Похвала глупоті - Сторінка 18

Невже він гадає, що Христос змінив свій вислів щодо цього на протилежний; що вирішив по-царському спорядити своїх проповідників і тому цілком змінив попереднє своє повчання; що забув, як оголошував блаженними тих, кого будуть неславити, ображати, мучити? Ні, не забув. Саме тому, забороняючи противитися злу, бо блаженні покірні, а не войовничі, він і ставив їм за приклад горобців та лілеї. Чому ж тепер, ніби забувши все це, Христос закликає своїх учнів придбати мечі, навіть якби для цього довелося продати весь свій одяг? Невже він вирішив, що краще бути голим, але озброєним?

Відповіді на це у нашого теолога немає. Замість цього він пояснює, що під словом "меч" слід розуміти те, що служить спротиву силі, а під словами про торбину — все необхідне для життя. Таким чином, цей тлумач божественної думки виводить апостолів на проповідь озброєних списами, пращами й бомбардами. Він споряджає їх кошиками, скринями, торбами, щоб не довелося їм вийти з корчми голодними. Цього теолога навіть не бентежить, що меча (якого за таку велику ціну велів купити!) невдовзі сам наказав сховати до піхов. До того ж ніхто й ніколи не чув, аби апостоли вдавались будь-коли до мечів та щитів з метою захисту від поган. А вони ж могли б ними скористатись, якби їм таке заповідав Христос!

Є ще й інший славетний теолог(1). Я не називаю його імені так само з поваги до нього. Так-от, слова пророка Авакума "задрижали шкури наметів Мадіамських" він витлумачив не менш не більш як "шкіра, зідрана зі святого мученика Варфоломія".

(1) Очевидно, августинець Іордан Саксонський (XIV ст.).

Нещодавно я, Глупота, брала участь в одному теологічному диспуті. (Я дуже охоче там буваю!) І ось один із слухачів запитав: "Як все ж таки обґрунтувати авторитетом святого письма те, що з єретиками слід боротися більше вогнем, аніж переконанням?" Підвівся [96] суворий з виду дідуган, в якому вже за його пихатістю можна було вгадати теолога, і з великим роздратуванням відповів, що цей закон започаткував апостол Павло, коли сказав: "Єретика, якщо за першим і другим разом не наставив на путь істини, вилучи!"(1). Коли ці слова були повторені з притиском декілька разів, багато хто з присутніх занепокоївся, чи не трапилося з людиною чогось лихого. Але теолог негайно пояснив, що слово "вилучи" треба розуміти як "вилучи єретика з життя". Дехто був пирснув зо сміху, але більшості його вигадка здалася цілком теологічною. Проте чулися й заперечення.

Тоді виступив інший теолог, ще маститіший і страшніший (який умів робити навіть з мухи слона!) і підтримав першого. "Послухайте, — сказав він, — у святому письмі сказано: "Не дозволяй жити злочинцеві"(2). А всякий єретик — злочинець. Отже..." І так далі. Це дотепне тлумачення викликало у всіх захоплення й схвалення. І нікому навіть на думку не спало, що закон той стосується лише ворожбитів, чаклунів і магів, яких євреї своєю мовою називають "мехашефім". Інакше треба було б карати на горло і за блуд, і за пиятику!

(1) "Євангеліє від Павла" (Послання до Тіта), НІ, 10.

(2) "Другозаконня", XIII, 5.

Похвала глупоті запозичується знов-таки зі святого письма.

Було б дуже нерозумно наводити все нові й нові приклади людської недоумкуватості. Адже їх так багато, що навіть у книгах Хрізіппа чи Дідима не вмістилися б вони. Тому лиш нагадаю, що коли таке дозволено вченим теологам, то тим більше дозволено припуститися у чомусь неточності мені, липовому теологові.

А тепер нарешті повертаюся знову до Павла. "Ви люди розумні, — каже він, — охоче терпите нерозумних"(1). Причому до цих останніх зараховує й себе. І далі; "Прийміть мене, хоч нерозумного, не кажу вже як бога, але немовби у безтямстві". Ще в іншому місці: "Ми, — каже, — божевільні Христа ради"(2). Ви чуєте, як прославляє глупоту цей незрівнянний авторитет! Він навіть відверто вчить, що глупота — річ особливо необхідна і вельми корисна: "Якщо хто думає бути мудрим серед вас, [97] хай стане дурнем, щоб бути мудрим". І в Луки двох учнів, яких зустрів на дорозі, Ісус називає "дурниками"(3).

(1) "Євангеліє від Павла" (Друге послання до корінфян), XI, 19.

(2) "Євангеліє від Павла" (Перше послання до корінфян), IV, 10.

(3) "Євангеліє від Луки", XXIV, 25.

Та ще, певно, дивнішим може здатися, коли святий Павло приписує дещицю глупоти самому господу богові. "Немудре богове, — каже він, — мудріше за людське"(1).

Далі. Згідно з Орігеновим тлумаченням, "немудре богове" не є таким лише на думку людей. Подібне знаходимо в нього і в іншому місці: "Слово про хрест для гинучих також є глупотою"(2).

Але чого я маю клопотатися, підшукуючи все нові свідчення, коли в містичних псалмах Христос відверто каже батькові: "Ти знаєш мою нерозумність"(3). Отож і не дивно, що дурні так дуже подобалися богові.

Мені здається, тут діє та сама причина, через яку найвищі державці ненавидять розсудливих. Ось приклад: Цезар боявся Брута й Кассія, але не мав і найменшого страху перед п'яницею Антонієм; Нерон ненавидів Сене-ку, а Діонісій — Платона.

I навпаки, державці завжди захоплювались невігласами й тупоголовими. З цієї самої причини Христос завжди цурався мудрих і засуджував їх за те, що хваляться своєю розсудливістю. Це засвідчує досить ясно Павло, коли говорить: "Бог вибрав немудре світу"(4), і далі: "Богові стало зрозуміло, що глупотою він врятував світ", чого не зміг досягнути мудрістю.

Те ж саме бог і сам підтвердив досить переконливо, проголосивши вустами пророка: "Я знищу мудрих і відрину розсудливих"(5).

(1) "Євангеліє від Павла" (Перше послання до корінфян), І, 25.

(2) "Євангеліє від Павла" (Перше послання до корінфян), І, 18.

(3) "Псалтир", XVIII, 6.

(4) "Євангеліє від Павла" (Перше послання до корінфян), І, 27.

(5) Там же, І, 19. Павло цитує "Книгу пророка Ісайї", XXIX, 14.

Ще далі Христос хвалить бога за те, що приховав таємницю спасіння від мудрих, а маленьким, тобто дурням, відкрив її. Я кажу так з певністю, бо в грецькому оригіналі нема слова "маленьким", а є "дурникам", які протиставляються "мудрим".

Подібне знаходимо і в євангелії, де Христос послідовно викриває фарисеїв, книжників та законників, а темний простолюд, навпаки, дуже захищає. Бо хіба можуть щось [98] інше значити слова "горе вам, книжники і фарисеї", окрім як "горе вам, мудрі"?

Але найбільш охоче він спілкувався з дітьми, жінками та рибалками. Та й з нерозумних тварин Христосові більше подобались ті, які найдалі стоять від лисячої хитрості. З цієї причини він радше сідав на спину осла, хоч, якби захотів, безпечно осідлав би й лева. Та й дух святий спустився до нього у вигляді голуба, а не орла чи шуліки. До того ж у святому письмі часто згадуються олені, коні, ягнята.

Навіть своїх віруючих, призначених до безсмертного життя, він називає "овечками". Але ж на світі нема нічого дурнішого за них. Це засвідчує навіть Арістотель. Зважаючи на нетямущість баранів, — каже він, — часом і людей, надто нетямких і тупоумних, називають баранами. Однак Христос оголосив себе чабаном цієї отари і навіть тішився, коли про нього сам Іоанн каже: "Ось ягня боже!"(1). Про це багато разів згадується і в Апокаліпсисі. Чи це не свідчить про те, що всі смертні дурні, навіть благочестиві?

(1) "Євангеліє від Іоанна", І, 29 і 36.

Христос, хоча в ньому втілилася мудрість отця, сприяє глупоті людей і, таким чином, навіть сам стає до певної міри дурнем: засвоївши природу людини, він у всьому уподібнився людині.

Христос і грішником став, щоб лікувати гріх. І лікував не чим іншим, як оглупленням з допомогою дрімучих неуків — апостолів. їм він дбайливо проповідував глупоту, застерігав од мудрості, закликав брати приклад з дітей, лілей, гірчиці й гороб'ят — отже, зі всього нетямкого й позбавленого глузду, яке живе, дослухаючись лише природи, і не відає ні турбот, ні хитромудростей.

Крім того, він забороняв апостолам обмірковувати промови, які вони збирались виголошувати перед можновладцями, не велів досліджувати часи і строки тому, очевидно, щоб не вдавалися вони до власної розсудливості, а цілком покладали надію лише на нього одного.

Так само слід розуміти й те, що бог, створивши світ, накріпко заборонив куштувати плоди з дерева пізнання, бо, мовляв, пізнання є отрутою для блаженства. Відверто [99] лає знання і Павло. Воно призводить, на його думку, лише до пихатості та згуби. За його, певно, прикладом і святий Бернард назвав гору, де засів Люцифер, горою Пізнання.

Не слід, мабуть, нехтувати й доказом, що глупота настільки приємна богам, що заради неї дурням відпускаються гріхи, в той час як мудрому не вибачаються. Ось чому всі, хто просить прощення, якщо навіть согрішили й свідомо, використовують глупоту як засіб виправдання. До цього вдається, наскільки пам'ятаю, Аарон в "книзі Чисел", коли просить помилувати сестру: "Господи, — каже він, — хіба ж не ти прописав нам гріх, який ми вчинили?"

Так і Саул виправдовується перед Давидом: "Виявляється, що я зробив це в божевіллі"(1). Та й сам Давид, влещуючись до бога, прикидається дурником: "Молю тебе, господи, вибач рабові твоєму грішному, бо нерозумно вчинив"(2). Говорячи це, він ніби переконаний, що дістане вибачення лише тоді, коли пошлеться на свою глупоту й незнання.

А ось іще переконливіше свідчення. Христос, вже будучи розіп'ятим на хресті, молився за своїх ворогів: "Отче, вибач їм!" Причому як виправдання ставив їхню нерозсудливість: "Бо не відають, що творять"(3). Подібне знаходимо і в листі Павла до Тимофія(4): "Тому я був помилуваний богом, що вчинив таке у незнанні й невірі". Але ж "вчинив у незнанні" — це й означає, що зробив через власну глупоту, а не через лукавість. Таким чином, він був "помилуваний" тільки тому, що вдався до захисту глупоти.

На мою користь свідчить і таємничий псалмописець(5), про якого я забула згадати в свій час: "Гріхів моєї молодості і незнання мого не згадуй!" Ви чуєте, він виставляє наперед перш за все дві причини: юність, товаришкою якої я завжди є, і невігластво. До того ж слово "гріх" він вживає у множині — це, щоб ви збагнули всю могутню силу Глупоти. [100]

(1) "Перша книга царства", XXVI, 21.

(2) "Друга книга царства", XXIV, 10.

(3) "Євангеліє від Луки", XXIII, 34.

(4) "Євангеліє від Павла" (Лист до Тимофія).

(5) "Псалтир", XXIV, 7.

Релігія несе в собі глупоту.

Щоб не вдаватись у безмежні подробиці, скажу коротко: християнська віра споріднена з глупотою і майже ніколи не товаришує з мудрістю.