Пісня про Нібелунгів (у прозі) - Сторінка 4

Четверо князів несли шлейф її блакитної, гаптованої золотом сукні. Крімгільда, підперезана широким поясом із перлами, йшла повільно, а спідниця її погойдувалася, мов дзвін. її шовкові шати були всіяні самоцвітами, наче небо зорями. Але ясніші за все були її очі. Обличчя її цвіло, мов квітка. В кожного, хто її бачив, ураз минала печаль, а сумне обличчя ставало ясним і радісним.

Однак Зігфрід, побачивши королівну, розгубився, мужність полишила його. "Хіба може статися, щоб така красуня покохала й обняла мене? — подумав він.— Я недостойний навіть того, щоб звести на неї очі! Краще б я не знав її! Як тепер мені без неї жити? Краще б я загинув на ратному полі! О, які химерні та марні мої бажання! Що ж тепер буде зі мною?"

Такі думки роїлися в Зігфрідовій голові, і він стояв незрушно, мов намальований на картині шляхетний образ подиву. А тим часом інші рицарі юрмилися навколо жінок. Штовханина була неймовірна, бо кожний хотів подивитися на них зблизька.

Гернот нагадав Гунтерові:

-— Любий брате, ви повинні якнайкраще вшанувати Зігфріда за його героїчні подвиги. Крімгільда, що досі ще не розмовляла з жодним чоловіком, могла б привітати його як найпершого з усіх рицарів. І він буде завжди приязно ставитися до нас, а ми з того тільки виграємо.

Ця порада здалася Гунтерові слушною, і він звелів своєму першому васалові покликати Зігфріда до королівни. Коли Зігфрід почув, куди його кличуть, він аж знетямився з радості. Серце його сповнилося безмежним щастям і водночас великим страхом. Він підійшов до Крімгільди, проте поглянути на неї не наважився. Та королівна сказала, як того вимагав звичай:

— Ласкаво прошу, Зігфріде, шляхетний рицарю!

Зігфрід почервонів як жар і низько вклонився красуні. А вона взяла його за руку, як це бувало заведено, щоб він провів її поміж двох натовпів цікавих.

Коли вони йшли, Зігфрід раптом відчув потиск її руки. Він наважився поглянути на Крімгільду і помітив, що й вона дивиться на нього. Погляди їхні зустрілися. Але це відбулося так швидко, що ніхто нічого не помітив.

Коли Крімгільда отак проходила, тримаючи Зігфріда за руку, не [28] один рицар подумав: "Як хотів би я бути на Зігфрідовому місці, щоб і мені з нею пройтися!"

Того ранку всі тільки й дивилися на цю пару.

Статечно прогулявшись, Крімгільда і Зігфрід знову підійшли до короля Гунтера. І тоді він сказав сестрі:

— Тепер поцілуйте нашого любого гостя, як того вимагає звичай. Це буде подяка Зігфрідові за його подвиги.

Крімгільда поцілувала Зігфріда в обидві щоки і в очі. Чимало рицарів аж зблідли від заздрощів, а данський король сказав Герно-тові:

— За цей поцілунок багато героїв віддали життя! Дай, боже, щоб Зігфрід ніколи не прийшов у Данію!

Тут подзвонили до церкви, і Зігфрід мусив розлучитися з Крім-гільдою, бо чоловіки й жінки ішли на відправу нарізно. Проте після відправи герой мав знову відвести красуню до замку.

Зігфрідові здалося, що обідня триває цілісіньку вічність.

Нарешті паству відпустили.

Зігфрід чекав Крімгільду на сходах. Незабаром і королівна вийшла з церкви. Помітивши Зігфріда, вона завагалася, чи підходити до нього. Та король Гунтер звелів їй знову підійти до Зігфріда.

Крімгільда сказала:

— Я хочу ще раз подякувати вам, добрий рицарю, за все, що ви зробили для моїх братів!

— Я хотів би все своє життя служити вашим братам і вам! — відповів Зігфрід.

У цю мить він почув себе безмірно щасливим.

Впродовж усього свята Зігфрід був біля Крімгільди. А воно тривало дванадцять днів, буяло веселощами й радістю. Радістю були змагання, радістю були частування, та найбільшу радість приносили ігри. При цьому Ортвінові й Гагену припадало найбільше слави. Запопадливість, з якою їх наслідували, була така велика, що навіть поранені підвелися, аби кинути списи й поцілити в щит супротивника.

Королі показувалися скрізь, і для кожного з них знаходилося дружнє, шанобливе слово. А коли гості приходили в замок, щоб попрощатися, Гунтер щедро їх обдаровував. Він мав намір відпустити також бранців-королів та їхніх дружинників. Ті обіцяли йому за це стільки золота, скільки можна повантажити на п'ятсот коней.

Щоб вирішити, як бути з бранцями-королями, Гунтер покликав на пораду Зігфріда.

— Відпустіть їх без викупу,— сказав герой.— Тільки нехай вони обіцяють, що надалі держатимуться миру. Це більший скарб, ніж золото, срібло, діаманти та самоцвіти.

Такий добросердий був Зігфрід. І король Гунтер послухався його. [29]

— Я не збираюся заволодіти вашим багатством,— мовив він до Ліудегера й Ліудегаста.— У мене й свого вистачить.

Чи не сказав я, що при прощанні гостей обдаровували без міри? Навіть більше, ніж без міри. Кожний одержував чимало червленого золота. Його було досить, щоб купити доброго коня. А до Вормса прибуло аж п'ять тисяч гостей.

Один по одному всі роз'їхалися. Залишився тільки Зігфрід. І ніхто з цього не дивувався. Але ніхто також не передчував біди, яка незабаром станеться, хоч зародилася вона саме тут.

ЯК ГУНТЕР ЇХАВ ДО БРЮНГІЛЬДИ В ІСЛАНДІЮ

Вже свіжа чутка віща по Рейну знов пливе:

з дівчат найкрасивіша за морем десь живе.

Король надумав Гунтер посватати її —

герой він був могутній, чесноти знав свої.

Над Рейном пройшов поголос про напрочуд гарну дівчину, що живе далеко за морем. Королю Гунтерові скортіло посватати її. Казкові речі розповідали про ту дівчину. То була королева. Вона нібито не тільки надзвичайно вродлива, а й дуже сильна. Казали, що той, хто надумав її посватати, повинен перемогти її у киданні списа, штовханні каменя і стрибках у довжину. А хто бодай у чомусь програє, тому не минути загибелі. Чимало хоробрих юнаків намагалося перемогти Брюнгільду,— так її звали,— але з того нічого не вийшло. Всі вони загинули.

Та це не злякало Гунтера. Він подумав:

"Спробуємо! Я кохаю Брюнгільду і хочу побратися тільки з нею. Якщо не переможу, то й жити більш не хочу".

А що справа була дуже поважна, король Гунтер запросив на пораду Зігфріда і Гагена.

— Облиште цей намір, королю,— твердо мовив Зігфрід.— Нічого доброго з того не вийде. Брюнгільда така сильна, що вам її не здолати!

— Ви кажете так, ніби знаєте її, шановний Зігфріде! — здивовано вигукнув Гунтер. [31]

— Бачити не доводилося, а чув про неї багато,— відповів Зігфрід.

Така відповідь не задовольнила Гунтера, і він відвернувся спересердя.

Тоді Гаген запропонував:

— То попросіть цього великомудрого рицаря допомогти вам у скруті. Адже він урочисто обіцяв допомагати вам завжди! Певно, він знає про королеву Брюнгільду більше, ніж розповідає нам про неї!

— Я знаю дорогу в її країну,— сказав Зігфрід,— і допоможу вам, вельможний Гунтере, якщо ви віддасте за мене Крімгільду!

— Це я урочисто й охоче обіцяю,— відповів король Гунтер.— Коли моя кохана Брюнгільда прибуде у Вормс, я віддам за вас свою сестру.

Зігфрід аж засяяв від радості, але цим він виніс собі смертний вирок.

Присутні заприсяглися доконати слова й стали готуватися в дорогу.

— Скільки воїнів узяти нам із собою? — спитав Гунтер.— Двадцять чи тридцять тисяч? Я взяв би не менше ратників. Міг би також попросити рицарів з Данії й Саксонії!

Та Зігфрід відрадив його від такого наміру.

— Ви не знаєте, яка лиха Брюнгільда,— сказав він.— Чим більше ми візьмемо людей, тим більша небезпека чигатиме на нас у цій країні. Дозвольте мені потурбуватися про це. Ми вирушимо в похід як мандрівні рицарі, учотирьох: нас двоє, Гаген і Данкварт. Так ви можете здобути Брюнгільду. А чим насправді закінчиться похід, ніхто не знає.

— Хочеться вірити вам,-= мовив Гунтер.— Отже, беріть справу під свою оруду й робіть, як самі знаєте. А як нам убратися? Як взагалі вбираються у тій країні?

— Вбираються у все найдорожче,— відповів Зігфрід.— Те, що у нас вважається великою розкішшю, там — буденне вбрання, на яке ніхто й не дивиться. Треба нам убратися якнайпишніше.

— Гаразд, тоді я попрошу матір, щоб вона зібрала нас у дорогу,— вдоволено мовив Гунтер.

Проте Гаген був іншої думки:

— Навіщо турбувати матір? Вона не знає, як тепер убираються. Крімгільда більше нам допоможе!

— Атож! — умить погодився Зігфрід.— Треба попросити її.

— Кожному з нас слід підготувати дванадцять убрань. Чотири дні перебуватимемо ми в Ісландії: один день — приїзд, другий день — зустрічі, третій день — змагання, четвертий день — від'їзд. А щодня ж треба тричі перевдягатися! Крімгільда повинна виявити всю свою майстерність і не шкодувати грошей,— так міркував Гаген. [32]

Тож і пішли король Гунтер та Зігфрід до Крімгільди.

Королівні було приємно зробити щось на догоду Зігфрідові. Вона зустріла гостей у своїх покоях якнайчемніше і запросила їх сісти біля себе на ложі. Ті подякували за увагу й посідали на гаптовані подушки. Потім Гунтер сказав, чого вони завітали. Крімгільді було боляче чути, що брат збирається їхати в далеку Ісландію.

— Хіба нема дівчини, достойної вас, тут, поблизу, любий брате? — стурбовано спитала вона.

Та Гунтер не відступався від свого наміру.

Крімгільда відчинила скрині й показала, що може їм знадобитися. Зігфрід і Гунтер були вражені, коли побачили, які тканини лежать у скринях. Там були сувої арабського шовку, білішого за сніг. Поруч лежав шовк, зеленіший за конюшину: при дотику до нього було чути шелестіння. Його привезли з далекої поганської країни Цацаманки. Потім протканий золотом марокканський пфелель, тонесенька тафта з Лівії. В скринях з чорного дерева блищали вичинені шкури дельфінів та африканських риб. Там було ще повно хутра з соболів,, го,ршСШВ х& (ЩЖ.

Королівна порадила, які тканини та шкури можна використати для одягу короля та його дружинників, і що до чого краще пасує.

Показавши здивованим гостям свої скарби, Крімгільда сказала:

— Любий брате, насипте дванадцять щитів діамантів та самоцвітів, і мої дівчата візьмуться до роботи.

Не гаючи часу, почали готуватися до мандрівки. Дванадцять рицарів принесли дванадцять щитів, наповнених діамантами та самоцвітами, а Крімгільда загадала тридцяти своїм найумілішим і най-стараннішим дівчатам нашити смарагди та бірюзу на заморські тканини. Працювали без перепочинку, і за сім тижнів закінчили роботу.

А Зігфрід робив своє. Зі скрині він вийняв плащ-невидимку, який робив його невразливим. Колись він відібрав його у карлика Альберіха.