По кому подзвін - Сторінка 10

В одного з них було широке, пласке обличчя — пласке й темне, як серранський окіст, ніс приплюснутий і перебитий, і через те, що з рота в нього стирчала довга тонка російська цигарка, його обличчя здавалося ще пласкішим. Волосся його було коротко підстрижене, шпакувате, щетина на підборідді сива; комір звичайної в цій місцевості чорної блузи застебнутий. Коли Роберт Джордан поглянув на нього, він опустив очі й далі дивився на стіл, але погляд його був твердий, зосереджений. Інші двоє були, очевидно, брати. Вони були дуже схожі один на одного — обидва невисокі, кремезні, смугляві, кароокі, низькочолі, чорняві. В одного на скроні, над лівим оком, був шрам; коли Роберт Джордан подивився на них, вони спокійно зустріли його погляд. Одному було років двадцять шість — двадцять вісім, другий, мабуть, на рік-два старший.

— На що це ти так дивишся? — спитав той, що був зі шрамом.

— На тебе,— відповів Роберт Джордан.

— Ну, і що ж, бачиш якесь диво?

— Ні,— сказав Роберт Джордан.— Хочеш закурити?

— Не відмовлюся,— сказав старший брат. Він ще не брав цигарок.— Це такі самі, як були в того. В того, що підірвав поїзд.

— А ти теж був там?

— Ми всі там були,— спокійно відповів він.— Всі, крім старого.

— Ось що нам треба було б зараз,— сказав Пабло.— Ще один поїзд.

— Це можна,— сказав Роберт Джордан.— Після мосту.

[1] Кулемет (ісп.).

[2] Буквально: мухи (ісп.).

Він побачив, що Паблова жінка відвернулася від вогню й слухає. Як тільки він вимовив слово "міст", усі змовкли.

— Після мосту,— ще раз сказав він неквапно й ковтнув абсенту з кухля. Краще покінчити з цим одразу, подумав Роберт Джордан. Цього однаково не минути.

— Я не буду зв'язуватися з твоїм мостом,— сказав Пабло, опустивши очі.— Не буду, і мої люди теж не будуть.

Роберт Джордан не відповів. Він глянув на Ансельмо й підніс кухоль.

— Тоді ми зробимо це вдвох, старий,— сказав він, усміхаючись.

— Самі, без цього боягуза,— додав Ансельмо.

— Що ти сказав? — спитав Пабло в старого.

— Тобі я нічого не казав. Я не з тобою розмовляю,— відповів йому Ансельмо.

Роберт Джордан перевів очі туди, де біля вогнища стояла Паблова жінка. Досі вона мовчала й знаку не подавала, що слухає. Але тепер вона сказала щось дівчині,— що саме, він не почув,— і дівчина підвелася від вогнища, пройшла попід стіною, підняла попону, що затуляла вхід до печери, й вийшла.

Ну, ось, подумав Роберт Джордан. Починається. Я не хотів, щоб це сталося саме так, але інакше, очевидно, нічого не вийде.

— Тоді ми обійдемося без твоєї допомоги,— сказав він Пабло.

— Ні,— сказав Пабло, і Роберт Джордан побачив, що на обличчі його виступили краплі поту.— Ніяких мостів ти тут не підриватимеш.

— Ні?

— Ніяких мостів ти тут не підриватимеш,— ще раз промовив із притиском Пабло.

— А ти що скажеш? — спитав Роберт Джордан у Паблової жінки, яка стояла біля вогнища, величезна й нерухома.

Вона обернулася до них і сказала:

— Я — за міст.

Вогонь освітлював її обличчя, і воно пашіло й наче світилося зсередини — смагляве й гарне зараз, таке, яким йому й належало бути.

— Що ти сказала? — спитав її Пабло, і, коли він обернувся до неї, Роберт Джордан побачив вираз його обличчя; то було обличчя людини, яку зрадили, і він побачив краплі поту в нього на лобі.

— Я за міст і проти тебе,— сказала Паблова жінка.— Оце і все.

— Я також за міст,— озвався чоловік з пласким обличчям і перебитим носом, гасячи цигарку об стіл.

— Мене міст не обходить,— сказав один із братів.— Я за Павлову mujer.

— Я теж,— сказав другий брат.

— І я теж,— сказав циган.

Роберт Джордан стежив за Пабло і водночас опускав праву руку все нижче й нижче, готовий до всього в разі потреби, майже сподіваючись, що така потреба виникне, відчуваючи, що це, можливо, був би найпростіший і найлегший вихід, але не бажаючи псувати справи, яка вже начебто налагодилася, бо знав, як швидко ціла родина, цілий клан чи цілий загін може при найменшій сварці згуртуватися проти чужака, і все ж думаючи, що те, що можна було б зробити тією рукою, було б найпростіше, найкраще й хірургічно найслушніше, якщо вже до того дійшлося; він стежив за Пабловою жінкою, яка стояла біля вогнища, і бачив, що в міру того, як їй складають присягу на вірність, вона червоніє від гордості, як червоніють здорові, міцні люди.

— Я за Республіку,— щасливим голосом сказала Паблова жінка.— А міст — це для Республіки. Опісля матимем час і на інші справи.

— Ти...— гірко сказав Пабло,— ти... в тебе мозок бика й серце повії. Ти сподіваєшся, що буде щось після того, як ми підірвемо міст? Чи ти хоч трохи уявляєш собі, що буде опісля?

— Те, що мусить бути,— сказала Паблова жінка.— Що має бути, те й буде.

— І тобі байдуже, що на нас почнуть полювати, як на диких звірів, після цього діла, з якого ми не матимем ніякої користі? Тобі байдуже, що ми можемо загинути через отой міст?

— Байдуже,— сказала Паблова жінка.— І не залякуй мене, боягузе.

— Боягузе,— гірко повторив Пабло.— Ти називаєш людину боягузом лише тому, що вона розуміється на тактиці. Тому, що вона бачить наперед наслідки дурості. Бачити, в чому дурість — це не боягузтво.

— А бачити, де сміливість, а де боягузтво — не дурість,— сказав Ансельмо, не втримавшись від красного слівця.

— Ти шукаєш смерті? — суворо спитав Пабло, і Роберт Джордан відчув, що він не просто питає.

— Ні.

— То прикуси язика. Ти забагато базікаєш про речі, яких не розумієш. Невже ти не бачиш, яке це серйозне діло? — майже благально запитав він.— Невже тільки сам я і розумію, яке воно серйозне?

Мабуть, що так, подумав Роберт Джордан. Мабуть, що так, любий Пабло. Але я теж розумію. Ми обидва розуміємо, і жінка прочитала це на моїй долоні, та поки що не розуміє. Ні, вона ще не розуміє.

— Хіба не я ваш командир? — спитав Пабло.— Я знаю, що кажу. А ви не знаєте. Старий верзе дурниці. Цей старий здатний тільки бути кур'єром і провідником для чужинців. Цей чужинець прийшов сюди, щоб зробити те, що піде на користь чужинцям. І заради цього він ладен пожертвувати нами. А я за те, що піде на користь нам усім, я за безпеку.

— Безпеку! — сказала Паблова жінка.— Яка ж тут безпека? Тепер тут шукає безпеки стільки народу, що це вже само собою небезпечно. Той, хто шукає безпеки, втрачає все.

Вона вже стояла біля столу з ополоником у руці.

— Ні, безпеку можна знайти,— сказав Пабло.— Треба тільки знати, як уникнути небезпеки. Матадор теж знає, що робить, коли не хоче ризикувати даремно й уникає небезпеки.

— Доки не напореться на ріг,— гірко сказала жінка.— Скільки разів я чула від матадорів такі слова, і все одно вони не уникли рогів. Скільки разів Фініто казав, що тут уся справа в умінні і що бик ніколи не вбиває людину, людина сама лізе на роги. Вони завжди вихваляються, а кінець один. І потім ми ходимо до лікарні відвідувати їх.— Вона заговорила іншим голосом, немовби стояла біля ліжка пораненого: — Мій герою! — вигукнула вона. Потім: — Buenos, compadre[1]. Як живеш, Пілар? — кволим голосом пораненого матадора.— Як же це сталося, Фініто, chico[2], як же ти вскочив у таку халепу? — знову своїм звичайним голосом.— Потім тихенько: — То дурниця, Пілар, то дурниця. Вийшло якось ненароком. Я вбив його дуже добре, ти ж знаєш. Краще за мене ніхто б не вбив. Я вбив його так, як належить, і він був уже мертвий, вже поточився, вже падав під своєю вагою, і тоді я відійшов від нього — знаєш, так поважно, гордо, і раптом він ударив мене рогом іззаду і простромив наскрізь, аж до печінки.— Вона засміялася й повела далі вже не писклявим, майже жіночим голосом матадора, а своїм лунким басом.— А ти торочиш мені про безпеку. Хто-хто, а я знаю, що таке страх і що таке безпека,— недаремно ж я прожила дев'ять років з трьома матадорами, найдешевшими в світі матадорами! Базікай про що завгодно, тільки не про безпеку. Ех, ти! Я покладала на тебе такі надії, а що з тебе вийшло! За один рік війни ти став ледарем, п'яницею і боягузом!

— Ти не маєш права таке казати,— мовив Пабло.— Особливо перед ними й перед чужинцем.

— Чому не маю? — вела далі Павлова дружина.— Ти хіба нічого не чув? Невже ти ще й досі вважаєш себе командиром?

— Так,— сказав Пабло.— Наказую тут я.

— Кинь жартувати,— сказала жінка.— "Наказую тут я!" Хіба ти не чув, що сказали la gente?[3] Тут ніхто не командуватиме, крім мене. Залишайся з нами, коли хочеш, їж хліб, пий вино,— тільки не обжирайся й не впивайся,— і, коли хочеш, допомагай нам у роботі. Але командую тут я.

— Варт би було застрелити вас обох, і тебе, і твого чужинця,— похмуро сказав Пабло.

— Спробуй,— мовила жінка.— Побачиш, що вийде.

— Дайте мені води,— сказав Роберт Джордан, не спускаючи очей з чоловіка із похмурим обличчям і з жінки, що стояла горда, певна себе і владно стискала в руці ополоник, немов берло.

— Маріє! — гукнула Паблова жінка і, коли дівчина ввійшла до печери, сказала: — Дай води цьому товаришеві.

Роберт Джордан поліз до кишені по флягу і, виймаючи її, розстебнув кобуру й пересунув її на стегно. Він налив абсенту в кухоль, узяв другий кухоль, який дівчина подала йому, й почав потроху доливати воду в абсент. Дівчина стояла поруч, стежачи за його рухами.

— Іди,— сказала Паблова жінка, показавши на вихід ополоником.

— Там холодно,— сказала дівчина й низько нахилилася до Роберта Джордана, щока до щоки, дивлячись у кухоль, де абсент каламутнів від води.

— Можливо,— сказала Паблова жінка.— Але тут надто гаряче! — Потім лагідно додала: — Це ненадовго.

Дівчина кивнула головою й вийшла.

Навряд чи він ще довго терпітиме, думав Роберт Джордан. Він тримав кухоль в одній руці, а друга тепер уже цілком відкрито лежала на пістолеті. Він спустив запобіжник і відчував під долонею заспокійливо-знайому, майже стерту часом насічку на рукоятці й торкався пальцем по-дружньому прохолодного вигину спускової дужки. Пабло дивився вже не на нього, а на жінку. Вона провадила далі:

— Слухай мене, п'янице. Ти розумієш, хто тут наказує?

— Я наказую!

— Ні. Слухай мене. Виколупай сірку зі своїх волохатих вух. Слухай уважно. Наказую тут я.

Пабло дивився на неї, та з виразу його обличчя не можна було здогадатися, про що він думає. Він дивився на неї зовсім спокійно, а потім поглянув через стіл на Роберта Джордана. Він довго й задумливо не зводив із нього очей, потім перевів погляд на жінку.

— Добре.