Похвала глупоті - Сторінка 17

Я так довго дружу з теологами, що встигла перейняти дещо від них. Адже навіть фіговий бог Пріап запам'ятав декілька грецьких слів, які підслухав ненароком і записав, коли господар промовляв їх уголос(1). Та й Лукіанів півень після довгочасного спілкування з людьми навчився людської мови.

(1) Еразм натякає на анонімний латиномовний вірш, де розповідається про те, як Пріап працював сторожем у саду. Запам'ятавши кілька слів з Гомера, випадково почуті від свого господаря, Пріап вживав їх потім дуже недоречно.

А тепер, за щасливих прикмет, вже й до справи! Так-от, в Екклесіасті, у першій главі, записано: "число дурнів безмежне". Говорячи про таку кількість дурнів, чи не здається вам, що автор мав на увазі всіх смертних? За винятком хіба що небагатьох, яких ніхто ніколи й не бачив!

Ще відвертіше висловився щодо цього Ієронім у десятій главі: "Дурнем, — каже він, — стає всяка людина від власної мудрості". Цей святий приписує мудрість лише богові, а всім людям залишає глупоту. Про це саме є в нього й далі: "Хай ніхто не хвалиться своєю мудрістю!" А чому ти, любий Ієроніме, не дозволяєш людині хвалитися своєю мудрістю? "Тому, — відповідає він, — що в людині нема мудрості!"

Та повернімося до "Екклесіаста". "Марнота марнот і все марнота!" — вигукує він. Як ви гадаєте, чи не мовиться тут, що все життя людини є лише забавкою глупоти? Чи ці слова не є блискучим доказом вже згадуваних слів Ціцерона про те, що "світ дурнями наповнений"?

Далі в "Екклесіасті" знову мудро сказано: "Дурень міниться, як місяць, а мудрий залишається постійним, як [91] сонце". Чи це не натяк, що весь рід людський дурний і лише один бог гідний називатися мудрим? Під місяцем треба розуміти, певно, людську природу, а під сонцем, джерелом світла, — бога.

Цей вислів цілком узгоджується зі словами Христа, наведеними в євангелії(1), де він забороняє називати добрим будь-кого, окрім бога. Якщо ж дурнем є всякий, хто не мудрий, а всякий добрий, на думку стоїків, є мудрим, тоді неодмінно випливає, що всі люди дурні.

Далі. Соломон у п'ятнадцятій главі говорить: "Глупо-та — радість для дурня". Це повинно означати, очевидно, що без глупоти нема в житті нічого приємного. Подібне знаходимо також в іншому місці: "Хто примножує знання, примножує скорботу(2), бо у великій мудрості багато печалі". Цю ж думку, але ще відвертіше висловлює славетний проповідник і в сьомій главі: "Серце мудрих там, де сум, а серце дурнів — де веселість". Тож не дивно, що навіть Соломон не обмежився ґрунтовним вивченням мудрості, а розважливо познайомився й зі мною. Якщо ж мені не вірите, ось вам його власні слова з першої глави: "І віддав я серце моє тому, щоб спізнати мудрість і науку, оману й глупоту".

Зверніть увагу, глупота згадується на другому місці, яке вважається більш почесним. Так записано в "Екклесіасті", так і по церквах заведено — ви самі це добре знаєте. "Перші будуть останніми, а останні — першими" — гласить євангельська заповідь(3).

Про те, що глупота переважає мудрість, засвідчує також відомий церковний письменник у главі сорок четвертій(4). Але, клянуся Гераклом, я наведу його слова лише в тому разі, коли допоможете мені своїми відповідями, — як це робили Сократові співбесідники у Платона.

(1)"Євангеліє від Матфія", XIX, 17.

(2) "Екклесіаст", І, 18.

(3) "Євангеліє від Матфія", XIX, 30.

(4) Насправді про це йдеться в "Екклесіасті" (XX, 31).

Так-от скажіть, будь ласка, що слід більше приховувати: рідкісне й коштовне чи звичайне й дешеве? Чому ви мовчите? Ну що ж, коли не хочете говорити, відповість за вас грецьке прислів'я: "Щербатий глечик можна й за порогом лишити на ніч — ніхто не вкраде". А щоб хтось не надумав безбожно заперечувати, нагадаю, що цей [92] вислів наводить сам Арістотель — бог наших учених теологів.

Ну, а тепер похваліться, хто з вас такий дурний, що коштовності й золото на порозі лишає? Присягаюсь Гераклом, такого дурня не знайти. Ці речі ви зберігаєте у внутрішніх покоях, до того ж у найпотаємніших кутках залізних скринь, а всякий непотріб кидаєте на виду. Отже, все, що дорожче, приховується, а що дешевше — виставляється. Але ж апостол, на якого часто посилаюся, забороняє приховувати мудрість! "Людина, яка приховує глупоту, — говорить він, — краща за людину, яка приховує свою мудрість". Із цього випливає, таким чином, що мудрість дешевша від глупоти.

Святе письмо визначає в дурневі як позитивну якість простодушність, в той же час про мудреця сказано, що він всіма гордує. Так принаймні я розумію слова з "Екклесіаста", глава десята: "Через свою недотямкуватість дурень, кого на вулиці не устріне, всіх вважає за дурнів". Хіба це не є ознакою виняткової простодушності? Адже цим він прирівнює до себе інших, тобто приписує їм свої власні гідності. А хто не вважає себе гідним похвали?!

Тому і не посоромився великий цар сказати про себе у главі тридцятій: "Я — найдурніший із людей"(1). Так само й апостол Павло у посланні до корінфян охоче погоджується назвати дурнем себе: "Я кажу нерозумно, навіть більше". Він мовби вважає ганебним поступитися комусь у глупоті.

Чую, здіймають вже крик всілякі " греки"(2), готові, ніби ворони, виклювати очі новітнім теологам за те, що вони напускають туману своїми примітками до святого письма. До цієї череди, — якщо не альфою, то, певно, бетою(3), — належить і мій друг Еразм, якого з прихильності до нього згадую тут частіше за інших.

(1) "Книга притч Соломонових", XXX, 2.

(2) Йдеться про знавців давньогрецької мови, які, зіставляючи переклади "святого письма" з грецьким оригіналом, вказували на неточно перекладені або витлумачені місця.

(3) Альфа — перша літера грецького алфавіту, бета — друга. Тут: в першу чергу, в другу чергу.

"О, як по-дурному ти, Моріє-Дуросте, зрозуміла вислів Павла! — скажуть вони. — Адже апостол зовсім не те хотів сказати, що тобі приверзлося! Він аж ніяк не хотів сказати, що його слід вважати дурнішим за інших!" [93] Сказавши "вони є слугами Христа, і я теж", апостол Павло, певно, збагнув, що дещо себе принизив. Тож аби довести, що в євангельській службі він не тільки рівний всім іншим апостолам, але й переважає їх, додав: "Я більшою мірою". Але, щоб це не здалося комусь бахвальством, апостол вирішив приховати свою думку, видавши її за думку Глупоти. Бо на дурнів за правду ніхто не ображається.

Та я не хочу сперечатися й доводити справжнє значення наведених слів Павла. Хай думають, що завгодно. Я ж піду слідом за великими, огрядними, товстими, всюди шанованими теологами. Більшість наших докторів, клянуся Зевсом, згодна ліпше помилятися з ними, ніж бути одної думки з "трьохмовними"(1), чи як їх тепер ще називають "греками", — навіть якщо останні й мають рацію. Бо наші доктори цінують цих "греків" не більше, ніж "граків".

Але особливо постарався один вельмиславний теолог(2), ім'я якого свідомо замовчую, щоб не дати приводу нашим "гракам" послатись на грецьке прислів'я "про осла з лірою". Він цілком по-магістерському й по-теологічному пояснив слова "Я кажу нерозумно, навіть більше". їхньому тлумаченню присвячено цілу главу, а до неї потім додано ще нові пояснення. Я наведу його слова, зберігаючи не лише форму, але й зміст. "Я говорю немов божевільний, — каже він, — бо, порівнюючи себе з псевдоапостолами, здаюся вам нерозумним. Але ж я здавався б іще нерозумнішим, якби поставив себе вище за них!" Проте цей самий теолог, ніби забувши про щойно сказане, перескакує незабаром зовсім на іншу тему.

(1) Йдеться про знавців трьох мов: латинської, давньогрецької і гебрайської.

(2) Мова йде, очевидно, про середньовічного теолога й коментатора біблії Миколу Ліра.

Про те, як теологи нерозумно пояснюють святе письмо.

Але чому я чіпляюсь лише за один приклад? Адже небо, тобто святе письмо, дозволено вивертати, немов кожуха, усім теологам.

Якщо пильно придивитися, то навіть у божественного Павла трапляються слова, що суперечать святому письму. Та це тоді, коли вони стоять не на своєму місці. [94]

Якщо вірити п'ятимовному Ієронімові, апостол Павло, аби підтвердити християнську віру, спотворив ненароком побачений у Афінському храмі напис, навівши з нього лише два слова: "незнайомому богові"(1). В той час, як цілий напис мав такий вигляд: "Богам Азії, Європи й Африки, богам невідомим і чужоземним".

За його прикладом, мені здається, йдуть і наші "дітки теології". Насмикають з різних місць чотири або п'ять слівець (нерідко, спотворивши на свою користь!), а потім на них же й посилаються. При цьому зовсім не зважають на контекст, до якого ці слова можуть або зовсім не пасувати, або йому суперечити. В цей час теологи бувають такі щасливі у своїй безсоромності, що цьому можуть позаздрити навіть правознавці. Але їм все можна!

А чому б і ні, коли великий теолог (ледве я не вибовкала ім'я та вчасно схаменулася, злякавшись грецького прислів'я!)(2). Так-от цей теолог видавив зі слів Луки сентенцію, яка з ученням Христа в такій згоді, як вогонь з водою. Ось її суть. У тяжку хвилину всі добрі слуги збираються коло свого патрона, щоб одностайно всіма силами його захистити. В таку мить і Христос, прагнучи вигнати з душ своїх учнів усяку надію на допомогу, запитав їх: "Коли я вас послав проповідувати, босих, обідраних, навіть без торбини з хлібом, чи ви мали в чомусь потребу?" Коли апостоли заперечили, додав: "Але тепер, хто має мішок, хай візьме його, а також і торбу, а в кого нема, продай одяг і купи меч"(3)!

(1) "Діяння апостолів", XVII, 22-23.

(2) Йдеться, певно, про вже згадуваного (див. прим. 59) Миколу Ліра. В Еразма гра слів: "Ліра" — прізвище теолога і "ліра" — музичний інструмент; у контексті прислів'я думка: "осел з лірою".

(3) "Євангеліє від Луки", XXII, 36.

Оскільки все вчення Христа проповідує сумирність, терплячість, відречення від життя, кому не зрозуміло, що він хотів сказати цими словами? Христос закликав своїх посланців нехтувати взуттям, торбою, навіть одягом, щоб приступати до євангельських дарунків, не маючи при собі нічого, крім меча. Але якого? Не того, звичайно, яким користуються розбійники й убивці, але меча духовного, який проникає до найпотаємніших куточків людської душі і відсікає назавжди всі мирські [95] насолоди — і то так, що в душі не залишається нічого, окрім побожності.

Однак подивіться, будь ласка, куди хилить наш славетний теолог: "меч" він тлумачить як захист проти переслідування християн, а "торбу" — як достатній запас харчу.