"Покохай мене солдатику" - Сторінка 12

Там — морд, розумієте? Треба допомогти. Доктор Шарф унд фрау. Шарф унд фрау.

— Доктор Шарф! — жахнулись жінки. — Морд?

— Так. Забиті. І дівчина, фройляйн.

Вони щось хутенько загомоніли між собою, а я вкотре за війну пошкодував, що колись байдуже поставився до німецької мови. Старався в інших шкільних предметах, а в тому, який найбільше придався б на війні, не надто. Я стояв і мовчав.

— Гер офіцір, — кірхе! Кірхе, ферштейн? — взялися обидві показувати за ріг будинку.

Так, я почав здогадуватися, що треба в кірху, позеленілий шпиль якої стримів між уцілілих дахів десь окрай містечка. Дивно, що він уцілів у недавній колотнечі, хіба що його захистив Бог. Ще не вірячи, що там мені допоможуть, я побрів туди міськими провулками і насправді незабаром вийшов до кам'яної огорожі-стіни. Далі височіли старі дерева і за гостроверхою хвірткою видний став широкий вхід у кірху. Була вона не дуже великою, доволі похмура з вигляду і стара. Я несміло зайшов усередину, де панували напівморок і прохолода, але далі, видно було, горіли свічки і чувся тихий, упівголоса, спів. Ступивши з-за колони-стовпа ще декілька кроків, я побачив купку людей, що товпилися перед відкритими трунами; за ними з молитовником у руках стояв священик. Тут відспівували небіжчиків, цивільних чи військових, я не розгледів. Мабуть, помітивши мене, звідкись з'явився чоловік у чорному, нерішуче спинився напроти.

— Святий отче, — тремтливим голосом сказав я. — Там морд, доктор Шарф...

— Доктор Шарф? — повторив священик рівним, як здалося, байдужим голосом. — Морд?

— Морд, — сказав я. — Фрау і дівчина, фройляйн.

— Фройляйн? Драй морд?

— Драй морд.

Коротким рухом двох пальців священник звикло означив хрест на грудях і щось потлумачив мені, хоч я не зрозумів, що саме. Спроквола здогадався, що, мабуть, треба почекати. Тоді я вийшов з гнітючої напівсутіні кірхи на затінене деревами подвір'я. Чекати? Це зрозуміло. Бо, певно ж, їм треба про щось довідатись, а мені щось пояснити. Тут же злочин — убивство і грабіж. Хоч священики, відомо, не слідчі. Але ж...

Так міркуючи, я недовго стояв перед старою, мов закоптілою від часу кірхою, і вкотре болюче спробував зрозуміти: хто? Хто їх понищив — і господарів, і дівчину? Були всі випадковими безвинними жертвами чи тут був якийсь певний логічний намір? Може, винуватий у всьому такий гарний знадвору котедж? У недобрий час його, видно, одержали ці Шарфи в спадщину. Хоча... Подумавши, неважко було здогадатись, хто міг отаке витворити. Таке вже траплялося, і не тільки на австрійській землі. Торік на формуванні під Луцьком перед строєм полку були розстріляні двоє з транспортної роти. Ці вволю повеселилися — напилися і згвалтували на хуторі жінку, вбили її сина-підлітка. Щоправда, ті не грабували. Мабуть, не було чого. А ось тут з'явилися чималі можливості і знайшлися оті, що не проти скористатися ними. Тим паче, в лігвищі звіра, нелюдськім буржуазнім суспільстві...

Бідна Франя! Рятувалася од війни в Європі, та якраз у Європі війна догнала її. Але чому саме її? Я ж таки мав значно більше підстав на смерть, а живу.

У кірху пройшли ще дві жінки в чорних капелюхах, здивовано повглядалися в мене, — мабуть, зовсім недоречну тут істоту. Я й сам увесь час відчував свою тут недоладність, але я чекав. На велику приязність, відомо, розраховувати не доводилося. Хоч вони й не знали певно, хто вчинив розбій у квартирі Шарфа, але, мабуть, здогадувались. А може, і підозрювали. Тому я чекав тут, біля кірхи. Коли вже чекання моє готове було скінчитись, звідкись із завулку до брами під'їхала фура. Два битюги, ледь ворушачи товстими, мов колоди, ногами, покірливо спинилися навпроти. З плескатої фури сплигнув чоловік з поголеним обличчям і беретом на голові. Побачивши мене, щось замугикав, замахав руками, і я здогадався, що це — німий.

З кірхи вийшов той самий священик, який зі мною вже розмовляв.

— Он привазіт версторбене кірхе бегребен, — сказав священик.

Здається, я його зрозумів і вийшов з-під арки. Німий тим часом заляскав ремінними віжками, і ми рушили понад огорожею.

Я йшов попереду, фура весь час відставала. Певно, я надміру спішив, а могутні битюги не могли швидше.

Все ж ми добрели-доїхали до нещасного котеджа над річкою. Тут було все, як раніше, коли я його покинув. Ми з німим спинилися перед дівчиною, і я трохи підняв обрус. Згледівши неживу Франю, німий заеротав щось невиразне, розпачне, заляпав об себе руками, виказуючи отак своє гнівливе почуття. Я свої почуття, як міг, топтав на дні душі, показувати їх чи переживати я не мав уже сили. Удвох ми обережно поклали дівчину на обрус, і, трохи загорнувши, понесли на фуру. Тут уже я не міг стримати сліз, і не посоромився німого. Укотре я проклинав усе на світі. І себе в тому числі. Як я міг її покинути тут, треба було вчора забрати. Але ж побоявся, посоромився. Своїх хлопців, комбата, "смершівця". Тепер от не соромлюся і не боюся. Нікого. Але яка користь... За Франею на тому ж обрусі перенесли у фуру довге тіло доктора Шарфа і його фрау. На широкій фурі вистачило місця для всіх. Німий накрив обрусом небіжчиків, і ми рушили тим же шляхом до кірхи. Німий з віжками йшов по один бік фури, а я — по другий. Де-не-де з подвір'їв і вікон на нашу сумну процесію позирали люди, нечисленні мешканці містечка. Я ж не позирав нікуди. Брів, ніби сліпий, не відчуваючи ні вулиці, ні людей, ні перемоги. Здавалось, я випав з часу і перестав відчувати себе. Мене ошукали. Люди чи доля. Чи війна. А може, перемога, яку тепер без мене святкували на тій луговині. Мені ж випало інше свято. Чорне свято біди.

Коли ми приїхали до кірхи, з цвинтаря виносили труни тих, кого відспівували раніше. Ми трохи зачекали, і тоді до нащої фури підступили люди. Без великого смутку вони огледіли забитих, про щось коротко перемовлялися, зітхали і хрестилися. Я стояв збоку і чекав, що вони підступляться до мене, — може, з кривдою, докором чи лайкою. Але ніхто на мене не зважав. Буцімто і не помічав навіть. І я думав: невже вони стільки поховали, що їм уже нічого не цікаво? Хто і чому забили? Хоча що б я сказав їм? Що я сам знав? По одній труні вони переносили небіжчиків за кірху. Я туди не пішов, тільки відійшов у затінок дерев і наглядав здаля.

За кірхою приткнувся до кам'яної огорожі невеличкий цвинтар — дуже охайні, посипані жорствою доріжки, мохасті могильні камені з облізлими написами, приземкуваті лютеранські хрести з чорного і сірого мармуру. У дальнім кінці цвинтаря, де вже не було дерев, тепер ховали. Розкопана земля, чоловік п'ять жінок у чорному вбранні. Чи не там поховають і моїх бідолах? І Франю. Я хотів піти роздивитись ту місцину, та не наважився. Я повинен бути поблизу від входу в кірху.

Я не знав, що робилося всередині кірхи, куди мене не покликали, і я не йшов. Я все не міг опанувати собою. Часом ладен був заридати, та не ридалося. Стисло щось у горлі і не відпускало. І я рухався по доріжці біля кірхи — взад і вперед. Люди, що заходили з вулиці чи виходили з кірхи, не переставали здивовано позирати на мене. Але ніхто не запитався нічого, нібито для них все було надто звичайним. І те, що тут ховають, і що топчеться біля кірхи радянський офіцер. А може в тій їх неувазі крилося певне ставлення? Не хотілося б того визнавати, але й цілком відкидати це також не було підстави.

Зрештою, людське ставлення до моєї персони тепер не дуже мене цікавило. Єдина моя цікавість була тепер у церкві. Заради неї я тут і ходив — сюди і туди, туди і сюди. Я пригадував нічну оповідь Франі, наші з нею розмови. А також слова, мовлені бідолахою доктором Шарфом. Тоді я не перечив ні щодо миру, ні щодо війни. Все ж війна для нас велика школа, я багато що спостигнув на війні. Навіть і в її останні дні. Насамперед те, що нічого не треба боятися. На війні тобі нічого не зроблять, окрім того, що заб'ють чи поранять. Перше й друге надто вже просте, майже примітивне. Здається, однак, лише після війни з твого життя можуть зробити пекло. Коли не захочеться і жити.

Може, за годину чи дві мене покликали, і я зрозумів, що наближається найважливіше. Сунувши в кишеню зняту з голови пілотку, заглибився у півморок кірхи. Там уже чекали мене два священики. Худенька білолиця монашка в чорній хустці була за перекладачку.

— Хай пан скаже, як були умертвлені люди, — звернулася вона чомусь по-польськи. Священики уважно позирали на мене.

— Я не бачив, — хрипувато відповів я. — Коли приїхав, вони вже були мертві. їх забили.

— Хто їх зробив мертвими ?

— Не знаю.

— Какой іметь конфесія млода панєнка?

— Хто зна. Може, католичка.

— Добже, — сказала монашка і щось загомоніла до священиків по-німецьки. Ті згідно покивали головами. Більше вони нічого не питалися; мабуть, та справа для них була вже звична. Вони подалися до небіжчиків, і тоді я зирнув у труну, що була скраю. До підборіддя прикрита чимсь, Франя лежала тихенько, ніби жива, і лише прикидалась мертвою. Прикидалась, однак, назавжди.

Купка людей, що була в кірсі, почала відспівування. Я не розумів слів, але від щемливої мелодії одразу почало вивертати душу. Дуже боявся не стриматись, боявся заплакати. Сльози застилали очі, я ледве гамував їх, щоб не попливли з очей. Дивно, що навколо не плакав ніхто, тільки співали, ніби в якомусь екстазі, і гуки ангельського хоралу самотньо лунали під темним склепінням кірхи. Може, це був останній похорон війни. Спізнілий похорон. Злі сили війни добирали свої жертви. Ніби не все зібрали за чотири роки.

Коли почали зачиняти віками труни, я зробив спробу наблизитись, проте спізнився і Франі більше не побачив. Чорне віко назавжди сховало її від мене. Люди взялися підіймати труни, щоб винести їх. Все ж чоловіків тут було небагато, труни виносили по одній. Як підняли труну з Франею, я також підставив плече. Труна була не важка, хіба великувата для маленького тіла дівчини. Мабуть, тому, коли йшов, здалося, що вона там ворушиться. Але ворушилася, певно, від наших невладних кроків. Ми обійшли кірху і гравійною доріжкою потупали в самий кінець цвинтаря. Біля кам'яної стіни в кутку було вже накопано кілька купин— могил — тих, кого тут поховали раніше. З останніх могил злітав угору гравій, то завершували свою роботу два могильники.