Піти й не повернутись - Сторінка 23

Сержант і товстунець, які йшли позаду, про щось тихо розмовляли, Зоська разів зо два дослухалася, але нічого не почула, Антон раптом хитнув шиєю, немов спіткнувся. Зоська затримала дихання — позаду розмовляли про якийсь наступ, і Антон зацікавлено спитався:

— Хлопці, а що із фронту чувати?

— А тобі навіщо? Щоб німцям передати?

— Ні, справді? Як Сталінград? — допитувався Антон, і Зоська помітила, як він увесь стиснувся й притих.

— Сталінград дав фріцам у зуби, — сказав Пашка. — Поперли німців під Сталінградом.

— Та ну? — роззявивши від здивування рота, оглянувся Антон.

— Ти давай, топай! — прикрикнув сержант. — А то здивувався, японський городовий!..

— Ні, справді? Німці ж казали, що Сталінград узяли.

— Узяли! Подавилися там твої німці. Он на шістдесят кілометрів потурили. Фронт прорваний, наші наступають.

— Ай-яй! Ти бач! — спантеличено бурмотів Антон.

— От, от! — сказав сержант. — А тобі чого радуватись? Ти ж іншого чекав Зоська не брала участі в розмові й ні про що не запитувала — після недовгого збентеження вся вона засяяла. Ніби щось скинула з плечей, що тиснуло їх довгі місяці й вона відчула, як їй бракувало саме цієї звістки з-під Сталінграда. Хоча вона, може, й не розуміла воєнної важливості цього далекого міста, але завжди відчувала, що перемога там украй необхідна. Якщо тільки це не плітки. Якщо це дійсно так. Але хлопці, мабуть, знають достовірно, бо навіть передають подробиці: прорвали фронт і наші просунулися на шістдесят кілометрів. І вона помітила, як сумовито змовк Антон, сердито подумала: тепер нехай тішиться! Він же так переживав цю невдачу під Сталинградом, яка надихнула його на зраду, нехай він тепер радіє. Невдачі нема, є перемога. Так чому ж він так засумував, згорбився й опустив плечі? Нічогісінько у нього не вийшло з його хитрих планів і нічого не вийде, думала Зоська майже злорадісно.

Салєй привів їх у чималий спадистий рівчак, мабуть, початок прирічкового рову, вони дійділи до рідкого на схилі чагарнику, і сержант позаду скомандував:

— Стоп! Посидимо тут. А ти, — кивнув він Салєю, — давай топай! Двадцять хвилин вистачить Салєй потоптався в своїй підперезаній широким офіцерським поясом сірячині, витер рукою мокру чорну бороду. Непідв'язані вуха його чорної шапки стирчали в боки.

— Спробую…

— Ну й добре! Давай! — розпорядився молодий командир, який за роками міг бути сином цього Салєя.

Ковзаючи по снігу, Салєй поліз угору по схилу, а вони лишилися стояти внизу. Товстунець Пашка став нишпорити по кишенях — збирав тютюн на цигарку. На його повнуватому, з вигляду добродушному обличчі не було ні клопоту, ні навіть якоїсь серйозності, в куточках вуст жила м'яка усмішка, ніби він займався чимось не дуже серйозним, хоча й цікавим загалом. А свіжочервоне, мов спечене, обличчя сержанта, навпаки, позначене строгою поважністю, відлюдною незадоволеністю собою чи іншими, і Зоська подумала, що з ним треба поводитися обережно. Такі, розлютувавшись, здатні на все, а розсердити їх завжди не важко, вони спалахують, як порох.

— Так. А зараз підрубаємо, а ви подивіться, — без гумору оголосив сержант, дістаючи з кишені щось, загорнуте в папір, і Зоська відвернулася. Їжа мало цікавила її, вона все думала, як би їй звільнитися від опіки чи арешту цих людей.

16

Стоячи на снігу в рівчаку, Антон не дивився ні на Зоську, ні на двох партизанів, які заходилися їсти з паперу, і запах вареного м'яса посилював нестерпне бажання поїсти. Котрий раз за сьогоднішній ранок і ніч Антон був приголомшений, збентежений, майже роздушений тими несподіванками, що звалилися на його голову. Мало йому було незламної упертості Зоськи, зухвалої витівки господаря хутора, що пішов по коня, а привів партизанів, так ще й Сталінград. Місто, котре, на його думку, давно мало здатися, покласти край цій проклятій війні, це місто, виявляється, не тільки вистояло, а й дало в зуби німцям. Тепер там наступ, війна. триває, перемога ще невідомо кому дістанеться. Чи не про це саме розмовляли вчора й поліцаї, Антон як слід не розібрався в тих теревенях і через те мало не наробив дурниць. Може, тепер він повинен дякувати Зосьці за її рятівну для обох стійкість, пробачити її вихватки із сокирою, взагалі спробувати помиритися з нею. Справді, новий поворот у війні змушував Антона переглянути деякі свої попередні рішення, переінакшити відповідно до нових обставин.

Коли тільки дозволять ці баламути з Липичанської пущі, які зв'язали йому руки і ведуть не відомо куди. Чи не на той бік Німану? У такому вигляді він не міг з'явитися в партизанській зоні, де його зразу ж візьмуть під арешт, тоді йому не уникнути слідства. Всяку можливість звинувачення потрібно було погасити тут. Але як? З цим дражливим недомірком, якого вони називають сержантом, навіть порозмовляти неможливо, він наперед усе знає й упевнений, що Антон — ворог. Та й Зоська теж вишкірилася — не підступити. Однак, розміркувавши, Антон подумав, що в його становищі, як не дивно, виручити його може одна тільки Зоська. Може втопити остаточно, а може й визволити — це вже буде залежати від їхніх відносин.

Сержант із товстунцем тим часом, напевно, доїли м'ясо й ліниво дожовували хліб, позираючи на обрив, де мав з'явитися кудись посланий ними Салєй. Зоська демонстративно відвер нулася від нього і зосереджено длубала чоботом у снігу. У рівчаку була схованка, не дуже вітряно, падав рідкий сніжок. Ноги в непросохлих з ночі чоботах почали швидко мерзнути на невеликому морозі, та Антон не поспішав відправлятися звідси, він напружено міркував, що робити, як підступитися до цього сержанта чи хоча б до Зоськи. Він відчував, що поки що була така можливість, потім її може не бути, і він ні до кого ні з якого боку вже не підступиться.

Він не придумав нічого, хоча минуло, мабуть, понад двадцять хвилин, і Салєй не повертався. Ця його затримка почала дуже тривожити сержанта, котрий, стоячи на дні рівчака й, засунувши руки в кишені старої, з рудими підпалинами від вогню шинелі, все позирав на обрив і нетерпляче топтався в снігу — вже витоптав невелику, з квадратний метр, місцину. Нарешті, мабуть, втративши терпіння й недобрим словом згадавши японського городового, поліз на схил. Там, над рівчаком, де починалася рілля, було трохи вище, і спостерігати звідти було зручніше. Стиснувши в руках сніжку, він жбурнув її в рівчак і скомандував:

— Ану давай усі сюди! Усі, усі! І ви теж.

Зоська, за нею товстунець Пашка й останній Антон почали лізти по схилу вгору. Вибиратися по слизькій, засипаній снігом траві було незручно взагалі, а із зв'язаними руками й зовсім неможливо. На середині схилу Антон посковзнувся й безпомічно вдарився грудьми об землю, відчувши зразу ж на губах солонуватий присмак крові. Сержант угорі злобливо, коротко засміявся. Антон ледве стримав себе, щоб не піддатися розлютованості, яка опанувала ним. Їм смішно! Зв'язали, обеззброїли, кудись ведуть насильно і ще втішаються з його немочі. Навмисне не поспішаючи, він підвівся з колін, сяк-так став на слизькому схилі; поряд на сніг упало кілька рожевих краплин крові — нехай! Вони всі утрьох спокійно стояли над схилом і, насмішкувато дивилися, як він неспритно видирався вгору, а той навмисне продемонстрував їм своє приниження — хай радіють. Цей удар зубами об землю не багато додавав до тих невдач, які трапилися з ним сьогодні, і без цього Антон відчував себе ображеним. Під їх насмішкуватими поглядами він вибрався з рівчака, лишаючи за собою на снігу червоні краплі, й покірно став перед конвоїрами.

— Що розкривавився?! — невдоволено сказав сержант, перестаючи посміхатися. — Ану витрися! Нічого тут кров'ю сякатися.

Антон стояв мовчки, з німим докором у погляді і не ворухнувся навіть, коли збоку до нього несподівано ступила Зоська.

Простягнувши руку, вона рукавом сачка коротко витерла його бороду, зробивши це мовчки, двома короткими рухами руки, й Антон ледве стримався, щоб не здригнутися від її дотику. Лише коли вона відійшла з таким виглядом, немов їй немає більше до нього діла, щось усередині в нього ворухнулося — сум за втраченим чи, може, надія.

— Так, так! — в'їдливо посміхнувся сержант. — Тепер бачу, японський городовий!..

Він не закінчив, однак, — усі разом обернулися до недалекого гребеня пагорба, де трохи збоку від ланцюжка своїх же слідів показався Салєй. Він швидко простував униз до рівчака, часом широко ковзаючи по снігу, і сержант із товстунцем, мабуть, щось відчувши, стихли. Антон, трохи відвернувшись, витер об комір кожушка кров, що все ще точилася із подряпини на бороді й теж дивився на Салєя. Антон відчув, що той несе звістку, яка і для нього може виявитися важливою.

— Ну що? — нетерпляче крикнув сержант, коли посланець наблизився кроків за двадцять. Але той лише рукою махнув.

— Що, не дійшов? — запитав товстунець Пашка.

— Дійшов, але що з того…

— Чому так?

— Сивого взяли! — оголосив Салєй, підійшовши, і опустив гвинтівку прикладом на сніг, зсунув на потилицю шапку. Від його спітнілого лоба парувало.

— А ця… Жінка його? — нагадав сержант.

— Жінка лишилася. Від неї дізнався. Тепер березнячок не пройти.

— Та ну?

— Облава там. Поліція і жандарми. Якраз коло берізок засіли.

— А якщо взяти праворуч. Полем?

— А село там. З села все видно. Не пустять.

— Ситуація, японський городовий! — сумовито сказав сержант і повернувся назад до рівчака. Півхвилини він прижмуреними очима вдивлявся у притуманену паморозь простору.

— Що ж нам тепер, днювати тут? — стиха сказав до нього Пашка.

— А дідько його знає…

— Я так думаю, — після паузи сиплим голосом сказав Салєй. — Можна спробувати біля залізниці. Насип там невисокий, але… Якихось півверсти.

— А через насип не видно? — усміхнувся Пашка.

— Ні, ні, побачать. Хіба що поповзом…

— Поповзом? З оцими? — роздратовано кивнув сержант на Антона.

— Якщо тільки поповзом, — наполягав Салєй.

— Ну й задача, японський городовий! — пробурмотів сержант і сів задом у м'який, неглибокий тут сніг.

Антон насторожено слухав, намагаючись що-небудь зрозуміти із їхньої розмови, але тільки і втямив, що пройти не можна; що десь на їхньому шляху німці. Тепер він навіть не знав, як поставитися до цієї невдачі. З одного боку, він мимоволі відчув радість, що у цих баламутів щось не ладиться, і хай — не тільки ж із ним трапляється невдача.