Планета людей - Сторінка 18

Час від часу ми перевіряли напрям по компасу. Іноді лягали, щоб трохи спочити. І ще я десь покинув плащ, який взяв на ніч. Більше нічого не знаю. Не пам'ятаю, що було до вечора, доки не стало прохолодніше. В пам'яті все стерлося, як сліди на піску.

З заходом сонця вирішуємо спинитися на ніч. Я знаю, що нам треба б іти далі: ця ніч без води доконає нас. Але ми взяли з собою полотнища парашутного шовку. Якщо ми отруїлися не через нього, то завтра вранці, може, нап'ємося. Спробуємо знову розіслати під зорями наші пастки для роси.

Але вечірнє небо на півночі ясне, жодної хмаринки. І вітер змінив свій смак. Дме з іншого боку. Нас уже торкнувся гарячий подув пустелі. Хижий звір прокидається! Я уже відчуваю, як він лиже нам руки й обличчя...

Проте, якщо ми підемо далі, то я зараз не пройду й десяти кілометрів. А за три дні, не пивши, я пройшов понад сто вісімдесят...

Ми вже хочемо зупинитись, коли раптом Прево каже:

— Озеро! Їй-богу, озеро!

— Ти збожеволів!

— Уже смеркає, звідки в цей час візьметься міраж?

Я не відповідаю. Я давно вже перестав вірити власним очам. Якщо це не міраж, то вигадка хворої уяви. І як Прево ще може вірити?

А він наполягає на своєму:

— До нього йти хвилин двадцять, піду подивлюся...

Ця впертість мене дратує:

— Іди подивись, подихай повітрям... це чудово для здоров'я. Тільки знай: якщо там і є озеро, то воно солоне. А втім, солоне воно чи ні, воно ж у чорта на рогах. Його просто немає.

Але Прево, втупивши десь погляд, уже йде. Мені знайома ця владна сила притягання! І я думаю: "Бувають же такі безумці, що кидаються прямо під паровоз". Я знаю, що Прево не повернеться. Ця безкрая широчінь затягне його, і він уже не зможе повернутися назад. Відійде трохи далі і впаде. І помре там, а я помру тут. Одначе, це так мало важить!..

Не думаю, що то дуже гарна прикмета, оця байдужість, яка охопила мене. Такий же спокій відчував я, коли потопав. Але тепер я користаюся ним і, улігшись просто на камінні, пишу свій передсмертний лист. Чудовий лист. Дуже гідний. Щедро наділяю всіх мудрими порадами. Перечитуючи його, відчуваю якусь марнославну втіху. Про нього скажуть: "Чудове посмертне послання! Як жаль, що він загинув!"

Хотілось би знати, чи довго я ще продержусь. Пробую зібрати слину — скільки годин я не плював? Та слини вже нема. Коли довго не відкриваєш рота, губи склеює щось липке. Воно засихає, утворюючи коло рота тверду кірку. Але ковтати я ще можу. І в очах ще не спалахує світло. Коли появиться це сяюче видиво — за дві години буде кінець.

Вже темно. З учорашньої ночі місяць став більший. Прево не повернеться. Я лежу на спині і перебираю в думці ті очевидні істини. Якесь давнє почуття ворушиться в мені. Хочу розібратися в ньому. Я... Я... Я на кораблі! Я плив у Південну Америку і лежав отак на горішній палубі. І верхівка щогли повільно гойдалася серед зірок то в один бік то в другий. Щогли тут немає, але все одно я пливу у невідоме, до того, що мені судилось і що не залежить від моїх зусиль. Работорговці кинули мене зв'язаного на палубу.

Я думаю про Прево — він не повернеться. Я жодного разу не чув, щоб він жалівся. Це дуже добре. Я просто не стерпів би скиглення. Прево — це людина.

А-а! Он він, розмахує ліхтариком метрів за п'ятсот від мене. Загубив свій слід! А в мене немає ліхтарика, щоб йому відповісти, кричу, але він не чує...

За якихось двісті метрів од нього спалахує ще один ліхтарик, потім ще. Боже мій, це ж допомога, мене шукають!

Кричу:

— Ге-ей!

Але мене не чують.

Три ліхтарі сигналять знову і знову, кличуть.

Я не збожеволів. Сьогодні мені непогано. І я спокійний. Дивлюся пильно. За п'ятсот метрів од мене світять три ліхтарики.

— Ге-ей!

Та мене все не чують.

І тоді мене охоплює страх. Єдиний раз, що я пам'ятаю. А! Я ж можу ще бігти! "Почекайте... Почекайте..." Зараз вони повернуть назад. Підуть шукати в іншому місці, а я загину! Загину на порозі життя, коли вже розкрилися обійми, щоб зустріти мене!

— Ге-ей! Еге-ей!

— Ге-ей!

Вони почули мене. Я задихаюсь, задихаюсь, але ще біжу. Біжу на голос, на вигук "ге-ей!". Бачу Прево і падаю.

— Ох! Коли я побачив всі ці ліхтарі...

— Які ліхтарі?

Справді, він сам.

Цього разу мене охоплює не розпач а глуха лють.

— Ну, як твоє озеро?

— Я йшов до нього а воно все віддалялося. Я йшов півгодини. Але воно все одно було дуже далеко. І я вернувся. Однак тепер я певен, що то таки озеро...

— Ти збожеволів, ти просто збожеволів. Ну навіщо ти так зробив?.. Навіщо?

Що він зробив? Що навіщо? Я ладен заплакати з люті і сам не знаю, чого лютую. А Прево пояснює, і голос його зривається:

— Я так хотів знайти воду... У вас зовсім білі губи!

А-а! Мій гнів спадає... Проводжу руккою по лобі, наче прокидаюсь і мені стає сумно. Розповідаю стиха:

— Я бачив три вогники, бачив зовсім ясно, як оце бачу тебе, помилитись було неможливо... Кажу тобі, Прево, я їх бачив!

Прево спершу мовчить. І нарешті визнає:

— Та-ак... Кепські справи.

У пустелі, де повітря позбавлене водяної пари, земля швидко віддає денне тепло. Вже дуже холодно. Встаю, ходжу. Але невдовзі мене кидає в нестерпний дрож. Кров без води стала густіша, вона ледве тече по жилах, мене проймає крижаний холод, і це не просто нічний холод. Мене всього тіпає, зуб на зуб не попадає. Руки трусяться так, що я навіть ліхтарика не можу втримати. Я ніколи не боявся холоду, а помру від холоду — дивно, що тільки робить з людиною спрага!

Вдень я покинув свій плащ — стомився його нести при такій спекоті. А вітер помалу дужчає. І я бачу, що в пустелі ніде сховатися. Вона вся гладенька, як мармур. Вдень не знайдеш затінку, а вночі — захисту од вітру. Ні дерева, ні кущика, ані каменя, де можна було б прихиститися. Вітер налітає на мене, ніби кіннота в чистому полі. Повертаюся на всі боки, щоб не так задувало. Лягаю, знову встаю. Але стій чи лежи — крижаний батіг все одно періщить. Бігти не можу, немає вже сили, втекти не здолаю, і я, схопивши голову в руки, падаю на коліна, під меч убивці!

Трохи згодом помічаю, що я підвівся, і, весь тремтячи, йду сам не знаю куди! Де я? А-а! Я пішов, і Прево мене кличе. Від того я й прокинувся...

Повертаючись до нього, тремчу всім тілом, гарячково здригаюсь. І кажу собі: "Це не від холоду. Це щось інше. Це кінець". Моє тіло надто обезводжене. Я стільки ходив позавчора і вчора, коли йшов сам.

Жаль умирати від холоду. Я волів би краще свої міражі. Отой хрест, араби, ліхтарі... Це навіть починало цікавити мене. Я не люблю, коли мене шмагають батогами, як раба...

І ось я знову на колінах...

Ми захопили дещо з нашої аптечки. Сто грамів чистого ефіру, сто грамів дев'яностоградусного спирту і пляшечку йоду. Пробую пити ефір, ковтаю раз, другий. Це все одно, що ковтати ножі. Ковтнув трошки спирту, але мені здушило горло.

Вигрібаю в піску яму, лягаю, загортаю себе піском. Виступає тільки обличчя. Прево знайшов якісь кущики і розпалює вогонь, але він одразу ж гасне. У піску Прево не хоче ховатися. Воліє пританцьовувати од холоду. І даремно.

В горлі в мене все ще душить — це поганий знак — а проте я почуваю себе ліпше. Я спокійний. Надії більше нема і я спокійний. Зв'язаний, я лежу на палубі невільничого корабля, він мчить мене під зорями, і я нічого не можу вдіяти. Проте, можливо, я не такий уже й нещасний...

Якщо я зовсім не ворушусь, то вже не відчуваю холоду. І тоді я забуваю про своє оніміле в піску тіло. Я більше не ворушитимусь і ніколи вже не страждатиму. А втім, правду кажучи, страждання невелике... За всіма цими муками я бачу покладені на музику втому і марення. І все обертається на книжку з малюнками, на трохи жорстоку чарівну казку... Зовсім недавно мене переслідував вітер, і, рятуючись від нього, я кружляв, як загнаний звір. Потім стало важко дихати: чиєсь коліно душило мені груди. Чиєсь коліно. І я намагався скинути його, я відбивався від ангела смерті. Я ніколи не був у пустелі сам. Тепер я більше не вірю в реальність довколишнього, я залишаюся в собі, заплющую очі, я більше й пальцем не поворухну. Відчуваю, що потік образів несе мене в сонний спокій: ріки, впадаючи в море, знаходять спокій.

Прощайте, всі, кого я любив. Не моя вина, що людське тіло не може три дні боротись із спрагою. Не гадав я, що ми — полонені джерел. Не підозрював, що наша воля така обмежена. Думають, що людина може йти куди заманеться. Думають, що людина вільна... І не бачать припони, якою ми прив'язані до колодязів, прив'язані, мов пуповиною, до лона землі. Ступиш зайвий крок — і помираєш.

Мені болить ваше горе, а більше я за нічим не шкодую. Мені, зрештою, випала краща доля. Якщо я б повернувся — все почалося б з початку. Я хочу жити. А у містах немає людського життя.

Справа зовсім не в авіації. Літак — це не мета, це тільки засіб. Життям ризикуєш не заради літака. Селянин оре не заради плуга. Але літак допомагає вирватися з міста, від його бухгалтерів, допомагає віднайти істину, якою живе селянин.

Повертаєшся до людської праці і розумієш людські турботи. Стикаєшся з вітром, із зорями, з ніччю, з піском, із морем. Намагаєшся перехитрити стихію. Ждеш світанку, як садівник жде весни. Ждеш аеродрому, як землі обітованої, і шукаєш свою істину в зорях.

Я не нарікатиму. Три дні я йшов, мучився спрагою, йшов по слідах на піску, покладаючи надію на росу. Я забув, де жив на землі мій рід, і намагався відшукати його. Такі там турботи живих. Але я думаю, що це далеко важливіше, ніж вибирати, в якому мюзик-холі провести вечір.

Я не розумію пасажирів приміських поїздів, ці люди думають, що вони люди, а самі придушені звичним примусом, якого, мов ті мурашки, навіть не відчувають. Чим вони заповнюють своє дозвілля, свої жалюгідні безглузді неділі?

У Росії одного разу я чув, як на заводі грали Моцарта. Я написав про це. І одержав дві сотні лайливих листів. Мене не обурюють ті, хто воліє слухати музику поганенького кафе-шантана. Мене обурює хазяїн того кафе-шантана. Не люблю, коли калічать людей.

Я щасливий у своїй роботі. Почуваю себе селянином, аеродром — моє поле. У приміському поїзді мене вбила б задуха, куди важча ніж тут! Тут зрештою, чудово!..

Ні за чим я не шкодую. Я грав — і програв.