По кому подзвін - Сторінка 2

Я розумію, на який ризик наражаю вас своїми умовами. Я намагався пояснити вам усе докладно, щоб ви усвідомили, яке це діло важке і як багато від нього залежить.

— А як же ви просунетеся до Ла-Гранхи, коли той міст буде зруйнований?

— Ми візьмемо з собою все потрібне, щоб відбудувати його, як тільки займемо ущелину. Це буде дуже складна й дуже гарна операція. Гарна й складна, як завжди. План її розроблено в Мадриді. Це ще один шедевр Вісенте Рохо, цього професора невдахи. Наступом керую я і, як завжди, маю провести його невеликими силами. І все ж я вірю в удачу. Цього разу я спокійніший, ніж завжди. Якщо пощастить знищити міст, можна добитися успіху. Ми можемо взяти Сеговію. Дивіться, я зараз покажу вам, як ми все це плануємо. Бачите? Кінцева мета наступу — не перевал. Ні, він залишиться у нас в тилу. Ось, дивіться, буде так...

— Я волів би цього не знати,— сказав Роберт Джордан.

— Слушно,— погодився Гольц.— Менше знаєш — легше йти на той бік, так?

— Я завжди волію не знати. Тоді хоч би що сталося — не я буду тим, хто зрадив.

— Так, краще не знати,— мовив Гольц і постукав себе олівцем по чолу.— Іноді я й сам радий був би нічого не знати. Але те, що вам треба знати — про міст, ви знаєте?

— Так, це я знаю.

— Та вже ж,— сказав Гольц.— Ну, я не виголошуватиму ніяких промов. Краще випиймо. Коли я багато говорю, мене починає мучити спрага, товаришу Хордан. Ваше прізвище кумедно звучить по-іспанському — товариш Хордан.

— А як буде по-іспанському Гольц, товаришу генерале?

— Хоце,— сказав Гольц і всміхнувся; перший звук виникав у нього десь глибоко в горлі, там булькало, ніби відкашлювався застуджений.— Хоце,— повторив він.—Товариш хенераль Хоце. Якби я знав, як іспанці вимовляють "Гольц", то, їдучи сюди, вигадав би собі краще прізвище. Уявіть собі — чоловік їде командувати дивізією, може обрати яке завгодно ім'я і обирає Хоце. Хенераль Хоце. Але тепер уже пізно міняти. Вам подобається партизанська війна?

— Дуже подобається,— усміхнувся Роберт Джордан.— Весь час на свіжому повітрі, дуже корисно для здоров'я.

— Мені вона теж подобалася, коли я був у ваших літах,— сказав Гольц.— Я чув, ви дуже добре підриваєте мости. По-науковому. Але я тільки чув про це. На власні очі я вашої роботи не бачив. Може, насправді ви нічого не вмієте. Скажіть, ви таки підриваєте їх? — Він уже дражнив Роберта Джордана.— Пийте,— він подав йому чарку іспанського коньяку.— У вас це справді виходить?

— Іноді.

— Глядіть, щоб із цим мостом не було ніяких "іноді". Та годі вже про цей міст. Ви й так усе зрозуміли. Ми дуже серйозні люди, тож гострий жарт нам не завадить. Послухайте, а чи є у вас дівчата по той бік фронту?

— Ні, на дівчат у мене нема часу.

— Е-е, не кажіть. Чим більше волі на службі, тим менше ладу в житті. На службі у вас багато волі. І, крім того, вам годилося б підстригтись.

— Я завжди так підстригаюся,— сказав Роберт Джордан. Він нізащо не погодився б ходити з поголеною головою, як Гольц.— У мене і без дівчат доволі мороки,— мовив він похмуро і додав: — А яку форму я повинен носити?

— Ніякої,— відказав Гольц.— І підстрижені ви цілком пристойно. Я просто хотів вас подражнити. Ви зовсім не такий, як я,— сказав Гольц і знову наповнив чарки.— Ви думаєте — і не тільки про дівчат. А я взагалі не думаю. Навіщо мені думати?

Офіцер із його штабу, що сидів на стільці перед картою, пришпиленою до креслярської дошки, сердито буркнув йому щось мовою, якої Роберт Джордан не розумів.

— Ет, облиш,— сказав Гольц по-англійському.— Хочу жартувати й жартую. Я такий серйозний, що маю право жартувати. Ну, випийте і йдіть. Ви ж усе зрозуміли, правда?

— Так,— мовив Роберт Джордан.— Я зрозумів усе.

Вони потисли один одному руки, Джордан віддав честь і пішов до штабної машини, де старий уже заснув, чекаючи його, і вони проїхали по шосе повз Гвадарраму, причому старий так і не прокинувся, а потім звернули на Навасеррадський шлях і дісталися до альпіністської бази, де Роберт Джордан проспав три години, перше ніж рушити далі пішки.

Отак він і розлучився з Гольцом і в уяві своїй ще виразно бачив дивне біле обличчя генерала, до якого не приставала ніяка засмага, його яструбині очі, і великий ніс, і тонкі губи, і голену голову в зморшках і шрамах. Завтра вночі дивізія збереться на шосе під Ескоріалом; піхота в темряві сідає на ваговози, що стоять довгими колонами; бійці з важкими ранцями й гвинтівками вилазять на машини; кулеметники вантажать у кузови кулемети; танки виїздять апарелями на довгі платформи транспортерів; у нічній темряві машини повезуть дивізію на вихідні позиції, з яких розпочнеться наступ на перевал. Але про це не слід думати. Це не його справа. Це справа Гольца. У нього є своє завдання, і про нього йому треба думати, треба детально обміркувати його й бути готовому до всього й ні про що не турбуватися. Турбуватися так само погано, як і боятись. Це просто ускладнює справу.

Він сидів біля струмка, дивлячись, як прозора вода тече між камінням, і раптом на тому березі побачив густу парость настурції. Він перейшов струмок, зірвав два жмутки, змив землю з коріння, потім знову сів коло свого рюкзака й почав жувати чисті холодні зелені листочки й хрумкі, гіркуваті стебла. Потім став навколішки, пересунув кобуру, що висіла на поясі, за спину, так, щоб вода не замочила її, пригнувся, впираючись руками в каміння, і напився із струмка. Вода була така холодна, що аж зуби ломило.

А коли він підвівся, відштовхнувшись руками, і повернув голову, то побачив старого, що спускався до нього зі скелі. З ним ішов ще один чоловік, також у чорній селянській блузі й темно-сірих штанях — в цьому краї то була мало не якась уніформа; цей другий, простоволосий, на ногах мав сандалі на мотузяній підошві, а за спиною — карабін. Обидва стрибали з каменя на камінь, немов гірські цапи.

Вони підійшли до нього, і Роберт Джордан випростався.

— Salud, camarada[1],— сказав він чоловікові з карабіном і всміхнувся.

— Salud,— відповів той похмуро. Роберт Джордан подивився на його обличчя — широке, заросле густою щетиною, майже кругле; голова теж кругла, на короткій шиї, а очі маленькі й надто широко поставлені, і вуха маленькі, притиснуті до голови. Це був високий кремезний чоловік із великими руками й ногами. Ніс у нього був перебитий, і від кутика уст по щелепі йшов шрам, якого не могла приховати густа щетина.

Старий кивнув на нього головою й усміхнувся.

— Він тут хазяїн.— Він усміхнувся ще ширше, потім зігнув обидві руки в ліктях, немов напружуючи м'язи, і напівнасмішкувато-напівзахоплено подивився на чоловіка з карабіном.— Силач.

— Це відразу видно,— сказав Роберт Джордан і знову всміхнувся. Йому не сподобався цей чоловік, і в душі він зовсім не всміхався.

— Чи є в тебе яка посвідка? — спитав чоловік із карабіном.

Роберт Джордан відстебнув шпильку, вийняв із лівої нагрудної кишені фланелевої сорочки складений учетверо папірець і простяг його чоловікові з карабіном; той розгорнув папірця, глянув на нього недовірливо й покрутив у пальцях.

"Не вміє читати",— подумав Роберт Джордан.

— Подивися на печатку,— сказав він.

Старий показав йому пальцем, і чоловік із карабіном ще раз покрутив папірець, розглядаючи печатку.

— Що то за печатка?

— Ти ніколи не бачив такої?

— Ні.

— Їх тут дві,— сказав Роберт Джордан.— Ця СВР — Служби військової розвідки. А оця — генерального штабу.

— Так, цю печатку я знаю. Але тут наказую тільки я і більше ніхто,— сказав чоловік похмуро.— Що там у ваших рюкзаках?

— Динаміт,— похвалився старий.— Вночі ми перейшли фронт і цілий день ішли з цими рюкзаками через гори.

— Динаміт мені згодиться,— сказав чоловік з карабіном. Він повернув документ Робертові Джордану й зміряв його поглядом.— Так. Динаміт мені згодиться. Скільки ви принесли?

— Тобі ми нічого не принесли,— спокійно відповів Роберт Джордан.— Цей динаміт призначено для іншої мети. Як тебе звуть?

— А тобі яке діло?

— Його звуть Пабло,— мовив старий.

Чоловік із карабіном похмуро дивився на них обох.

— Он як. Я чув про тебе багато доброго,— сказав Роберт Джордан.

— Що ж ти про мене чув? — спитав Пабло.

— Що ти чудовий партизанський командир, що ти відданий Республіці й доводиш свою відданість на ділі, що та людина поважна й хоробра. Я маю доручення від генерального штабу передати тобі вітання.

— Де ж ти все це чув? — спитав Пабло.

Роберт Джордан відзначив подумки, що лестощами його не візьмеш.

— Скрізь, від Буїтраго до Ескоріала,— сказав він, називаючи весь район по той бік фронту.

— Я не знаю нікого ні в Буїтраго, ні в Ескоріалі,— заперечив Пабло.

— По той бік гір тепер багато людей, що раніш там не жили. Ти звідки родом?

— З Авіли. А що ти збираєшся робити з динамітом?

— Підірвати міст.

— Який міст?

— Це моє діло.

— Якщо він десь тут, то це моє діло. Не можна руйнувати мостів поблизу того місця, де живеш. Жити треба в одному місці, а воювати — в іншому. Я своє діло знаю. Хто прожив цей рік і лишився цілий, той знає своє діло.

— А це моє діло,— сказав Роберт Джордан.— Але ми можемо обговорити його разом. Ти поможеш нам нести рюкзаки?

— Ні,— сказав Пабло, покрутивши головою.

Старий раптом обернувся до нього й заторохтів шпарко й гнівно говіркою, що її Роберт Джордан насилу розумів. Ансельмо говорив по-старокастільському приблизно таке: "Ну й тварюка ж ти! Справжня тварюка! Ну й хамло ж ти! Сто разів хамло. Чи є в тебе голова на в'язах!? Люди прийшли до тебе з таким важливим ділом, а тобі тільки й у голові, щоб твоя хата лишилася скраю, твоя лисяча нора тобі дорожча, ніж усе людство. Дорожча, ніж твій народ. А туди й розтуди твого батька. Туди й розтуди тебе самого. Бери рюкзак!"

Пабло понурив очі.

— Кожен повинен робити, що може, і робити так, щоб це було правильно,— сказав він.— Я живу тут, а воюю за Сеговією. Якщо ти зіб'єш тут бучу, нас викурять із цих гір. Ми тримаємося в цих горах лише завдяки тому, що нічого тут не робимо. Це правило лисиці.

— Так,— гірко мовив Ансельмо.— Це правило лисиці, а нам потрібен вовк.

— З мене кращий вовк, ніж із тебе,— відповів Пабло, і Роберт Джордан зрозумів, що він понесе рюкзак.

— Хе! Хе!..— Ансельмо глянув на нього.— 3 тебе кращий вовк, ніж із мене, але ж мені шістдесят вісім років.

Він плюнув і похитав головою.

— Невже ти такий старий? — спитав Роберт Джордан.