Планета людей - Сторінка 21

Якщо спіймати їх ще маленькими, вони все-таки живуть у неволі і їдять з рук. Вони дають себе гладити і тицяють вологою мордочкою тобі в долоні. І ти думаєш, що приручив їх. Що вберіг їх від незнаної скорботи, від якої газелі згасають так тихо і покірно... Та одного дня приходиш і бачиш, що у тому кінці загороди вони впираються ріжками в сітку, за якою починається пустеля. Їх тягне туди, ніби магнітом. Вони не розуміють, що тікають від тебе. Вони випили молоко, яке ти приніс. Вони ще дають себе пестити і ще ніжніше сунуться мордочкою тобі в долоні... Але тільки-но їх залишиш, вони біжать, ніби навіть весело, і ось уже знову застаєш їх на тому ж місці в кінці загороди. І, якщо ти не втрутишся, вони так і зостаються там, навіть не намагаючись подолати перешкоду — понуривши голови і впершись ріжками в сітку, просто стоятимуть собі, доки не помруть. Може, у них настає пора любові, чи просто їм неодмінно треба щодуху побігати? Вони не знають. Вони були ще сліпі, коли їх піймали. Вони не знають ні вільного простору пісків, ні духу самця. Але ти розумніший за них. Ти знаєш, чого вони шукають: простору, без якого газель — це не газель. Вони хочуть стати газелями й танцювати свої танці. З швидкістю сто кілометрів на годину вони хочуть мчати по прямій, іноді раптом високо стрибаючи, так, що здається, ніби то просто з піску шугає полум'я. Байдуже, що є шакали, адже у тому й полягає істина газелей, щоб боятися — від страху вони перевершать самі себе у карколомних стрибках. Байдуже, що є лев, адже у тому й полягає істина газелей, щоб упасти під сонцем, розірваною гострими пазурами. Дивишся на них і думаєш — їх мучить туга. Туга — це коли хочеш чогось, сам не знаєш чого... Воно існує, те, жадане, але немає слів, щоб про нього сказати.

Ну, а ми — чого не вистачає нам?

Що ти, сержанте, знайшов тут, на фронті, звідки це почуття, що саме тут твоя доля? Може, його дала тобі братерська рука, що підвела твою сонну голову, а може, ніжна усмішка, у якій — не співчуття, а рівність? "Гей, товаришу!.." Коли співчуваєш комусь, вас іще двоє. Ви ще розділені. Але часом стосунки досягають такої висоти, коли вдячність і жалість втрачають сенс. Тоді дихається, як тому в'язневі, що здобув волю.

Таку єдність пізнали ми, два пілоти, що летіли над нескореним ще тоді районом Ріо-де-Оро. Я ніколи не чув, щоб той, хто зазнав аварії, дякував своєму рятівникові. Частіше, насилу перетягуючи з літака в літак мішки з поштою, ми лаємось: "Нікчема! Це через тебе я попав у цю аварію, чорт тебе поніс на дві тисячі метрів при стрічному вітрі! Летів би нижче — ми б давно вже були в Порт-Етьєні!" І той, хто ризикував життям, рятуючи товариша, з соромом відчуває, що він таки нікчема. А втім, за що ми маємо йому дякувати? Адже він має такі самі права на наше життя. Ми — гілки одного дерева. І я пишався тобою, мій рятівнику!

Чого той, хто готував тебе, сержанте, на смерть, має тебе жаліти? Всі ви готові були вмерти один за одного. У таку хвилину люди становлять собою ту єдність, якій не потрібні слова. І я зрозумів, чого ти пішов воювати. Якщо в Барселоні ти був бідняком і, можливо, лишався після роботи зовсім самотнім, і тобі ніде було приткнутись, то тут ти став людиною, ти приєднався до всього світу, і ось тебе, знедоленого, стрічає любов.

Мені байдуже, чи щирі, чи розумні були ті високі слова, що їх, можливо, посіяли в твоїй душі політики. Якщо це насіння прийнялося там і зійшло, то воно відповідало твоїм потребам. Про це судити тільки тобі. Земля знає, як зерно їй потрібне.

3

Ми дихаємо на повні груди лише тоді, коли нас і наших братів зв'язує спільна мета, і тільки тоді з досвіду бачимо , що любити — не означає дивитись одне на одного, це означає дивитись разом в одному напрямку. Товариші — це тільки ті, що з'єднані в одній зв'язці, мов альпіністи, піднімаються на ту саму вершину і в цьому сходженні знаходять одне одного. Бо інакше чого б у наш вік комфорту ми відчували таку повну радість ділячись у пустелі останньою краплею води? Чого варте це перед пророцтвами соціологів! Але тим з нас, кому випало щастя виручати товаришів у пісках Сахари, будь-яка інша радість видається надто мізерною.

Можливо, через те світ навколо нас починає тріщати. Кожен палко жадає віри, яка обіцяла б йому повноту душі. У нас суперечливі слова, але всі ми виявляємо ті самі поривання. У нас різні методи — плід нащих міркувань, — але не мета: мета у нас одна

Отож не дивуймось. Хто десь у Барселоні, в підвалі анархістів побачив готовність пожертвувати собою задля іншого, побачив цю сувору справедливість і відчув як у ньому самому прокидається щось нове, невідоме — той знатиме надалі тільки одну істину — істину анархістів. А кому випало вартувати колись в іспанському монастирі, охороняючи переляканих черниць, що стоячи на колінах, молилися, — той умре за церкву.

Якщо б сказали Мермозові, коли він, уже переможно торжествуючи, полетів через Анди в Чилі, — якщо б сказали йому, що він помиляється, що не варто ризикувати життям задля листів якогось торговця, — Мермоз тільки всміхнувся б. Істина — це людина, яка народжувалась в ньому, коли він перелітав Анди.

Якщо того, хто не відмовляється від війни, ви захочете переконати, що війна огидна, не вважайте його за варвара: перш ніж судити когось, постарайтесь його зрозуміти.

Подумайте про того офіцера з півдня, який під час боїв з рифами командував передовим загоном, затиснутий між двома горами. Якось увечері він приймав парламентерів, що прийшли із західних гір. Як і годиться, пили чай. коли раптом почалася стрілянина. На пост напали племена із східних гір. Капітан хотів одіслати парламентерів і вступити в бій, але ті заперечили: "Сьогодні ми твої гості. Бог не дозволяє нам тебе залишити!.." І вони приєдналися до його солдатів, допомогли відбити напад, а вже тоді повернулись до свого орлиного гнізда.

А потім вони самі зібралися напасти на пост і напередодні відрядили до капітана послів:

— Того вечора ми тобі помогли...

— Правда...

— Заради тебе ми витратили три сотні патронів...

— Правда.

— Буде справедливо, якщо ти нам повернеш їх.

Капітан, як сущий лицар, не може користатися з їхнього благородства задля своєї вигоди. І він оддає патрони, знаючи, що стрілятимуть у нього ж.

Істина для людини — це те, що робить її людиною. Той хто пізнав таку достойність людських стосунків, таку чесність у грі, таку взаємну повагу, які варті життя, хто може порівняти це благородство з убогою добродушністю демагога, який на знак братерських почуттів попліскував би тих арабів по плечу, лестячи їм, і водночас принижуючи їх, — той, почувши ваші заперечення проти війни, відповість вам тільки презирливою жалістю. І він матиме слушність.

Але й ви маєте слушність, коли ненавидите війну.

Щоб зрозуміти людину і її потреби, щоб збагнути її сутність, не треба протиставляти одну одній ваші загальновідомі істини. Так, ви маєте слушність. Усі ви маєте слушність. Логічно можна все довести. Має слушність навіть той, хто в усіх злигоднях світу звинувачує горбатих. Якщо ми оголосимо війну горбаням — ми скоро підбуримо себе проти них. Мститимемо за їхні злочини. А серед горбатих, звісно, теж є злочинці.

Щоб виявити сутність людини, треба хоч на мить забути про чвари, бо всяка віра впроваджує цілий коран непохитних істин, які породжують фанатизм. Можна поділяти людей на правих і лівих, на горбатих і не горбатих, на фашистів і демократів і ніякий такий поділ не можна спростувати. Але істина, ви ж знаєте, — це те, що робить світ простішим, а не те, що створює хаос. Істина — це мова, що помагає передати вселюдське. Ньютон зовсім не "відкрив" закон, довгий час прихований, — відкриття чогось схоже не розв'язання ребуса, а те, що зробив Ньютон, було творчістю. Він створив мову, яка змогла передати нам і падіння яблука на галявину, і схід сонця. Істина — це не те, що можна довести, це — простота.

Навіщо сперечатися про ідеологію? Будь-яку ідеологію можна підтвердити доказами, і всі вони суперечать один одному, а від таких суперечок пропадає всяка надія на порятунок людей. А люди навколо нас і скрізь прагнуть до того самого.

Ми хочемо бути вільними. Той, хто працює кайлом, хоче знати, який сенс у кожному ударі його кайла. Коли кайлом довбе каторжник, кожен його удар тільки принижує каторжника, але якщо кайло в руках шукача, то кожен удар його звеличує шукача. Каторга не там, де працюють кайлом. Це не важка праця, не жахлива втома. Каторга там, де удари кайла не мають ніякого сенсу, де праця не єднає того, хто працює з іншими людьми.

І ми хочемо втекти з каторги.

У Європі двісті мільонів чоловік безглуздо животіють і раді б відродитися щоб по-справжньому жити. Промисловість відірвала їх від того життя, яким покоління за поколінням живуть селяни, і замкнула у величезних гетто, схожих на сортувальні станції, забиті низками закіптюжених вагонів. Поховані в глушині робітничих селищ, вони хотіли б прокинутись до життя.

Є й інші, ті, кого затягнуло їхнє нудне ремесло, кому не доступні радощі першовідкривача, радощі віруючого, радощі вченого. Дехто уявив, що возвеличити цих людей неважко — досить їх одягти, нагодувати, задовольнити їхні потреби. І з них поволі зробили міщан у дусі романів Куртеліна[22], сільських політиканів, обмежених спеціалістів без будь-яких духовних інтересів. Їх непогано вишколили, але до культури не прилучили. Жалюгідне уявлення про культуру мають ті, хто гадає, ніби вона ґрунтується на затверджених формулах. Останній школяр спеціального математичного класу в колежі знає про закони природи більше, ніж знали Декарт і Паскаль[23]. Але чи може той школяр мислити так, як мислили вони?

Усі люди відчувають — хто невиразно, а хто ясніше — потребу пробудитися до життя. Але є хибні дороги. Певно, ж людей можна надихнути, надівши на них уніформу. Тоді вони співатимуть воєнні гімни і ділитимуть свій хліб з товаришами. Вони знайдуть те, що шукали, відчують смак єдності. Але той хліб принесе їм смерть.

Можна відкопати дерев'яних ідолів і воскресити стародавні міфи, які так чи інакше показали себе, можна знову нав'язати людям віру в пангерманізм або в Римську імперію.