхні землі?

Почет почав ремствувати, а спантеличений король Гунтер спитав:

— Чому я маю боротися за те, що належить мені по праву і належало по праву моєму батькові? Це ж безглуздя!

Проте Зігфрід не відступався:

— Мою думку легко зрозуміти, володарю: ми з вами об'єднаємось, у нас буде єдине королівство, одна корона, а тоді почнемо між собою боротьбу. Той, хто переможе, посяде всі землі!

Воїни обурено загомоніли. Гернот не витримав і спитав:

— А чому це ми маємо змагатися одні з одними, Зігфріде? Хіба вам не шкода рицарської крові? Наші країни багаті, і для кожного

.короля, мабуть, вистачить свого. Давайте жити в мирі! , Такі слова не сподобалися рицарям, а Ортвін із Меца гнівно мовив:

— Чого ви заспокоюєте цього зарозумілого жевжика, королю? З такими, як він і його воїни, я розквитаюся й сам! У себе в Бургундії ми не потерпимо такої ганьби!

Розгнівився молодий, недавно висвячений рицар Зігфрід: адже Ортвін відгукнувся про нього так зневажливо.

— Як ти насмілився так говорити зі мною! — вигукнув він.— Я королевич, а ти лише королівський слуга! І ти наважуєшся підняти на мене зброю? Тільки ворухнись — я вмить порішу всіх твоїх!

Але Ортвін із Меца не злякався. Він звелів своїм зброєносцям принести йому меч і щит. Це стурбувало короля Гунтера. Він боявся, щоб Гаген, бува, не подав сигнал до бою. Проте той стояв мовчки, похмурий і начебто байдужий.

Тим часом Гернот удруге спробував залагодити справу:

— Будь ласка, заспокойтеся, шановний Ортвіне. Чи так уже образив нас Зігфрід, що ми не можемо мирно вирішити справу? Дружба із Зігфрідом принесе нам найбільшу славу!

Гаген теж хотів погасити сварку. Він мовив до Зігфріда:

— Що ви робите? Хіба ви прибули у Вормс, щоб сваритися? Тільки Всевишній знає, чим усе це може скінчитися! Мої королі не дали для цього ніякого приводу!

— Хоч вам і не подобаються мої слова, та доведеться погодитися з тим, що я буду над вами володарем,— сказав Зігфрід.— Я силою здолаю вас усіх!

— Не суперечте йому! — крикнув Гернот. Потім підійшов до Зігфріда і голосно сказав: — Я сам залагоджу справу, а ви не втручайтеся!

Аж тут Зігфрід згадав, що прибув сюди для того, аби завоювати Крімгільдину любов, і вже сам не розумів, що за буйна зухвалість пробилась крізь його рицарську чесність.

— Зваж, шляхетний Зігфріде, найхоробріший і найсміливіший з усіх рицарів,— знову звернувся до нього Гернот.— Кому потрібна наша суперечка? Найкращі рицарі лежали б у калюжах власної крові, а нам було б небагато честі від цього, та й ви небагато виграли б! Тож давайте поладнаємо миром! Ви будете жити з нами як брат, і все, що належить нам, буде також ваше, якщо ви не заперечуєте проти цього!

— Правду кажете, хоробрий рицарю! А тепер вип'ємо! — вигукнув король Гунтер.

Зброєносці піднесли вина, і злагіднілий Зігфрід випив.

Так вони уклали братерство. Відтоді Зігфрід став бажаним гостем у країні бургундів. Найшляхетніші рицарі просилися до нього на службу, а всі жінки були без тями від нього. Навіть Крімгільда приязно говорила зі своїми подругами про молодого гостя з Нідерландів. Якось під час турніру їй удалося побачити його з вікна своєї кімнати. І Крімгільда частенько визирала у вікно, коли Зігфрід брав участь у змаганнях. Але дивилася вона на подвір'я і в інший час, сподіваючись побачити його. А Зігфрід метикував, як наблизитися до Крімгільди. Доти він навіть не бачив її і дуже цим журився. Крімгільда теж сумувала, коли Зігфрід їздив на полювання або кудись-інде і не з'являвся у Вормсі.

Так минув рік.

ЯК ЗІГФРІД ВОЮВАВ ІЗ САКСАМИ

По Гунтеровім краї пішла гуляти вість,

що скоро завітає сусід — недобрий гість.

"Нагряне люте лихо!" — казали посланці,

і всяк трусився з жаху, хто чув погрози ці.

Якось брати Ліудегер і Ліудегаст, королі об'єднаних на той час саксів і данів, передали королю Гунтерові лихе послання. Про що в ньому йшлося? Що королі мають намір напасти на Бургундію, аби її спустошити і підкорити. Вони дають Гунтерові дванадцять тижнів, аби той підготувався до війни. Якщо ж Гунтер не хоче війни, то має негайно прибути в Саксонію на переговори. Ліудегер і Ліудегаст наполягали на прибутті: адже Бургундія не має вибору — сили об'єднаного війська величезні. Вісники дуже боялися, передаючи це послання. Вони гадали, що їх поб'ють або посадять у в'язницю. Спочатку вони навіть не наважувалися прийти у замок, а поширювали чутки про війну серед людей, сподіваючись, що вони дійдуть до королівського двору. Однак король Гунтер не вдався до помсти і не заподіяв вісникам зла. Навпаки, він прийняв їх з належною гостинністю, надав їм найкращий постій. Що ж до відповіді, то йому, мовляв, потрібен час, аби обміркувати справу.

Гунтер покликав на пораду Гагена і Гернота. Вони вже чули про намір Ліудегера й Ліудегаста, тому з'явилися швидко і разом зі своїми найдовіренішими людьми.

Гернот розумів загрозу і був готовий до битви.

— Коли не минути війни, то виклик приймаємо і будемо битись, як належить хоробрим рицарям,— сказав він.— Переговори були б ганьбою. Негоже нам боятися. Ніхто з нас не помре, якщо не настав час помирати!

Проте Гаген був іншої думки.

— Ви легковажите, Герноте,— мовив він.— Ліудегер і Ліудегаст — сильні вороги, і до нападу вони довго готувалися. Встигли озброїтись, а нам іще треба зібрати військо. Зараз воно розпорошене. За дванадцять тижнів ми не зможемо його скликати. Що робити? Краще порадимось із Зігфрідом! [19]

Король Гунтер так і зробив.

Зігфрід був уражений, коли почув, про що йдеться.

— Чому ж ви негайно не послали по мене, королю Гунтере? — сердито спитав він.— Чи не довіряєте мені більше?

— Своєю бідою я не хотів затьмарювати ваш гарний настрій,— відповів король Гунтер.

Зігфрід зблід, а тоді почервонів і сказав:

— Що то за рицар, який ділить із братом радість, але не хоче поділити біду? І справді, ви погано про мене думаєте, королю Гунтере.

А проте Зігфрід ладен був негайно допомогти.

— Добре було б вирушити в похід з тридцятьма тисячами воїнів, але мені вистачить і тисячі. Виділіть їх, будь ласка, королю Гунтере. Я й того не просив би, але ж зі мною лише одинадцять чоловік. Тисячу воїнів ви змогли б зібрати за короткий час. Добре було б, щоб до нас приєдналися Гаген із Троньє, Ортвін із Меца, а також Данкварт і Зінольд. Фолькер з Альцая міг би бути хорунжим. Тоді б вам не було чого боятися за долю Бургундії. Жодна ворожа нога не ступила б на її землю.

Король послухався Зігфрідової ради.

Незабаром бургундське військо вирушило в похід. Його очолив король Гернот. Квартирмейстером був Гаген із Троньє, хорунжим — Фолькер з Альцая. За ар'єргард відповідав Ортвін із Меца. Верховним начальником і першим розвідником був Зігфрід Нідерландський.

Король Гунтер залишився у Вормсі.

Військо рухалося через Гессен на Саксонію.

Під час прощання майже всі плакали. У Вормсі панував сум. Чи здолає невеликий загін об'єднане військо північних сусідів?

Дужче за всіх журилася Крімгільда.

За кілька днів Зігфрідів загін дістався до кордону. Звідси обоз вирядили назад, бо відтепер, як це було заведено, годувати військо мала ворожа країна. А те, що не з'їдали люди і коні, як це також було заведено, топтали і спалювали, аби ворожі королі по-справжньому відчули, що таке злигодні війни. Бургунди залишали за собою попіл і трупи. Горіли села і хліб на полях. Все було витолочене, замки сплюндровані, млини зруйновані. Вся навколишня місцевість стала пусткою, згарищем. Про те, що заподіяли ворогові, ще довго потім розповідали у Вормсі. Тим часом щогодини можна було чекати сутички. Тому Зігфрід вирушив на розвідку.

Він поїхав сам.

Кожного стрічного Зігфрід знищував.

Трохи проїхавши, він потім помітив удалині військо данів і саксів, їх було тисяч сорок, а може, й більше. Звеселилося серце юного героя. [20]

А на шляху він помітив ворожого вивідача. То був сам король Ліудегаст Данський. Щит у нього був із щирого золота.

Незабаром вивідачі зустрілися. Помітивши один одного, вони підострожили коней і кинулися в атаку. Кожний розтрощив меч і спис об щит супротивника, але їхні коні мчали так навально, що обидва шугонули один повз одного, мов вітер прошумів. Потім, розвернувши коней, вони пустили в хід мечі. Від ударів кресалися іскри. Король Ліудегаст захищався хоробро, і Зігфрідові довелося нелегко. Однак після того, як Зігфрід тричі його поранив, Ліудегаст упав з коня, тож мусив підкоритися переможцеві й віддати свою країну на його милість. Зігфрід хотів привести свого бранця до Гернота, та наспів гурт данських рицарів, які накинулися на нього. їх було тридцятеро, а Зігфрід сам. І це додало йому завзяття. Двадцятьох дев'ятьох рицарів він убив, а тридцятому дарував життя, аби той сповістив своєму полководцеві, що Ліудегаста взято в полон. Ворожим полководцем був король Ліудегер. Закривавлений шолом ри-царя-дана був вагомим доказом його хоробрості, проте Ліудегер аж затіпався від люті, коли почув, що один бургундський воїн переміг тридцять данських і взяв їхнього короля в полон. Він іще не знав, що то був Зігфрід, а вважав, ніби тим сміливцем-героєм був король Гернот.

— Безперечно, Гернот хоробрий і відважний! — крикнув Ліудегер.— Але ж він не здолає тридцятьох воїнів. Тут щось не так!

Він заприсягся викликати Гернота на герць і перемогти його.

Не гаючи часу, Ліудегер наказав підняти бойові знамена.