Побічна сім'я - Сторінка 8

Якщо дочка вийде за тебе заміж, матуся передасть їй увесь маєток у цілковиту власність, залишивши за собою тільки право користуватися прибутком. Цьому шлюбу духівництво, звичайно, чинить опір, але церковний оглас я вже зробив; усе на мазі, і через тиждень тебе вже не дістануть чіпкі пазурі матусі та її абатів. Ти візьмеш за дружину найвродливішу дівчину Байє, і ця красуня не завдасть тобі жодного клопоту, бо її тримали в чорному тілі. Її плоть усмиряли, як то кажуть, постами, молитвами і,— додав він стиха,— важкою рукою рідної матусі.

Почувся легенький стук у двері, граф замовк, гадаючи, що зараз увійде пані Бонтан із дочкою. На порозі постав метушливий молодий служник, але, збентежений присутністю сторонніх людей, поманив рукою служницю, і та підійшла до нього. На хлопцеві була синього сукна куртка, короткі поли якої метлялися круг стегон, і сині панталони в білу смужку, волосся було підстрижене в кружок, і він дуже скидався на церковного служку, таким єлейним був вираз його лиця, адже вдавана побожність властива усім мешканцям дому, якщо в ньому живе святенниця.

— Мадмуазель Гатьєн, може, вам відомо, де книги для служби Богоматері? Дами з конгрегації Серця Ісусового влаштовують молебень у церкві.

Гатьєн пішла по книги.

— А служба триватиме довго, голубе? — запитав граф.

— Думаю, з півгодини, не більше.

— Ходімо й ми туди, там бувають гарненькі жінки,— сказав батько синові. — До того ж відвідини собору не зашкодять нам у громадській думці.

Молодий адвокат нерішуче рушив за батьком.

— Про що задумався? — спитав граф.

— Задумався... задумався... Але ж я маю рацію, батьку.

— Ти ще нічого не сказав.

— Воно то так, але я подумав, що від колишнього маєтку у вас залишилося десять тисяч ліврів річного прибутку, які мені перейдуть, сподіваюся, ще дуже не скоро. Якщо ж ви маєте намір дати мені сто тисяч франків на те, щоб я вступив у найбезглуздіший шлюб, то краще я попрошу у вас лише половину і зостануся нежонатим. Так я уникну халепи і користуватимуся статком не меншим, ніж могла б мені принести ваша мадмуазель Бонтан.

— Ти збожеволів!

— Ні, батьку. Вислухайте мене. Міністр юстиції позавчора обіцяв мені місце в паризькій прокуратурі. Ваші п'ятдесят тисяч франків, які у мене є зараз, і моя майбутня платня — разом дадуть дванадцять тисяч франків річного прибутку. То навіщо ж мені брати вигідний, але нещасливий шлюб? Без нього доля моя буде в сто разів краща.

— Зразу видно,— відповів батько, усміхаючись,— що ти не жив за старого режиму. Хіба нас, чоловіків, може зв'язати жінка?

— Але, батьку, тепер шлюб став...

— Що? — вигукнув граф, уриваючи сина.— Та невже правда те, що твердять мої давні товариші по еміграції? Невже революція залишила нам у спадщину суворі звичаї, отруїла нашу молодь сумнівними засадами? Ти ще, як мій шурин-якобінець, почнеш торочити мені про націю, про суспільну моральність і безкорисливість? Господи, що б з нами сталося, якби не було імператорових сестер?

Цей бадьорий старий, якого селяни з його володінь досі звали сеньйором де Гранвілем, завершував свою тираду, вже ступивши під склепіння собору. Він умочив пальці у свячену воду і, попри святість місця, почав мугикати арію з опери "Роза і Кола"10, потім провів сина бічними нефами, зупиняючись біля кожної колони, щоб оглянути церкву й ряди молільників, вишикуваних, як вояки на параді. Починався молебень Серцю Ісусовому. Дами — члени конгрегації — вже розмістилися біля криласа, і граф із сином, пробравшись ближче до нього, прихилилися до однієї з найдальших від світла колон, звідки зір міг обійняти всю масу схилених голів, достоту схожих на квітучі луки. Зненацька за два кроки від Гранвіля-молодшого задзвенів голос, такий ніжний, що, здавалося, не міг належати людській істоті, і злинув угору, ніби трель першого весняного солов'я. Хоча з цим голосом зливалося багато інших жіночих голосів і гудіння органа, все ж він озвався в серці Гранвіля з такою силою, ніби це були лункі й чисті звуки небесних сфер. Парижанин обернувся й побачив дівчину, що похилила голову; її обличчя було сховане під широкими крисами білого шовкового капелюшка, але він подумав, що тільки з її уст могла злетіти ця прегарна мелодія. Йому здалося, ніби він упізнав Анжеліку, незважаючи на пальто з брунатного мериноса, під яким ховалася її постать, і він торкнувся батькової руки.

— Атож, це вона,— сказав граф, глянувши в бік дівчини. Потім старий аристократ кивнув бабі з блідим хитрим обличчям і темними колами попід очима; вона уже встигла помітити прибульців, хоча її погляд нібито ні на хвилину не відривався від молитовника, який вона тримала в руках. Анжеліка підвела обличчя до вівтаря, ніби щоб вдихнути дурманний дух ладану, клуби якого вже починали оповивати молільниць. І тоді в таємничому світлі, яке розливали у темному нефі свічки та підвішене в центрі велике панікадило, перед Гранвілем постав дівочий образ, що вмить похитнув щойно прийняте рішення. Білий муаровий капелюшок з атласною стрічкою, зав'язаною під маленьким підборіддям з ямочкою, обрамляв лице з напрочуд правильними рисами. Золотаве волосся, поділене рівним проділом над вузьким, але гарно окресленим чолом, лягало на щоки, як темне листя на розквітлі чайні троянди. Дуги брів вирізнялися чистотою малюнка, яка зустрічається у вродливих китаянок. Орлиний ніс був на рідкість чітко вирізьблений, а рожеві пелюстки уст здавалися любовно виведеними пензлем художника. Блакитні очі світилися цнотливою простодушністю. Гранвіль зауважив у виразі обличчя Анжеліки замкнутість і сухість, але приписав це побожним почуттям, які переповнювали її душу. Проте в храмі було холодно, слова молитви злітали з її уст запашною хмаркою, відкриваючи два разки перлистих зубів. Молодик несамохіть нахилився, щоб вдихнути її божественне дихання. Цей порух привернув увагу Анжеліки; погляд дівчини, нерухомо втуплений у вівтар, упав на Гранвіля, і, хоча його силует лише невиразно вимальовувався в півсутіні, вона впізнала товариша дитячих ігор. Спогад виявився сильнішим за молитву, і дивне сяйво розлилося по її личку; вона зашарілася. Адвокат затрепетав від радості, побачивши, що надії на загробне життя поблякли перед надією на любов, а земні спогади затьмарили славу небесну. Але недовго тривав його тріумф. Анжеліка опустила вуаль і, цілком опанувавши себе, знову заспівала, причому в її голосі не чулося ані найменшого хвилювання. Над Гранвілем запанувало одне непереборне бажання, куди й поділася вся його розважливість. До кінця служби нетерпіння молодого адвоката настільки зросло, що він не став дожидатися, коли удова Бонтан з дочкою вернуться додому, а одразу ж підійшов привітатися зі своєю "маленькою нареченою". Знайомство поновилося на паперті собору, на очах у натовпу богомольців, і молодята трималися дуже несміливо. Пані Бонтан сповнилася пихи, коли граф де Гранвіль запропонував їй руку, а граф, змушений це зробити публічно, був дуже невдоволений, що син виявив таку недоречну нетерплячість.

Протягом двох тижнів, які минули між офіційними заручинами молодого віконта де Гранвіля й Анжеліки Бонтан і врочистим днем їхнього весілля; жених вчащав у похмуру вітальню, до якої уже встиг звикнути. Він хотів придивитися до характеру Анжеліки, бо голос обачності озвався в ньому другого ж дня по їхній зустрічі. Майже завжди він заставав наречену за одним і тим самим ділом: сидячи біля столика з дерева святої Люції, вона мітила білизну для посагу. Анжеліка перша ніколи не забалакувала про релігію. Якщо молодий адвокат утішався, граючись дорогими чотками, що лежали в зеленому оксамитовому капшучку, або ж з усмішкою роздивлявся ладанку — необхідну приналежність цього знаряддя благочестя, Анжеліка з благальним поглядом невдовзі забирала в нього чотки і, мовчки поклавши їх назад у капшук, одразу ж ховала його. Коли ж Гранвіль дозволяв собі непоштиво відгукнутися про релігійні обряди, гарненька нормандка відповідала на його слова усмішкою непохитного переконання.

— Треба або бути невіруючим, або вірити всьому, чому навчає нас церква,— казала вона.— Невже ви хотіли б, щоб мати ваших дітей була безбожниця? Хто наважиться бути судією між невіруючими і Богом? Чи можу я, грішна людина, гудити те, що церквою схвалюється?

Побожність Анжеліки здавалася такою зворушливою, вона кидала на молодого адвоката такі проникливі погляди, що іноді йому самому хотілося увірувати. Глибоке переконання нареченої в тому, що вона на шляху істинному, пробуджували в душі майбутнього судовика сумніви, які дівчина намагалась поглибити. Ось тоді Гранвіль і вчинив величезну помилку, прийнявши за любов обман почуттів, потяг пристрасті. Анжеліка була така щаслива змогою примирити голос серця з голосом обов'язку, віддавшись схильності, яка виникла у неї в дитинстві, що адвокат, уведений в оману, не міг збагнути, який же голос лунав у неї гучніше. Адже молоді люди завжди готові повірити обіцянкам гарненького личка і судити про душу з краси зовнішньої оболонки. Незбагненне почуття спонукає їх вірити, що моральна досконалість завжди збігається з довершеністю тілесною. Якби релігія заборонила Анжеліці віддатися своєму почуттю, воно скоро зів'яло б у її серці, як рослина, полита кислотою. Але хіба міг щасливий закоханий розпізнати так глибоко зачаєний фанатизм? Така була історія любові Гранвіля протягом цих двох тижнів, що їх він прожив із тим самим нетерплячим хвилюванням, з яким людина ковтає книжку з цікавою інтригою. Жених уважно придивлявся до Анжеліки, і вона здалася йому найсумирнішою з жінок, він навіть ладен був дякувати пані Бонтан за те, що вона виховала дочку на релігійних засадах і цим підготувала її до життєвих знегод. У день підписання фатального шлюбного контракту вдова Бонтан узяла із зятя урочисту клятву, що він шануватиме релігійні переконання дружини, дасть їй повну волю совісті, дозволить ходити до церкви, сповідатися, причащатися стільки разів, скільки їй того хочеться, і ніколи не суперечитиме їй у виборі духівника. У цю врочисту хвилину Анжеліка глянула на свого судженого, і в очах її світилася така невинність і чистота, що Гранвіль не вагаючись дав присягу. На білих губах абата Фонтанона, духовного наставника цього сімейства, промайнула усмішка.