Піти й не повернутись - Сторінка 22

У накинутому на плечі кожушку Антон розчинив двері, в які з хмарою холоду в прибудову зайшов господар, за ним якийсь чоловік у шинелі, з почервонілим од вітру обличчям, потім товстунець у сукняній чумарці і чорнобородий дядько в сірячині і з гвинтівкою. Зоська посунулася ближче до стіни і, не розуміючи що відбувається, пробує встати, а ноги, як не свої. Антон відступив до печі від спрямованого на нього автомата переднього, котрий упевнено й незлісно скомандував:

— Руки вгору! Вгору, вгору! Отак. Пашка, обшукати!

Зоська сполохано тиснулася до стіни й не знала, що робити.

Вона тільки дивилася, як товстунець у сірій чумарці, котрого передній назвав Пашка, рішуче шарпонув з Антона кожушок, і, лапнувши кишені штанів, витяг із правої наган, став щось намацувати в лівій. Зовні майже спокійний, Антон стояв, з піднятими трохи руками, і бурмотів розгублено:

— Хлопці, та що ви? Ну чого ви? Свого не признаєте, чи що? Я ж із "Суворівського"…

— А це ми ще подивимося, з якого ти "Суворівського" японський городовий! Чим тут займаєшся? — строго запитав невисокий з червоним обличчям і підняв автомат. — А вона? Хто вона така Усі водночас повернулися до неї, розглядаючи її при тьмяному світлі каганця, й до Зоськи поволі, як після непритомності, стала приходити думка, що це ж свої, напевно, з якогось липичанського загону, хлопці-партизани. Та, майже повіривши у свій здогад, вона чомусь не зраділа, втямивши, що радіти немає чого. Скоріше за все знову буде погано.

— Вона теж із "Суворівського", — сказав Антон і опустив руки. Ніхто з них не помітив цього, всі дивилися на скорчену під стіною Зоську. Тим часом Зоська мовчала, бо не мала права називати себе, хоча й відчувала, що зараз, напевно, почнуться розпитування і потрібно буде щось сказати.

— А чому зв'язана? Це що — ти її зв'язав? Японський городовий! — Хмурячи світлі брови на ще юному обличчі, допитував той, що стояв із автоматом. Мабуть, він був старшим.

— Я зв'язав, — просто сказав Антон, і господар, що стояв позаду всіх, ледь помітно кивнув головою.

— Чому зв'язав?

— Бачте, — непевно почав Антон, але потім досить бадьоро пояснив: — Ми були на завданні й вона вирішила перебігти до німців.

— Брешеш! — уся здригнулася Зоська. — Бреше він!

Вона знову готова була заплакати від безмежної наруги і цього нового віроломства Антона. Але той, анітрохи не сторопівши від її крику, хитнув плечем і кивнув на господаря.

— Он свідок.

— От як?! — червонощокий уважно подивився на Зоську.

— Чекай! — раптом іншим тоном сказав товстунець Пашка. — Я ж її знаю. Вона справді із "Суворівського". Зося, здається.

Зоська не відповіла, тільки перестала плакати, витерла об плюшеве плече мокру щоку й уважніше подивилася на свого заступника. Ні, вона його не знає, здається, вона бачила його вперше, хоч, можливо, що десь зустрічалася з ним.

— Це не я, а він вирішив перебігти до німців, — сказала вона спокійно й підвелася з долу. — От хай господар скаже.

Усі разом повернулися до господаря, але той лише поморщився, переступив із ноги на ногу і далі заговорив білоруськопольською мовою.

— Я, пан, мало розумію… Так, щось пан говорив. У Скідель наче йти. Пані не хотіла йти. Чому — не розумію.

— Ну-, це дурниці! — впевнено сказав товстунок Пашка. — Товариш сержант, їй-богу, це наша дівка. Я її знаю.

— Японський городовий! — заклопотано вимовив червонощокий і скомандував: — Розв'язати.

— Хороша дівка, їй-богу, — запевнив товстунець і ступив до Зоськи.

Хвилину подлубавшись над вузлом, він розв'язав вірьовку й Зоська з полегшенням опустила набряклі руки. Чорнобородий із гвинтівкою мовчки стояв біля порога. Господар відсунув стіл до печі, і в дверях з'явилася перелякана господиня з Вациком. Вони мовчки спостерігали, що відбувається в прибудові, на стінах якої невпинно ворушилися-мелькали чорні тіні людей. Стоячи трохи збоку, сержант пильно стежив за кожним рухом Зоськи й Антона, щось глибокодумно осмислюючи і все хмурячи тонкі брови на строгому молодому обличчі.

— Так! А того зв'язати! — показав сержант на Антона, і товстунець ступив до нього з вірьовкою. Антон збентежено розвів руками.

— Та що ви, хлопці? Я — свій!

— Це ще ми побачимо, який ти свій. Ану руки назад!

Нічого не вдієш, Антон неохоче заклав руки назад і трохи повернувся плечима до товстунця, що обмотував йому кисті вірьовкою.

— Ось так. Краще буде…

— Це неподобство, сержант! Мало того, що наган відібрали, так ще і в'язати! За що? Що ця сказала? І ви їй повірили? Може, в мене особисті рахунки з нею!

— Це які рахунки? — в'їдливо поцікавився сержант.

— А хоча б полюбовні. А вона…

— Японський городовий! Ти нам тут не темни. Ану марш!

Вони розступилися, пропускаючи Антона наперед, до виходу, і той завагався.

— Куди?

— Куди треба. Ну? Марш!

— Дайте хоча кожушок одягти! — помітно занервував Антон, і товстунець накинув йому на плечі кожушок. Антон ворухнув плечима і після короткого роздуму рішуче ступив до дверей.

— Ти — теж! — кивнув сержант Зосьці, і вона пішла за Антоном.

Надворі висіла передсвітанкова мряка, в якій ледве сірів сніг і зникли, згорбилися темні тіні хлівів. Холодний, пронизливий вітер недобре дмухнув Зосьці в обличчя, неприємною сльотою остудив її щоки, і вона подумала, що її ведуть теж, як арештантку, аж серце завмирало. І все ж куди поведуть її ці липичанські хлопці? Чи не збираються вони тут учинити швидкий суд і розправу над Антоном, а заодно й над нею? Але, мабуть, суд-розправа поки що відкладається, для цього слід було вийти з небезпечної зони чи сховатися в глибокий ліс. Хоча, беручи до уваги похмуру вдачу цього сержанта, він міг запросто покінчити з ними де завгодно.

Швидкою ходою вони поминули колодязь і вийшли в нічне поле. Злощасний хутір незабаром безбідно зник у сірій пітьмі ночі, злився з понурою стіною хвойного лісу. Зоська не оглядалася, вона знову ледве встигала за Антоном. Пусті рукави його кожушка метляли на вітрі, немов крила підстреленого птаха, і Зосьці на хвилину згадався її недавній загадковий сон. Сон, безумовно, мав для неї якийсь страшний смисл, іншим разом вона б довго перебувала під враженням такого сну, а зараз думати про нього не було часу. Дійсність була краща за сон, і знову невідомо, чим усе закінчиться.

Вони швидко йшли нічним полем по неглибокому, трохи зачерствілому під ранок снігу. Антон старанно крокував за чорнобородим з гвинтівкою, який вів усю групу і якого сержант називав Салєєм. Зоська догадувалася, що він із тутешніх, її землячок, значить. Але розраховувати на його підтримку не було підстави, вона зрозуміла, що тут усім верховодить цей молодий сержант, до якого не знати як підступитися. Зрештою, вона має можливість перевести подих, усе ж врятувалася від загибелі, Антонові плани, здається, рухнули, і Зоська з теплою вдячністю згадала господаря хутора, цього слугу своєї дружини, що не розгубився, врятував хутір і Зоську. Але, дивна річ, Зоська не відчувала полегкості, погане передчуття, як і досі, гнітило її свідомість.

Вони йшли полем мимо якихось кущів, зверху з темного неба падав незримий у темряві негустий сніжок, окремі сніжинки танули на її обличчі, і вона зовсім не розуміла, куди їх ведуть. Зараз, коли небезпека трохи відступила, Зоська стала думати про те, що їй усе-таки треба в Скіделі. Завдання ж лишалося. І зараз ніби відпало те, що не давало можливості його виконати. Про Антона Зоська не хотіла навіть згадувати, він перестав для неї існувати, і, хоча йшов за три кроки попереду, він тепер був — ніщо. Прагнення остаточно звільнитися від усього, що так ганебно пов'язувалося з ним, і робити свою справу все настійливіше опановувало нею, і вона не стрималася.

— Хлопці, а куди це ви нас ведете? — запитала вона по можливості веселим голосом.

— Куди треба! — холодно кинув сержант, що йшов останнім у цьому строю.

— Тут таке діло, — подумавши, сказала Зоська. — У мене завдання…

— Яке завдання?

— Ну… Я ж не можу вам сказати яке. Мені треба у Скідель.

— До німців?

— Ну чому до німців? — ладна була образитися Зоська. — У мене завдання…

— У нас теж завдання, японський городовий! — злісно викрикнув сержант. — А ми воловодимося з вами, час гаїмо. От візьмемо шльопнемо обох к чортам собачим!

— За що? — озирнувшись, спробувала посміхнутися Зоська.

— За те! Війна, завдання, а вони тут любов крутять. Та мародерством займаються на хуторах. А тепер — завдання…

Ні, він був нестерпний, цей молодий задавака, і заслуговував на те, щоб з ним посваритися. Але Зоська вирішила мовчати зараз, дідько з ним. Кудись же зрештою їх приведуть, не будуть же вони удень плестись серед сніжного поля, значить, ранком десь сховаються. Дійсно, було очевидно, що вони поспішають, сержант кілька разів тихо, але сердито погукував: "Салєй, ширше крок!" — і той пришвидшував і так досить квапливу ходу. Зоська вже спітніла, однак старалася не відставати від Антона, який, пригнувши голову, з відстовбурченим на спині кожушком ішов попереду. Там; у хаті, коли вона корчилася на долівці із зв'язаними руками, а він владно розпоряджався її долею, вони були роз'єднані нездоланною ворожістю, і думалося, що помирити їх може хіба що смерть. Але, коли з'явилися ці хлопці, становище круто змінилося. Антонові зв'язали руки, та і їй не розв'язали, обоє вони опинилися під конвоєм у цьому нічному полі, їхні долі заволокло туманом непевності, і ця непевність знову ніби об'єднала обох. Зоська підсвідомо відчувала все, і це її гнітило. Найгірше те, що з ними майже не розмовляли, ніхто ні про що їх більше не запитував, і Зоська не знала, як усе пояснити оцим суворим, незговірливим людям. Вона просто не знала, з чого почати.

Схоже, що вони прямували до лісу, який уже темнів віддалеки у досвітніх сутінках, — знову в напрямку Німану, далі від Скіделя. Засмучена, самотня Зоська помітила це, але що вона могла вдіяти? Її вели, як арештантку, і навіть не хотіли сказати куди. Правда, все-таки вона відчувала, що погано з нею не вчинять. На її боці була правда, і, здається, є заступник, оцей спритний товстунець Пашка, котрий її десь бачив.

Тим часом майже розвиднілося — із сірої мряки випливло таке ж сіре зимове поле — гола рівнина з недалеким ліском попереду. Від того лісу в поле врізався неглибокий рівець із кущами, побачивши які, Салєй збочив до них, і незабаром усі вони зайшли у рівець.