По кому подзвін - Сторінка 5

Тоді нахилився до миски й зачерпнув собі повний кухоль вина, а дівчина все дивилася на нього.

Роберт Джордан надпив півкухля, та, коли він звернувся до дівчини, йому знову щось підступило до горла.

— Як тебе звуть? — спитав він.

Вловивши тон його голосу, Пабло швидко глянув на нього. Потім підвівся й відійшов.

— Марія. А тебе?

— Роберто. Ти давно тут, у горах?

— Три місяці.

— Три місяці?

Вона знову провела рукою по голові, цього разу зніяковіло, і він дивився на її волосся, коротке, густе й хвилясте, неначе жито під вітром на схилі пагорба.

— Мене поголили,— сказала вона.— Нас часто голили у в'язниці— у Вальядоліді. За три місяці лише настільки відросло. Я була в тому поїзді. Нас везли на південь. Потім багатьох в'язнів знову спіймали, а мене — ні. Я прийшла сюди з ними.

— Це я її знайшов. Заховалася між камінням,— обізвався циган.— Ми вже збиралися відходити. Ох, і бридка ж вона була! Ми взяли її з собою, але потім я не раз думав, що краще було б покинути її.

— А де той, що був тоді разом з нами? — спитала Марія.— Такий самий русявий, як ти. Чужинець. Де він?

— Загинув,— відповів Роберт Джордан.— У квітні.

— У квітні? Поїзд теж підірвали в квітні.

— Атож,— мовив Роберт Джордан.— Він загинув через десять днів по тому.

— Бідолаха,— сказала Марія.—Хоробрий був хлопець. А ти те саме робиш?

— Так.

— І поїзди теж підривав?

— Так. Три поїзди.

— Тут?

— В Естремадурі,— сказав він.— Раніше я був в Естремадурі. Там для нас роботи вистачає. В Естремадурі багато таких, як я.

— А чого ти прийшов сюди, в гори?

— Прислали замість того русявого. Я давно знаю ці місця, бував тут іще до війни.

— Добре знаєш?

— Ні, не дуже. Але я швидко звикаю. У мене є добра карта і добрий провідник.

— Старий,— вона кивнула головою.— То добрий чоловік.

— Спасибі,— сказав їй Ансельмо, і Роберт Джордан раптом усвідомив, що вони з дівчиною тут не самі, і ще усвідомив, що йому важко дивитися на неї — у нього навіть голос змінюється. Він порушив один закон із тих двох, яких слід додержуватись, щоб ладнати з людьми, що розмовляють по-іспанському: чоловіків частуй тютюном, а жінок не чіпай; і він відчув раптом, що йому байдуже. Чи ж мало є на світі такого, на що йому доводиться не зважати, навіщо ж зважати на це?

— У тебе дуже гарне обличчя,— сказав він Марії.— Шкода, що я не бачив тебе з довгим волоссям.

— Відросте,— сказала вона.— За півроку буде довге.

— Ти б подивився, яка вона була, коли ми привели її сюди! Така була потвора, що аж дивитися гидко!

— А ти чия? — спитав Роберт Джордан, силкуючись опанувати себе.— Ти Паблова?

Вона глянула на нього й засміялася, потім ляснула його по коліну.

— Паблова? Ти, певно, не бачив Пабло?

— Ну, тоді Рафаелева. Рафаеля я бачив.

— І не Рафаелева.

— Вона нічия,— сказав циган.— Чудна якась дівчина. Нічия. А куховарить добре.

— Справді нічия? — спитав її Джордан.

— Нічия. Зовсім нічия. Ні жартома, ні насправжки. І не твоя.

— Ні? — сказав Роберт Джордан і відчув, як у нього знов стискається горло.— Це добре. У мене нема часу на дівчат. Я правду кажу.

— Ані п'ятнадцяти хвилин немає? — піддражнив його циган.— Навіть чверті години?

Роберт Джордан мовчав. Він дивився на цю дівчину, Марію, і горло йому стискало так, що він не міг заговорити.

Марія подивилася на нього й засміялась, тоді раптом зашарілась, але очей не відвела.

— Ти почервоніла,— сказав їй Роберт Джордан.— Ти часто червонієш?

— Ніколи.

— А оце почервоніла.

— Тоді я піду до печери.

— Не йди, Маріє.

— Ні,— сказала вона вже без усмішки.— Я піду до печери.— Вона взяла сковороду, з якої вони їли, й чотири виделки. Рухалася вона трохи незграбно і граційно водночас, ніби лошатко.

— Кухлі вам залишити? — спитала вона.

Роберт Джордан усе дивився на неї, і вона знов почервоніла.

— Не дивись так,— мовила вона.— Я не люблю.

— Залиш,— сказав циган.— На,— він зачерпнув кухлем із миски й простяг Робертові Джордану, що дивився, як дівчина нахилила голову під низьким входом і зникла в печері з важкою сковородою.

— Дякую,— сказав Роберт Джордан. Тепер, коли вона пішла, голос його звучав, як завжди.— Це останній. Ми вже й так багато випили.

— Давай доп'ємо цю миску,— мовив циган.— Там ще півбурдюка. Ми привезли його на одному з коней.

— То була остання вилазка Пабло,— сказав Ансельмо.— Відтоді він не зробив більше нічого.

— Скільки вас тут? — спитав Роберт Джордан.

— Семеро. І дві жінки.

— Дві?

— Еге ж. Є ще Паблова mujer[6].

— А де вона?

— В печері. Дівчина куховарить поганенько. Я похвалив, щоб потішити її. Вона більше допомагає Пабловій mujer.

— А яка вона, ця Паблова mujer?

— Страховисько,— посміхнувся циган.— Справжнє страховисько. Пабло — потвора, а вона ще гірша. Але хоробра. В сто разів хоробріша за Пабло. Тільки справжнє страховисько.

— Раніше Пабло був теж хоробрий,— сказав Ансельмо.— Раніше він робив усе як слід.

— Він стільки людей убив, більше, ніж холера,— мовив циган.— На початку війни Пабло вбив більше людей, ніж тиф.

— Але останнім часом він зробився muy flojo,— докинув Ансельмо.— Зовсім розкис. Страшенно боїться смерті.

— Напевне, тому, що сам стількох убив на початку війни,— філософічно зауважив циган.— Пабло убив більше людей, ніж чума.

— А до того ж іще й забагатів,— додав Ансельмо.— Та й п'є забагато. Тепер він волів би вийти у відставку — піти на спочинок, як matador de toros, як матадор, але не може.

[1] Привіт, товаришу (ісп.).

[2] Жандарми (ісп.).

[3] Сердешний (франц.).

[4] Не потрапив до "Жокей-клубу" (франц.).

[5] Здорові були! (Ісп.)

[6] Жінка, дружина (ісп.).

— Якщо він перейде лінію фронту, коней у нього відберуть, а самого візьмуть до армії,— сказав циган.— Мені б теж не хотілось попасти до армії.

— Який циган любить армію,— мовив Ансельмо.

— А за що її любити? — спитав циган.— Кому охота йти до армії? Чи для того ми робимо революцію, щоб служити в армії? Я воювати не відмовляюсь, а служити не хочу.

— А де решта людей? — спитав Роберт Джордан. Його розморило після випитого вина, лежати горілиць на землі було приємно, і крізь верховіття дерев він бачив маленькі хмаринки, що повільно пливли над горами у високому іспанському небі.

— Двоє сплять у печері,— сказав циган.— Двоє на посту з кулеметом, вище в горах. Один вартує внизу. І, напевно, всі спять.

Роберт Джордан перевернувся на бік.

— Який у вас кулемет?

— Називається якось по-чудному,— сказав циган.— Не можу пригадати.

Мабуть, ручний, подумав Роберт Джордан.

— А він важкий?

— Та нести його можна й одному, але важкувато. З трьома складеними ніжками. Ми захопили його в останній великій вилазці. Тій, що перед вином.

— А набоїв у вас до нього скільки?

— Сила,— сказав циган.— Повен ящик, такий важкий, що з місця не зрушиш.

Напевно, штук п'ятсот, подумав Роберт Джордан.

— А як його заряджають — диском чи стрічкою?

— Круглими бляшанками, їх ставлять зверху.

Ти ба, "льюїс", подумав Роберт Джордан.

— Ти знаєшся на кулеметах? — спитав він старого.

— Nada,— відповів Ансельмо.— Анітрохи.

— А ти? — звернувся Роберт Джордан до цигана.

— Вони стріляють дуже швидко, а ствол так розжарюється, що аж руки обпікає,— гордо сказав циган.

— Це всі знають,— зневажливо мовив Ансельмо.

— Можливо,— сказав циган.— Він мене спитав, чи знаюся я на máquina[1], от я й відповів.— Потім він додав: — І ще вони стріляють, поки натискаєш пальцем на гачок — не так, як звичайна гвинтівка.

— Якщо тільки не заклинить, або не вистріляєш усіх патронів, або ствол не почне плавитися,— мовив Роберт Джордан по-англійському.

— Що ти сказав? — спитав Ансельмо.

— Ет, нічого,— відповів Роберт Джордан.— Просто міркую про майбутнє по-англійському.

— От чудасія! — сказав циган.— Міркуєш про майбутнє по-англійському. А ворожити по руці ти вмієш?

— Ні,— сказав Роберт Джордан і ще раз зачерпнув кухлем вина.— Але якщо ти сам умієш, то, може, поворожиш мені і скажеш, що буде в найближчі три дні?

— Павлова mujer вміє читати по руці,— сказав циган.— Але вона така злюща — чиста відьма. Я не знаю, чи вона схоче.

Роберт Джордан підвівся і ковтнув вина.

— Покажіть мені Паблову mujer. Якщо вона справді така страшна, то краще відбути це чимскоріше.

— Я б волів не чіпати її,— сказав Рафаель.— Вона мене терпіти не може.

— Чому?

— Каже, що я нероба.

— Ну, це вже наклеп! — шпигнув його Ансельмо.

— Вона не любить циган.

— Ну, це вже даремно! — сказав Ансельмо.

— В неї самої є циганська кров,— сказав Рафаель,— отож вона знає, що каже.— Він усміхнувся.— Але язик має хвиський, мов батіг,— з кого завгодно шкуру здере. Пасами. Справжня відьма.

— А як вона ладнає з дівчиною, з Марією? — спитав Роберт Джордан.

— Добре. Вона її любить. А спробував би хто підступитися до неї...— Він похитав головою й цмокнув язиком.

— До дівчини вона дуже ласкава,— сказав Ансельмо.— Піклується про неї.

— Коли ми підібрали цю дівчину, там, біля поїзда, вона була дуже чудна,— сказав Рафаель.— Не каже ні слова, тільки плаче й плаче, а як хто-небудь торкнеться її пальцем, тремтить, як мокре цуценя. Оце тільки останнім часом оговталася. Останнім часом куди краща стала. А сьогодні й зовсім вилюдніла. Коли вона з тобою балакала, то була вже он яка весела. Ми її тоді, після поїзда, мало не кинули. Бо на дідька було затримуватися через таке плаксиве, бридке і нікчемне дівчисько. Але стара обв'язала його мотузкою і, як тільки воно приставало й не хотіло йти далі, починала шмагати його другим кінцем. А як воно вже й справді не могло ногами пересувати, стара взяла його на плечі. Коли їй забракло сили, дівчину поніс я. Ми дерлися нагору, а там дрік і верес по самісінькі груди. А коли і я не міг більше нести, її взяв Пабло. Але чув би ти, як стара шпетила нас, щоб примусити нести її! — Згадавши про це, він похитав головою.— Правда, дівчина не дуже й важка, хоча й довгонога. Кістки легкі, ваги в них не бозна-скільки. Та однаково — воно було ой як важко, коли ти мав нести її, зупинятись, відстрілюватися, а потім нести далі. Стара шмагала Пабло мотузкою й несла його рушницю, а коли він кидав дівчину, тицяла рушницю йому в руки, а потім знову примушувала нести, а сама тим часом заряджала рушницю й лаяла його на всі заставки. Діставала патрони з його сумки, заганяла в магазин і весь час кляла Пабло. Хвалити бога, вже смеркало, а незабаром і зовсім споночіло.