Поезії (збірка) - Сторінка 8

- Джон Кітс -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Але я тут сам".
"Ті, що про них ти кажеш,— мовив голос,
Не мрійники і не сновиди кволі:
Їм не дива потрібні — людські лиця,
Не музика — щасливий людський голос;
Вони й не думають сюди з'являтись,
А ти прийшов, бо менший ти за них.
Чим же корисний ти і весь твій рід
Для всесвіту? Замріяна істото,
Самомучителю, поглянь на землю —
Яке ти благо там, хоч би в надії,
Чи пристановище для себе знайдеш?
У всіх є дім, у кожного свої
Утіхи й муки, злі й високі вчинки,
I кожному — свій пай: саме страждання,
Сама відрада, всім — своє. I тільки
Сновида дні свої безжально труїть,
Караючись понад свої гріхи.
Та щоб усім дісталось трохи щастя,
Таких, як ти, допущено в той сад,
Де щойно ти пройшов, таким і в храм
Зайти не поборонено. Тому-то
Безпечно ти стоїш біля колін
Цієї статуї".
"Що за нікчемність
Мені даровано таку прихильність
I словом гоєно мій біль не підлий,—
Я тішуся, зворушений до сліз".
I далі мовив я: "Скажи, будь ласка,
Велична тінь: адже не зовсім марні
Пісні, проспівані на вухо людству?
Адже ж поет — мудрець, людинолюбець,
Всім ближнім лікар? Знаю, відчуваю,
Що я не з них, мов кібець, що безкрилим
Себе вчуває, як орла побачить.
Хто ж я тоді? Ти мовила про рід.
З якого ж роду я?"
Висока постать,
Білообіпнута, відповіла
Ще з більшим притиском, аж колихнувся
Рясний серпанок поверх золотої
Кадильниці, що ждала, із руки
Звисаючи: "Хіба ж ти не сновидець?
Сновидець і поет — відмінні, зовсім
Несхожі, протилежні, антиподи:
Цей ллє бальзам у світ, а той лише
Його дратує".
Тут я мимоволі
З піфійським гнівом вигукнув: "Зів'яв ти,
Змовк, Аполлоне! О далекосяжний!
Чому ти мору млистого свого
Не посилаєш крізь нещільні двері
Самозакоханих пустих поетів,
Напушених паливод-віршомазів?
Хай смерть і я вдихну, та я ожив би,
Побачивши, як заповзуть вони
В могилу першими. Велична тінь,
Скажи, де я і чий це храм, для кого
Цей фіміам, і чий це вид, закритий
Кряжем колін високих мармурових,
I хто сама ти, що жіноцьки чемно
До мене мовиш?"
I висока тінь
Озвалася під полотном обвислим
Ще з більшим притиском, аж заструмів
Рясний серпанок поверх золотої
Кадильниці, що ждала, із руки
Звисаючи; і в голосі її
Почув я сльози, що вона їм волю
Дала нарешті.
"Цей самотній храм —
Печальний залишок війни Титанів
З бунтівниками; цей прадавній образ,
Що, падаючи, різьблені свої
Так споневірив риси,— це Сатурн.
А я — Монета, відтоді найвища,
Єдина жриця вівтаря пустого".
Мені забракло слів...

До Фанні Брон

Оця рука, жива й гаряча, здатна
До стиску дужого, якби схолола
В безмовності могили крижаній,
Ввижалася б щодня тобі й проймала
Тебе; морозом уночі — й ти б радо
Всю серця кров дала, щоб знов червоне
У мене в жилах потекло життя
I заспокоїлось твоє сумління.
Дивися ж — ось вона, я простягаю
Її до тебе.

Останній Сонет

Осяйна зоре! Я б хотів, як ти,
Горіти завжди! Тільки не осібно,
Не стежачи самотньо з висоти,
Пустельнику безсонному подібно,
Як море-жрець до берегів землі
Докроплює вологою святою,
Як, рясно випавши, поля й шпилі
Сніг укриває маскою м'якою,—

Ні, я б хотів, забувши все навкруг,
На перса зріючі моїй коханій
Безсонно злігши, їх легенький рух
В солодкому вчувати хвилюванні
I подихам вести нечутний лік —
Так вічно жить або ж заснуть навік.