Південноморські оповідання - Сторінка 15

Доводилось-бо йому постерігати випадки, як люди, що надуживали алкоголь, гинули або ставали на ціле життя каліками.

Отоо завжди піклувався, щоб мені добре жилося. Він дбав про мою майбутність і снував про неї різні плани запальніше й зацікавленіше, ніж я сам. Спершу мені й на думку не опадало, наскільки можуть його обходити мої справи, — і він мусив сам угадувати, що я збираюся робити і в яке хочу встряти діло. Так було в Папіїті, коли я вагався, чи пристати мені до компанії з одним непевним чоловічком, моїм таки земляком, що розпочав ризикований гендель з гуаном. Звичайно, я не знав тоді, що він шахрай, не знав цього й жоден білий на Папіїті. Отоо теж не знав, але, бачивши, що ми з тим чолов'ягою починаємо товаришувати, на свою руч рознюхав усе, хоч я й не просив його. На Таїті буває багато моряків-тубільців з різних країв. Отоо, тільки-но здогадуючись, що там щось не так, терся серед них доти, доки не зібрав цілком певних доказів на потвердження своєї підозри. Ну й історія була з тим Рендольфом Вотерсом! Отоо розповів мені все, а я не вірив. Проте коли я взявся як слід до Вотерса, він без зайвих балачок першим таки пароплавом утік в Окленд.

Мушу признатись: я спершу гнівався на Отоо, що він пхає носа до моїх справ. Але, — в цьому не було сумніву, — дбав він не про свою користь. До того ж незабаром я пересвідчився, що то за мудра була і обачна людина. Очі його все пильнували моєї вигоди й зиску, — а були вони напрочуд бистрі та проникливі. Кінець кінцем став він мені за повсякчасного порадника, справи мої зробилися йому краще відомі, ніж мені самому, — і він ближче, ніж я, брав їх до серця. Я був молодий, власні інтереси мені раз у раз голови не держались, і романтика та пригоди переважували в мені жадобу грошей і потяг до спокійного життя. На щастя, знайшлась людина, що клопоталась про мій добробут. Коли б не Отоо, я б давно загинув, — це річ безперечна.

Багато є тому прикладів, — дозвольте з-поміж них навести один. Ще перед тим, як приїхати на Паумоту по перли, я мав деякий досвід у вербуванні та найманні тубільних робітників. Коли ми з Отоо опинилися на березі в Самоа без роботи й грошей — достоту сіли на мілину, — то мені пощастило стати за наймача на одному бригові. Той самий бриг узяв за матроса й Отоо. Відтоді на різних кораблях ми років шість їздили по найдикіших закутнях Меланезії. Як вивозять мене було човном на берег, Отоо так і дивиться, щоб сісти в той човен загребним. Коли вербівник сходить на берег, його човен залишається близько, з гребцями на веслах, а другий човен, вартовий, звичайно зупиняється напоготові футів за кількасот від берега. Отже, я стромляв у пісок стернову жердину і сходив зі своїм крамом на суходіл, а Отоо зараз же пересідав туди, де лежав накритий брезентом вінчестер. Решта матросів мала снайдерівські рушниці, також заховані під брезентом. Я вмовляв та заохочував кучерявих канібалів найнятися на плантації в Квінсленді, а Отоо тим часом пильнував моєї безпеки. І не раз його тихий вигук остерігав мене, що дикуни задумують щось недобре, якийсь підступ. Інколи давав таку пересторогу несподіваний постріл із рушниці, що збивав з ніг котрогось тубільця. Тоді я кидався до човна, і рука Отоо помагала мені в нього вскочити. Пам'ятаю, що якось, за служби нашої на "Санта-Анні", тільки човен наш підплив до берега, як зчинилася веремія. Вартовий човен метнувся нам на поміч, — але поки він приплив би, кілька десятків дикунів могли нас усіх повбивати. Отоо блискавкою плиг на берег, ухопив обома руками мій крам — і ну розкидати на всі боки тютюн, намисто, томагавки, ножі, шматки перкалю. Тої спокуси їм несила була перемогти. Між ними зайшла бійка за несподівані скарби, — а ми тим часом сіли на човен, одіпхнули його й від'їхали футів сорок од берега. А за чотири по тому години я найняв там же таки тридцять робітників без жодних уже прикростей.

Та найбільше в пам'ятку мені випадок на Малейті, найдикішому зі східної групи Соломонових островів. Тубільці зустріли мене вкрай гостинно. Але хіба ж я міг знати, що вже два роки всі мешканці селища збирають людські голови, щоб виміняти на них голову білого? Вся та голота полюбляла голови, і найдорожче цінувала саме голови білих. Отже, той, хто заволодів би такою дорогою здобиччю, міг одержати за неї цілу колекцію. Кажу ж бо — стріли нас воші якнайліпше. Я відійшов того дня на добрих сотню ярдів од човна. Отоо радив мені бути обачним, а я на те не зважав, — і, ясна річ, попав у дуже прикре становище, як і завжди, коли не слухав свого побратима.

Я помітив небезпеку аж тоді, як із мангрових заростів вилетіла ціла хмара списів. Не менше десятка з них уп'ялося в мене. Я втікати, — але спис угородився мені в литку, і я впав. Дикуни метнулися до мене. Всі вони вимахували топірцями на довгих держаках, заміряючись одрубати мені голову. Кожного кортіла голова, один хапався перед другим, один одному заважав, — а я, користаючися з тієї метушні, петляв то туди, то сюди по піску й ухилявся від ударів.

Тоді з'явився Огоо, Отоо-борець. Він десь доп'яв собі важкого бойового кия, вигіднішого за рушницю в такій тісній сутичці, і кинувся, де найгустіше було ворогів. Вони, звичайно, не могли колоти його в такій тисняві списами, та й топірці тільки заважали їм. Він бився за мене, і так люто, як той легендарний Берсеркер. Києм своїм він орудував якнайспритніше: їхні черепи лускалися, немов переспілі помаранчі. Розігнавши стовпище, він ухопив мене на плечі й побіг до берега.

Тоді лише дістав вій перші рани від чотирьох описів. Добігши до човна, схопив Отоо вінчестера — і не змарнував жодної з нього кулі. Опинившися нарешті, по трудній утечі, на шхуні, ми взялися перев'язувати свої рани.

Сімнадцять літ прожили ми вкупі. Дякувати йому, зробився я справжньою людиною, бо коли б не він, то й досі працював би я за корабельного комірника чи вербівника, а то б, може, й слід по мені вже запався.

Одного разу він сказав мені:

— Ти витрачаєш усі гроші, потім стаєш на роботу й добуваєш іще більше. Тепер тобі, молодому, заробляється легко. Але на старість ти не матимеш ні грошей, ні сили їх добувати. Я вже знаю це, мій пане. Я добре придивився до звичаїв білих людей; я бачив багатьох старих, що колись були молоді, як ти тепер, і могли заробляти гроші. Та молоді літа пройшли, і вони поставали немощні та вбогі, і їм уже доводиться лише чекати, поки хто молодий, — хоч би ти, приміром, — зійде на берег та почастує їх.

Тубілець на плантаціях — раб. Його заробітку — двадцять доларів на рік, робота тяжка. Наглядач працює мало: знай їздить собі верхи туди й сюди, приглядаючи, як гнеться чорний. Він бере за це тисячу двісті доларів на рік. Я — матрос на шхуні. На місяць дають мені п'ятнадцять доларів, та й то ще маючи мене за доброго матроса.] Праця моя дуже тяжка. А ось у капітана на палубі розіп'ято тент, і він собі п'є пиво з довгих пляшок. Мені не? доводилось іще бачити, щоб він тягнув линву або веслу— вав. Він має сто п'ятдесят доларів на місяць. Я — матрос, і та й годі. Він — мореплавець. Я гадав би, пане, що й тобі треба вивчати мореплавство.

Отож мій приятель розохотив мене вчитися. На першу мою шхуну став він за другого помічника, і моє капітанство переймало його куди більшими гордощами, ніж мене самого. А далі знову почалися такі міркування:

— Пане, платня капітанові йде добра. Але весь час йому на шиї турботи про корабель і відповідальність за нього. Далеко вигідніше бути хазяїном корабля, що живе собі на суходолі, має багато слуг, а грошики його, пущені на різні справи, ростуть собі та й ростуть.

— Так то воно так. Але за шхуну треба дати щонайменше п'ять тисяч доларів, та й то за стару шхуну, — від-! повів я. — Старість прийде до мене раніше, ніж я зберу стільки грошей.

— Білому розбагатіти — як води напитися, — мовив він, повівши рукою на берег, облямований гаями кокосових пальм.

Тоді якраз перебували ми біля Соломонових островів, і, пливучи вдовж східного берега Гвадалканару, набирали на корабель слонові горіхи.

— Од гирла тієї он річки до гирла сусідньої — дві милі,— сказав він. — Скрізь, куди око гляне, прослався рівний суходіл. Тепер цю землю можна придбати зовсім за дешево. Але як знати? Мине рік чи два — і, може, за мої платитимуть великі гроші. Тут добра якірна стоянка, найбільші пароплави можуть підходити до самого берега. Старий король віддасть тобі цю землю на чотири милі од берега за десять тисяч плиток тютюну, десять пляшок вина та снайдерівську рушницю. Все це разом обійдеться — ну, сто доларів. Потім ти доручиш усю справу комісіонерові, а там пройде рік чи два, продаси землю і мати меш за що придбати власного корабля.

Я послухав Отоо — і вийшло по його, тільки не за два роки, а за три. Потім залагодив я другу щасливу оборудку, а саме — заорендував в уряду пасовиська на Гвадалканарі, двадцять тисяч акрів на дев'ятсот дев'яносто дев'ять років, за номінальну вартість. Та умова пролежала в мене рівно дев'яносто днів, а тоді я продав її за великі гроші одній компанії. Саме Отоо завжди передбачав усе, Отоо був за головного порадника. Це ж він напутив мене купити на аукціоні за сто фунтів затонулого "Донкастера" — після всіх видатків на підняття та направу судна я одержав три тисячі чистого зиску. Далі Отоо порадив мені купити плантації на Саваї і торгувати кокосовими горіхами на Уполу.

Морем тепер мандрували ми рідше. Я розбагатів, одружився, почав жити по-панському. Але Отоо який був, такий і лишився. Він походжав круг дому чи тинявся по конторі з люлькою в зубах, — і, як і раніше, носив дешевеньку сорочку та пов'язку на стегнах. Я ніяк не міг присилувати його, щоб він тратив гроші. Він не хотів іншої нагороди, крім любові. І, далебі, мав її досить. Діти мої як не молились на нього; а моя дружина напевне б розбестила його, коли б тільки Отоо можна було розбестити.

А діти! Воістину, це ж він показав їм дорогу в широкий світ. Він учив їх ступати перші кроки, він упадав коло них, як вони нездужали, одного по одному, ще малюків, брав їх у лагуну і вчив плавати. А то ще розповідав їм, як живе всяка риба, як її ловити, — розповідав куди більше, ніж я знаю. Та й про ліс те саме. Мій Том семи років знав уже такі лісові тайнощі, які мені й не снилися.