По кому подзвін - Сторінка 6

І наше щастя, що у фашистів не було коней.

— Так, видно, той поїзд вам дався нелегко,— сказав Ансельмо.— Мене там не було,— пояснив він Робертові Джордану.— Там був загін Пабло, загін Ель Сордо — його ми сьогодні побачимо,— і ще два загони, всі тутешні, з гір. Я саме був по той бік фронту.

— Ще з нами був отой, русявий, з чудним ім'ям,— сказав циган.

— Кашкін.

— Атож. Ніяк не можу запам'ятати. І ще двоє з кулеметом їх теж прислали з армії. Вони не подужали нести кулемет і кинули його. А тим часом він був не важчий за дівчину, якби стара напосіла на них, вони б його винесли.— Він похитав головою, пригадуючи все те, потім повів далі: — Я зроду не бачив такого, як цей вибух. Поїзд наближався поволі, ми його ще здалеку побачили. Тут зі мною сталось таке, що й розказати не можу. Ми побачили дим, а тоді й свисток почули. А потім "чахчах-чах-чах-чах", все ближче й ближче, і враз як бабахне! Передні колеса паровоза раптом задерлися догори, і наче сама земля заревла й теж здійнялася, мов чорна хмара, і паровоз злетів у повітря разом із землею й шпалами, наче вві сні, а потім упав набік, мов поранений звір. Каміння ще сиплеться на нас згори після першого вибуху, а тут другий вибух — паровий котел, і біла пара клубочиться, а потім máquina як застрочить — та-тат-тат-та! — Циган затрусив кулаками перед собою, виставивши великі пальці, немов стріляв із кулемета.— Та-та-та-та! — захлинався він.— Зроду такого не бачив! З вагонів сипонули солдати, а máquina б'є просто по них, і вони падають. Я тоді наче очманів, ухопився рукою за máquina, а цівка в неї, як вогонь, і раптом стара лясь мені по пиці й кричить: "Стріляй, бовдуре! Стріляй, бо голову розчереплю!" Тоді я почав стріляти, і ніяк ради собі не дам із гвинтівкою, щоб не трусилась у руках, а солдати тікають угору схилом, що навпроти нас. Потім, коли ми підійшли до вагонів подивитись, чи є там чим поживитися, один офіцер примусив своїх солдатів завернути назад. Вимахує пістолетом, кричить, а ми стріляємо в нього й ніяк поцілити не можемо. А потім солдати залягли й відкрили вогонь, а офіцер походжав позаду них із пістолетом, але ми й тут ніяк не могли в нього влучити, і máquina стріляти не могла, бо поїзд заважав. Офіцер пристрелив двох своїх, поки вони там лежали, і все ж таки решта не підводилася. А він лається! Нарешті солдати підвелися, спочатку один, а тоді ще, по двоє й по троє, й побігли на нас і до поїзда. Далі знову залягли й стріляють. Потім ми почали відступати — відступаємо, а máquina все строчить над нашими головами. От саме тоді я й знайшов оце дівчисько, воно втекло з поїзда й заховалося між камінням, і ми взяли його з собою. А солдати аж до ночі гналися за нами.

— Так, той поїзд дався нелегко,— сказав Ансельмо.— Таке не забувається.

— То була єдина добра справа, яку ми зробили,— сказав чийсь густий голос.— А що ти робиш отут, ледачий п'янюго, сякий-розтакий виплодку циганської шльондри? Що ти робиш?

Роберт Джордан побачив жінку років п'ятдесяти, майже такої статури, як Пабло, ширшу ніж довшу, у чорній селянській спідниці й кофті, в грубих вовняних панчохах на товстих ногах, у чорних сандалях на мотузяній підошві, із смаглявим обличчям, що могло б правити за модель для гранітного пам'ятника. Руки в неї були великі, але гарної форми; її густе хвилясте чорне волосся було зібране у вузол на потилиці.

— Ну, кажи,— мовила вона циганові, не звертаючи уваги на інших.

— Балакаю із товаришами. Це динамітник.

— Знаю,— сказала Паблова mujer.— Ну, геть звідси, іди заступи Андреса, він вартує нагорі.

— Ме vоу,— сказав циган.— Я іду.— Він обернувся до Роберта Джордана.— Ще побачимося за вечерею.

— І не сподівайся,— сказала йому жінка.— Ти сьогодні вже тричі їв, я рахувала. Іди й скажи Андресові, щоб повертався сюди.— Ноlа,— звернулась вона до Роберта Джордана, простягла руку й усміхнулася.— Ну, як ведеться тобі і як ведеться Республіці?

— Добре,— сказав він, відповідаючи на міцний потиск її руки.— І мені, і Республіці.

— Я рада,— сказала жінка. Вона дивилась йому просто в обличчя, всміхаючись, і він помітив, що в неї гарні сірі очі.— Чого ти прийшов до нас — знову підривати поїзд?

— Ні,— сказав Роберт Джордан, одразу ж перейнявшись довір'ям до неї.— Не поїзд, а міст.

— Міст? No es riada,— сказала вона.— Міст — це дурниця. Коли ж ми будемо знову підривати поїзд? Адже ми тепер і коней маємо.

— Іншим разом. Міст — це дуже важливо.

— Дівчина сказала мені, що твій товариш загинув — той, що був із нами тоді, як підривали поїзд.

— Так.

— Шкода. Я такого вибуху ще ніколи не бачила. Він мав хист до цього діла. І дуже мені подобався. А чом би не підірвати ще один поїзд? Тепер у горах багато людей. Аж забагато. З харчами стало сутужно. Краще б перейти звідси кудись-інде. І коні в нас є.

— Треба знищити міст.

— Де він, той міст?

— Зовсім близько.

— Тим краще,— сказала Паблова mujer.— Давай попідриваємо всі мости, які тут є, й заберемося геть. Мені тут уже набридло. Забагато народу. Це до добра не доведе. Зледачіли всі так, що аж гадко дивитися.

Між деревами вона побачила Пабло.

— Borracho! — гукнула вона йому.— П'янюга! П'янюга нещасний! — Вона весело глянула на Роберта Джордана.— Узяв баклагу з вином і тепер питиме на самоті в лісі. Він весь час пиячить. Таке життя для нього — згуба. Ну, я дуже рада, що ти до нас прийшов, хлопче.— Вона ляснула його по спині.— Ого! — вигукнула вона.— А ти сильніший, ніж здається на перший погляд,— і провела рукою по його плечу, намацуючи м'язи під фланелевою сорочкою.— Ну, гаразд, гаразд. Я дуже рада, що ти прийшов.

— Я також.

— Ми порозуміємося,— сказала вона.— Випий вина.

— Ми вже пили,— відповів Роберт Джордан.— А ти вип'єш?

— Ні, хай за обідом,— сказала вона.— А то згага пектиме.— Вона знову побачила Пабло.

— Borracho! — гукнула вона.— П'янюга! — Вона обернулася до Роберта Джордана й похитала головою.— Раніше був чоловік як чоловік. А тепер йому — кінець. І слухай, що я хочу сказати тобі ще. Не скривдь дівчини, будь обережний з нею. З Марією цебто. Їй довелося зазнати багато лиха. Розумієш?

— Так. А чому ти це кажеш?

— Я бачила, яка вона була, коли повернулася до печери. Я бачила, як вона дивилась на тебе, перше ніж вийти.

— Я пожартував із нею трошки.

— Вона була зовсім прибита,— сказала Паблова жінка.— Тепер трохи оговталася, і її треба вивезти звідси.

— Що ж, Ансельмо може перевести її через фронт.

— Ви з Ансельмо можете забрати її з собою, коли зробите свою справу.

Роберт Джордан знову відчув, як щось підступило йому до горла.

— Що ж, можна,— сказав він здушеним голосом.

Паблова mujer подивилася на нього й похитала головою.

— Гай-гай,— сказала вона.— Чи всі ви, чоловіки, отакі?

— А я хіба щось сказав? Вона гарна — ти сама це знаєш.

— Ні, вона не гарна. Ти хочеш сказати, що вона незабаром стане гарною,— мовила Паблова жінка.— Ох, ці чоловіки! Ганьба нам, жінкам, що ми вас народжуємо. Ні, давай без жартів. Чи є тепер у Республіці притулки для таких, як вона?

— Є,— сказав Роберт Джордан.— І то дуже добрі. Над морем коло Валенсії. І в інших місцях. Там про неї піклуватимуться, і вона сама доглядатиме дітей. Там живуть діти, евакуйовані з різних сіл. Її навчать виховувати дітей.

— Саме цього я й хочу,— сказала Паблова mujer.— А то Пабло вже сам не свій через неї. І це також добиває його. Побачить її — і як не свій. Хай вона йде звідси, так буде ліпше.

— Ми можемо взяти її з собою, коли зробимо свою справу.

— І ти не скривдиш її, якщо я звірюся на тебе? Я розмовляю з тобою так, наче знаю тебе хтозна-відколи.

— Так завжди буває,— сказав Роберт Джордан,— коли люди розуміють одне одного.

— Сідай,— сказала Паблова жінка.— Брати з тебе слово я не хочу, бо що має бути, те буде. Але якщо ти не візьмеш її з собою, то дай слово.

— Чому — якщо я не візьму її з собою?

— Бо я не хочу, щоб вона тут збожеволіла після того, як ти підеш. Вона вже раз божеволіла, а я маю досить клопоту й без того.

— Ми візьмемо її, коли знищимо міст,— сказав Роберт Джордан.— Якщо залишимося живі, то візьмемо.

— Мені не подобається те, що ти зараз сказав. Такі слова щастя не приносять.

— Я сказав це тільки для того, щоб не обіцяти даремно,— відповів Роберт Джордан.— Я не з тих, що люблять каркати.

— Дай-но я погляну на твою руку,— сказала жінка.

Роберт Джордан простяг їй руку, і жінка повернула її долонею догори, подержала в своїй дужій руці, потерла великим пальцем, уважно придивляючись до неї, потім відпустила. Вона підвелася. Він теж підвівся з землі, і вона поглянула на нього без усмішки.

— Що ж ти там побачила? — спитав Роберт Джордан.— Я в це не вірю. Ти мене не злякаєш.

— Нічого,— відказала вона.— Я нічого не побачила.

— Ні, побачила. Мені просто цікаво. Я в такі речі не вірю.

— А в що ти віриш?

— В багато чого, але не в це.

— У що?

— У свою справу.

— Так, це я побачила.

— А що ти ще побачила? Кажи.

— Більше нічого,— сказала вона похмуро.— Отож ти кажеш, що міст — це дуже важко?

— Ні, я сказав, що це дуже важливо.

— А може статися так, що буде важко?

— Може. А тепер я піду подивлюсь на нього. Скільки у вас тут людей?

— Путящих п'ятеро. Циган нічого не вартий, хоча він і щирий хлопець. Має добре серце. Пабло я більше не довіряю.

— А скільки в Ель Сордо таких — путящих?

— Чоловік вісім. Сьогодні ввечері побачимо. Він прийде. Він розумний, і в нього теж є динаміт. Щоправда, небагато. Ну, та ти сам із ним побалакаєш.

— Ти послала по нього?

— Він сам приходить до нас щовечора. Він наш сусід. А також товариш і друг.

— А якої ти думки про нього?

— Він справжня людина. І дуже розумна. В тому ділі з поїздом він просто дива робив.

— А інші загони?

— Якщо вчасно всіх сповістити, то набереться чоловік п'ятдесят, на яких можна більш-менш покластися.

— Справді можна?

— Залежно від того, як піде діло.

— А скільки в них патронів на гвинтівку?

— Штук по двадцять. Залежно від того, скільки вони принесуть. Якщо взагалі погодяться допомагати. Не забувай, що тут ідеться про міст, отже, ні грошей, ні здобичі не буде, і небезпека велика, це видно вже з того, що ти не хочеш зайвого слова сказати. І після нападу всім доведеться забиратися звідси. Багатьом це діло з мостом не сподобається.

— Ясно.

— Отже, що менше ти говоритимеш, то краще.

— Згода.

— Ну, йди оглядай свій міст, а ввечері побалакаємо з Ель Сордо.

— Я піду разом із Ансельмо.

— Тоді розбуди його,— сказала вона.— Карабін тобі потрібен?

— Ні, дякую,— сказав він.— Карабін — річ гарна, але мені він зараз ні до чого.