Планета людей - Сторінка 20

А логіка? Хай викручується, щоб якось пояснити життя.

В цій книжці я згадав про тих людей, які йшли, підкоряючись, здавалося, непереборному покликанню, які обрали пустелю чи авіацію, як інші обирають монастир; але я не ставлю перед собою мету викликати у вас захоплення насамперед цими людьми. Захоплюватись треба насамперед ґрунтом, що їх виростив.

Безперечно, покликання відіграє свою роль. Одні замикаються у своїх крамничках. Інші наполегливо прямують до своєї мети: уже в дитинстві у цих людей ми знаходимо початки тих поривань і захоплень, які визначили їхню долю. Але історія, створена тоді, коли події вже відбулися, часто вводить в оману. Оті поривання і захоплення можна знайти майже у кожної людини. Всі ми знаємо крамарів, які під час аварії корабля чи на пожежі проявили несподівану велич духу. І вони розуміють, звідки у них ота душевна повнота: пожежа назавжди залишається у їхньому житті найкращою годиною. Однак більше такої нагоди не траплялось, не було сприятливого ґрунту, не було тих переконань, що потребують подвигу — і вони знову заснули, так і не повіривши у власну велич. Певна річ, покликання допомагає визволити в собі людину, але так само необхідно, щоб і людина могла дати волю своєму покликанню.

Ночі в повітрі, ночі в пустелі... це рідкісні випадки, таке випадає далеко не кожному. А тим часом усі люди, коли життя і обставини надихають їх, виявляють ті самі поривання. Я зрозумів це однієї ночі в Іспанії, — я не відійде від теми, коли розповім про ту ніч. Я багато говорив про небагатьох, а тепер хочу сказати про всіх.

Це було на фронті під Мадридом, я приїхав туди як журналіст. Того вечора я обідав у бомбосховищі за столом, де був один молодий капітан.

2

Ми розмовляли, коли раптом задзвонив телефон. З комадного пункту передають наказ про наступ на невеличкій дільниці, про безглузду, розпачливу атаку заради того, щоб відбити в цьому робітничому передмісті кілька будинків, з яких ворог зробив бетонні фортеці. Капітан знизує плечими і повертається до столу.

— Перший же з нас, хто туди полізе, — каже він і, не докінчивши, подає по чарці коньяку мені й сержантові, що сидить за столом.

— Ми з тобою підемо перші, — каже він сержантові. — Пий і йди спати.

Сержант пішов спати. За столом нас лишається чоловік дванадцять. Приміщення законопачене так, що не просочується жоден промінчик, світло горить яскраво і я мружу очі. П'ять хвилин тому я визирнув в бійницю. Підняв ганчірку, що затуляла щілину і побачив залиті місячним сяйвом руїни будинків з привидами. А коли я знову затулив щілину, мені здалося, ніби тією ганчіркою я витер, мов патьоки масла, місячний промінь. І в очах у мене все ще стоять оті синьо-зелені фортеці.

Ці солдати, мабуть, не повернуться з атаки, але вони соромливо мовчать. Такі атаки — діло звичне. Для них часто черпають із людських резервів. Так черпають зерно в засіках. І кидають пригорщу за пригорщею, засіваючи землю.

А ми п'ємо коньяк. Праворуч од мене грають у шахи. Ліворуч — щось теревенять. Де я? Виходить якийсь солдат, уже напідпитку. Погладжує кошлату бороду і обводить нас розніженим поглядом. Ковзнув оком по пляшці з коньяком, одвернувся, знову поглянув і благально втупився в капітана. Капітан тихенько сміється. У солдата уже зажевріла надія, він теж сміється. Легенький сміх пробігає між глядачами. Капітан обережно відсовує пляшку, в очах солдата світиться розпач; і почалася хлоп'яча гра, своєрідна пантоміма; в цьому густому тютюновому диму, в безсонну ніч перед атакою вона скидалася на сон.

Ми собі граємо тут, в теплому трюмі нашого корабля, а надворі тим часом усе частіше гримлять вибухи, наче б'ють морські хвилі.

Ці люди скоро очистяться, в їдучому вариві нічного бою розчиниться їх піт, і хміль, і сміття, що зібралося, коли вони ждали. Я відчуваю — їм уже так близько до того очищення. Проте вони все ще розігрують веселу пантоміму п'янички з пляшкою, затягуючи її скільки можна. Скільки можна затягують вони партію в шахи. Скільки можна продовжують життя. Але вони завели будильник, який важно стоїть на етажерці. І він задзвонить. Тоді ці люди підведуться, розправлять плечі, затягнуть ремені. Капітан витягне револьвера. П'яний протверезиться. І всі, не дуже поспішаючи, вирушать вузьким коридором, що полого йде вгору, до блакитного місячного прямокутника. Скажуть якісь прості слова, може: "Проклята атака..." або "Холодно!" І кануть у ніч.

Я бачив, як в призначений час прокидався сержант. Він спав у тісноті цього підвалу, витягнувшись на залізному ліжку. Я дивився на нього, коли він спав. Я знав смак такого сну, це не тривожний сон, а щасливий. Пригадався перший день після катастрофи в Лівійській пустелі, коли ми з Прево лишилися без води, приречені, але ще не дуже страждали від спраги, і нам пощастило один раз дві години поспати. Засинаючи, я відчував у собі чарівну могутність: я міг відійти від навколишнього світу. Моє тіло ще не завдавало мені клопоту, досить було уткнутись обличчям у руки, щоб я забув про все на світі і заснув щасливим сном.

Так спав і сержант, згорнувшись клубочком, важко й розібрати, що то людина, — коли підійшли його будити, запалили свічку і ввіткнули її у шийку пляшки, я спершу розрізнив у тій безформній масі тільки черевики. Величезні, з підковами, підбиті цвяхами — черевики поденника чи докера.

Взуття цієї людини було знаряддям праці, та й усе інше на ньому було робочим спорядженням: патронові сумки, револьвери, пояс, портупея. На ньому була шлея, хомут, уся збруя ломовика. В Марокко я бачив в печерах підземні млини, привод крутили там сліпі коні. Тут теж при тремтливому червонястому світлі свічки будили сліпого коня, щоб він крутив свій привод.

— Гей, сержанте!

Він повільно ворухнувся, висунувши сонне обличчя і щось забубонів. Але йому не хотілося прокидатися і, знову повернувшись до стіни, він поринув у сон, мов у спокій материнського лона, мов на дно глибокої ковбані, тільки розтуляв і стискував кулаки, мовби чіплявся там, на дні, за якісь чорні водорості. Довелось розтулити йому пальці. Ми підсіли до нього на ліжко, один з нас тихенько підсунув йому руку йому під шию і, усміхаючись, підвів його важку голову. Це було так, як ото в доброму теплі стайні лагідно тичуться мордами один до одного коні. "Гей, товаришу!" В своєму житті я не бачив нічого ніжнішого. Сержант зробив останнє зусилля, щоб повернутися до щасливих снів, щоб одійти від нашого світу, з його динамітом, важкою втомою і крижаним холодом ночі, але надто пізно. Зовні щось уже вторгалося в його сни. Так у колежі в неділю дзвоник повільно будить покараного школяра. Той забув парту, класну дошку, заданий для покарання урок. Йому снилися ігри десь у полі; але все марно. Дзвоник весь час дзвенить і безжалісно повертає його в світ людської несправедливості. Отак і сержант помалу звикався з утомленим своїм тілом, яке заважає йому і яке в тому холоді пробудження спершу відчує ниючий біль в суглобах, потім — вагу спорядження, а тоді — важкий біг атаки і смерть. Не так смерть, як оту липку кров, у яій ковзаєш долонями, щоб підвестися, і важку задуху, і крижаний холод навколо; не так саму смерть, як невигоди, що її супроводять. І, дивлячись на сержанта, я пригадував, як то мені було гірко прокидатись в пустелі, знову повертатись у світ спраги, пекучого сонця та піску, повертатись до життя — в цей важкий сон, якого не можеш змінити.

Але ось сержант підвівся і дивиться нам просто в очі.

— Уже пора?

Отут і розкривається людина. Тут вона й спростовує всі передбачення здорового глузду: сержант усміхався! Яку радість він відчував? Пам'ятаю, якось у Парижі я, Мермоз і ще кілька товаришів відзначали чийсь день народження і вже далеко за північ вийшли з бару, сердиті на себе за те, що так багато говорили, багато пили і даремно втомилися. Небо вже світліло, і Мермоз раптом стис мені руку так сильно, що я відчув його нігті. "Ти бачиш, це час, коли в Дакарі..." То був час, коли механіки протирають очі і здіймають з пропелерів чохли, коли пілот іде до синоптиків узнати прогноз, коли на землі живуть тільки твої товариші. Небо на сході вже червоніло, вже готувалось до свята, але те свято не для нас; уже розстеляли скатертину, але нас не запрошували на бенкет. Сьогодні ризикуватимуть інші...

"А тут така мерзота..." — докінчив Мермоз.

А ти, сержанте, на який бенкет запрошено тебе, що то за учта, варта смерті?

Я вже вислухав твої звірення. Ти розповів мені свою історію, своє житті: скромний бухгалтер десь у Барселоні, ти колись виводив цифри і тебе мало обходили чвари, які роздирали країну. Але ось один твій товариш пішов добровольцем на фронт, за ним другий, третій, і ти несподівано відчув у собі дивну зміну: все що ти робив, потроху почало здаватися тобі пустопорожнім заняттям. Твої радощі і турботи, твій затишний світ — усе це ніби відійшло в минуле. Все це не мало вже значення. Нарешті прийшла звістка про смерть одного з твоїх товаришів, він загинув під Малагою. Це не був той друг, за якого неодмінно треба відомстити. Що ж до політики, то вона ніколи не хвилювала тебе. А проте ця звістка увірвалась до вас, у ваші тихі будні, наче вітер з моря. Того ранку один з товаришів глянув на тебе:

— Ходімо?

— Ходімо.

І ви пішли.

Переді мною виникають образи, що допомагають збагнути істину, якої ти не зумів передати словами, але яка владно вела тебе.

Коли дикі качки летять у вирій, по всій їхній дорозі землею котиться якась тривожна хвиля. Свійські качки, ніби їх притягує летючий трикутник, незграбно підскакують і махають крилами. Клич диких пробуджує в них щось давнє, первісне. І ось свійські качки на мить стають перелітними птахами. У маленькій дурній голові, що тільки й знала калюжу, черв'яків і пташарню, несподівано розгортаються простори материків, обриси морів, зринає смак вільного вітру. Качка і не підозрювала, що її голова може вмістити стільки див — і ось вона махає крильми, нехтуючи і зерно, і хробаків, — вона хоче стати дикою качкою...

Але особливо чітко я бачу своїх газелей — я завів їх у Джубі. У нас у всіх там були газелі. Ми держали їх у просторій загороді з дротяної сітки, де було досить повітря, бо газелі дуже ніжні і люблять, щоб їх весь час обдувало легеньким вітром.