Похвала глупоті - Сторінка 16

Дбаючи запопадливо про Христа, папи вогнем і мечем боронять усе це, рясно проливаючи християнську кров. їм навіть здається, що вони по-апостольському боронять церкву — наречену Христову, якщо хоробро б'ються з ворогом. Але хіба є в церкви небезпечніші вороги, ніж нечестиві понтифіки, які своєю мовчанкою про Христа сприяють його забуттю, які зв'язують його своїми лиховісними законами, які спотворюють його вчення притягнутими інтерпретаціями і вбивають своїм ганебним життям?

Далі. Оскільки християнська церква будувалась на крові, кров'ю зміцнювалася, примножувалася, то папи й донині продовжують орудувати мечем, ніби не стало вже Христа, який сам захищає своїх віруючих.

Війна с справою такою жахливою, що подобає швидше звірам, аніж людям; така безтямна, що поети вважають її породженою фуріями. Війна така згубна, що, немов чума, нищить усі звичаї разом; така несправедлива, що найкращими її лицарями є найгірші розбійники; така нечестива, що в неї немає нічого спільного з хрестом.

Однак усе це не заважає папам вести нескінченні війни. Де й береться тоді в цих хирних дідів(2) юнацький запал! І не страшать їх ні витрати, ні виснажлива праця. Вони й на мить не вагаються, коли треба перевернути догори дном усі закони, всю релігію, увесь світ і всі людські стосунки.

(1) "Євангелює від Матфія", XIX, 27.

(2) Натяк на папу Юлія II, сучасника Еразма.

Причому в пап є сила-силенна вчених підлабузників, які називають це очевидне божевілля святою ревністю,, благочестям, мужністю. Папи вигадали такі закони, згідно яких можна сміло виймати з піхов згубний меч та стромляти його в утробу свого брата і водночас залишатися вірним заповіді Христа про християнську любов до ближнього. [86]

Німецькі єпископи і незліченна кількість священиків також недоумки.

По правді кажучи, я й досі до кінця не збагнула, чи німецькі єпископи взяли за зразок пап, чи, навпаки, самі подали їм приклад. Адже згадані єпископи діють ще простіше: скинувши своє облачення, відмовившись від благословінь та інших церемоній, вони живуть собі немов справжні сатрапи. Вони вважають навіть ганебними боягузами, негідними єпископського сану, тих, що віддають богові душу деінде, окрім поля бою.

Що ж стосується гурту звичайних священиків, то вони вважають за гріх відставати від свого церковного начальства в благочесті, а тому запекло воюють за своє право на десятину(1) — мечами, списами, камінням і всякою іншою зброєю. Вони дуже зіркі й можуть вичитати в давніх грамотах багато такого, чим можна настрашити простолюд, у тому числі й примусити його платити більше, ніж заведено.

(1) Десятина — десята частина прибутку, яку населення мусило сплачувати церкві.

Водночас ці пастори зовсім забувають про власний обов'язок перед народом, — хоч про те всюди й позаписувано. їм навіть вибрита маківка голови не нагадує про те, що пастиреві повинні бути чужі усі мирські пристрасті і що він мусить думати лише про небесне.

Ці, з дозволу сказати, "приємні" люди вважають, що чесно виконують свій обов'язок, якщо сяк-так пробубонять свої молитви. Але, клянуся Гераклом, я не можу збагнути, як може хтось із богів почути й зрозуміти їхнє белькотіння, коли вони самі не чують і не розуміють того, що говорять.

Є в пастирів одна риса, що єднає їх з мирянами: і ті, й другі дуже дбають про власні прибутки і твердо знають усі закони щодо цього. Що ж стосується обов'язків, то вони розважливо звалюють їх на чужі плечі й передають з рук до рук, немов м'яч. Світські державці в таких випадках доручають управління певними землями намісникам, а духовні велителі передають справи благочестя народові (через своє буцімто смирення!). Народ же, у свою чергу, передає ношу так званим церковнослужителям, [87] ніби самі вони не мають нічого спільного з церквою і над ними не справлялося таїнство хрещення.

Далі. Пастирі, які звуть себе світськими (ніби посвятили себе світові, а не Христу!), передають тягар обов'язків пастирських на так зване регулярне духовенство(1), а ці — на ченців. Що ж до останніх, так одні з них, які живуть вільніше, передоручають свої обов'язки ченцям із суворішим способом життя; ці — звалюють на братію з ордену жебрущих, а жебрущі — на картузіанців, серед яких буцімто і є благочестя, заховане, однак, настільки глибоко, що годі й побачити.

(1) Мова йде про священиків, які не належали до якогось певного ордену, але дотримувались чернецьких звичаїв.

Те саме роблять і найвищі первосвященики: дуже дбають про прибутки, а апостольські труди доручають єпископам, єпископи — пастирям, пастирі — заступникам-вікаріям, вікарії — жебрущим, а ці перекидають ще далі — на тих, які вміють добре стригти своїх овечок.

А втім, я не збираюся тут розглядати достеменно життя папи й пастирів; бо створюю не сатиру, а виголошую похвалу. Я не збираюся гудити також достойних державців за рахунок вихваляння недостойних. Я лише прагнула в кількох словах показати, що жоден смертний не може приємно жити, якщо не посвячений в мої таїнства і не користується моєю прихильністю.

Фортуна сприяє дурням.

А хіба могло бути інакше, коли сама Рамнузія, доглядачка всіх людських справ, настільки зі мною одностайна, що так само, як і я, дуже вороже ставиться до мудреців і, навпаки, дурням приносить блага навіть уві сні. Пригадаймо хоча б афінського полководця Тімотея, прозваного Щасливим. Про нього навіть прислів'я склали: "Мисливець спить, а дичина сама до тенет скаче".

Про мудрих говорять навпаки, що вони "народилися, коли місяць був на ущербі" — тобто на них чекає тяжке життя; що "їздять на Сеяновім коні" — тобто, їм ні в чому нема удачі; що "мають тулузьке золото" — тобто їхнє щастя не міцне.

Але годі, припиняю вже користуватися прислів'ями, [88] бо, чого доброго, подумають, що я украла їх зі збірки мого друга Еразма!

Фортуна менше любить розсудливих, а більше — відважних, тих, що часто повторюють: "Або пан, або пропав"! А тому, куди не поглянь, мудрі все бідують, всюди терплять голод і злигодні, живуть, всіма зневажувані й у неславі. А все через мудрість, яка робить людей боязкими! Що ж до дурнів, то вони лопатою гроші гребуть, займають високі державні посади... — одне слово, розкошують на всю губу.

Якщо хтось вважає себе щасливим, коли подобається знатним мужам, коли має змогу крутитися серед натовпу повбираних і позолочених кумирів, то навіщо такому мудрість, яка в цих людей не в пошані?

А якщо говорити про накопичення багатств? Де в біса візьметься в купця прибуток, коли буде слухатися мудрості? Адже такий купець не допустить клятвопорушень; червонітиме, коли спіймають на брехні; надаватиме великого значення дурничкам, яких мудреці понавигадували стосовно крадіжок та лихварства.

Далі. Якщо когось ваблять церковні почесті та прибутки, то хай знає, що осел або буйвол досягне їх швидше, аніж мудрець. Якщо ти шукаєш утіх, то знай, що дівчата й молодиці, — про яких я вже багато говорила, — всім серцем віддані дурням, а від мудреця втікають і стороняться його, немов скорпіона.

Нарешті всі, хто вирішив провести час приємно й весело, виганяють зі свого гурту передовсім мудреця, а на його місце люб'язно приймають першого-ліпшого нікчему.

Коротше кажучи, куди не повернись: до первосвящеників, до державців, до суддів, до магістрату, до друзів, до ворогів, — менших чи більших, — всюди потрібні гроші. А оскільки мудрець їх зневажає, то й його також завжди всі уникають.

Хоч похвалам на мою адресу немає меж, але треба ж колись закінчувати промову. Тому перестаю говорити — ще тільки розкажу в кількох словах, як багато великих мужів прославили мене і в творах, і ділами своїми. Інакше можна, нівроку, подумати, що я, немов остання дурепа, сама себе лише вихваляю, а жалюгідні буквоїди-законники, чого доброго, ще й наклеп зведуть, що мені нема на кого послатися. Тож піду за їхнім прикладом і почну цитувати всіх, кого заманеться, без розбору. [89]

Похвала глупоті від письменників.

Почну з відомої всім істини, яка вкладена у прислів'я: "Коли чогось бракує, вдайся до вигадки". Більш дохідливо це висловлено у рядку, яким повчають дітей:

Хочеш бути мудрецем,

Дурника вдавай із себе.

Отож ви самі тепер, гадаю, зрозуміли, яке велике благо глупота, якщо навіть оманлива її тінь і просте наслідування заслужило такої похвали від учених мужів.

Але ще відвертішим виявилось вгодоване й випещене порося з череди Епікура, яке радить до серйозних справ підмішувати глупоту(1) (даремно тільки додаючи слово "ненадовго"!). Подібне знаходимо в цього філософа також в іншому місці: "Солодко часом пожити безтямно"(2). Ще далі говорить: "Краще здаватися шаленцем і бовдуром, аніж мудрецем буркотливим"(3). Або в Гомера. Як тільки поет не хвалить Телемаха! Разом з тим часто називає його "дитям нерозумним".

Цим самим прізвиськом, ніби приємною відзнакою, охоче нагороджують дітей та юнаків і трагіки. А чим, власне, є свята поема "Іліада", як не сваркою дурних царів і народів? Далі. Що може бути виразнішим за похвалу, яку мені висловив Ціцерон? "Весь світ наповнений дурнями"(4), — сказав він. І справді, хто може заперечити, що ширше розходиться те благо, яке цінніше?

(1) Див.: Горацій "Оди", IV, 12, 27.

(2) Горацій "Оди", IV, 12, 28.

(3) Горацій. "Послання", II, 2, 126-128.

(4) Ціцерон. "Листи до рідних", IX, XXII, 14.

Глупоту хвалить і святе письмо.

Але, можливо, для християн наведені авторитети не переконливі? Тому звернімось до свідчень святого письма і спробуймо з його допомогою підтримати, або, як кажуть вчені, апрофондувати, мої вихваляння. Та спочатку запитаємо дозволу в теологів. А коли дозволять, то вже й почнемо цю надто важку справу.

Недоречно знову звертатись по допомогу до геліконських муз, бо для них це питання чуже. Ліпше, мабуть, самому прикинутись теологом і таким чином [90] продиратися крізь нетрі теології. Добре було б для цієї справи запросити з Сорбонни також душу Скота (колючішу від їжака чи дикобраза) і попросити, щоб вона хоч на часинку вселилася в мене. А потім хай знову переселяється до кого завгодно, хоч до ворони.

О, якби-то я змогла прибрати інший вигляд і вбратися в теологічні шати! Боюсь тільки, щоб хтось, коли побачить у мені стільки теологічної вченості, не звинуватив раптом у крадіжці: ніби я нишком пограбувала скрині наших вчених теологів.

Але хай вас не дивує моя певна обізнаність в теології.