Пошуки абсолюту - Сторінка 29

Решту — сімдесят тисяч — я вручу вам. Мій бідолашний дядько заповів мені приблизно таку ж суму в дукатах, їх буде неважко потай перенести сюди.

— Так,— сказала Маргарита,— принесіть їх уночі, коли батько засне, ми заховаємо їх удвох. Бо якби він довідався, що я маю гроші, він забрав би їх у мене навіть силоміць. О Еммануелю, не довіряти своєму батькові! — вигукнула вона, заплакавши й притиснувшись чолом до молодикового серця.

Цей чарівний і скорботний порух, яким Маргарита шукала в нього заступництва, був першим проявом кохання, досі завжди огорнутого смутком, постійно затьмареного печаллю. Та рано чи пізно серце мало переповнитися почуттями, і вони вихлюпнули з нього під тиском злиднів!

— Що робити? Як нам бути? Він нічого не бачить, не піклується ні про нас, ні про себе. Не розумію, як він ще живий на тому горищі, адже там жарко, немов у пеклі!

— Чого можна сподіватися від людини, що в будь-яку мить здатна вигукнути, подібно до Річарда Третього: "Все царство за коня!"17 — сказав Еммануель. Він ніколи не знатиме жалості, й вам треба стати такою ж. Оплатіть його векселі, віддайте йому, якщо хочете, свій статок; але статок вашої сестри та братів ні вам, ні йому не належить.

— Віддати йому свій статок? — мовила вона, потискуючи Еммануелеві руку й кидаючи на нього палкий погляд.— І це ви мені так радите, ви! Тоді як П'єркен удавався до безлічі викрутів і навіть до брехні, аби тільки я зберегла своє багатство.

— Ет! Можливо, я просто егоїстичний по-своєму,— відповів він.— Іноді я мрію, щоб ви усе втратили, бо мені здається, що тоді ви будете ближче до мене; а іноді мені хочеться бачити вас багатою, щасливою, і я тоді вважаю принизливою навіть думку про те, що нас може розділити нікчемна велич багатства,

— Любий! Не будемо говорити про нас...

— Про нас! — повторив він мов у очамрінні, потім, помовчавши, додав: — Лихо велике, але поправити його можна.

— Поправимо його тільки ми, в родині Клаасів голови немає. Дійти до того, щоб не бути більше ні батьком, ні чоловіком, втратити всяке уявлення про справедливе й несправедливе! Адже він, такий благородний, чесний, великодушний, розтринькав усупереч закону майно дітей, чиїм заступником він повинен бути! В яку прірву упав мій батько! О Господи! Чого він шукає?

— На біду, дорога Маргарито, він — учений, і в цьому його можна зрозуміти, хоч він і винний як голова родини; в Європі знайдеться десятків зо два людей, котрі ним захоплюватимуться, тоді як усі інші вважатимуть його за божевільного. Але ви можете із спокійним сумлінням не дозволити йому розтринькувати статок ваших братів і сестри. Наукове відкриття завжди пов'язане з випадковістю. Якщо вашому батькові судилося знайти розв'язання своєї проблеми, він знайде його і без стількох витрат і, можливо, в ту мить, коли остаточно зневіриться.

— Пощастило моїй бідолашній матері, що вона загинула в першій же сутичці з наукою. Інакше їй довелося б витерпіти тисячу смертних мук, перш ніж померти. Цій боротьбі кінця-краю не видно...

— Кінець їй видно,— сказав Еммануель.— Коли у вас нічого не залишиться, панові Клаасу відмовлять у кредиті, й він припинить свої досліди.

— Так нехай припинить їх сьогодні! — вигукнула Маргарита.— У нас нічого вже немає.

Еммануель пішов викупити векселі й приніс їх Маргариті. Всупереч своєму звичаю Валтасар спустився вниз ще до обіду. Вперше за останні два роки дочка помітила на його обличчі ознаки глибокого смутку. Він знову став батьком, розум прогнав науку. Він окинув поглядом подвір'я, сад і коли переконався, що крім дочки поблизу нікого немає, підійшов до неї, сумний і добрий.

— Дитино моя, пробач старому батькові,— сказав він, потискуючи її руку з розчуленою ніжністю.— Так, Маргарито, я винний. Ти в усьому маєш слушність. Нічого не вдається мені відкрити, я просто нікчемна людина. Я піду з дому. Не хочу бачити, як продадуть Ван-Клааса,— сказав він, показуючи на портрет мученика.— Він помер за волю, а я помру за науку, він — усіма шановний, я — всім ненависний.

— Ненависний, тату? Таж ми всі обожнюємо вас,— сказала Маргарита, кидаючись, йому на груди.— Правда ж, Фелісіє? — звернулася вона до сестри, яка щойно увійшла.

— Що з вами, любий тату? — спитала дівчина, взявши батька за руку.

— Я розорив вас.

— Ет! — сказала Фелісія.— Брати добудуть для нас багатство. Жан — перший учень у класі.

— Ось, тату, — вела далі Маргарита, і рухом, сповненим грації та дочірньої ласки, підвела Валтасара до каміна, з якого взяла якісь папірці, заховані під годинником,— ось ваші векселі. Але більше не підписуйте, платити не буде чим...

— Значить, у тебе є гроші? — прошепотів Валтасар на вухо Маргариті, отямившись від подиву.

Від цих слів дихання урвалося в мужньої дівчини — стільки нестямного захвату, радості й надії відбилося на обличчі батька, який озирався навкруг себе, ніби шукаючи, де заховане золото.

— Я ж маю свій статок,— скорботним голосом відповіла Маргарита.

— Віддай його мені! — вигукнув Валтасар, жадібно простягуючи руки.— Я поверну тобі все сторицею.

— Авжеж,— сказала Маргарита, пильно глянувши на Валтасара, що не зрозумів, яке значення вклала дочка у це слово.

— О моя люба дитино,— вигукнув він,— ти рятуєш мені життя! Я задумав останній дослід, після нього всі можливості буде вичерпано. Якщо й цього разу я не знайду Абсолюту, доведеться відмовитися від пошуків. Ходи до мене, моя кохана донечко, ходи в мої обійми, я хотів би зробити тебе найщасливішою жінкою на землі, ти повертаєш мене до щастя, до слави, завдяки тобі я тепер зможу завалити вас скарбами, засипати коштовностями, здобути для вас казкові багатства!

Він поцілував дочку в чоло, взяв її за руки, стиснув їх, він виражав свою радість в ласках, які здалися Маргариті майже догідливими. За обідом Валтасар бачив тільки її, він дивився на неї запобігливо, пильно, виявляючи до неї увагу, яку виявляє закоханий до своєї милої. Досить було Маргариті зробити порух, і батько вже намагався вгадати її думку, її бажання, він підхоплювався, готовий до послуг; їй ставало соромно, в його люб'язних манерах було щось хлоп'яче, несумісне з його передчасною старістю. І у відповідь на ці догідливі ласки Маргарита давала батькові зрозуміти, що вони дійшли до справжніх злиднів, або кидаючи якесь слово, або просто дивлячись на порожні мисники у їдальні.

— Ет, пусте,— розбалакував він.— Через півроку ми все тут наповнимо золотом і всякими дивовижами. Ти житимеш, як королева. Та що там королева! Вся природа нам належатиме, ми будемо вищі від усього... завдяки тобі... моя Маргарито! Маргарито! — повторив він з усмішкою.— Твоє ім'я пророче, адже "Маргарита" означає "перлина". Стерн десь згадує про це у своєму романі. Ти читала Стерна? Хочеш прочитати? Він зацікавить тебе, бігме, зацікавить.

— Перлина, кажуть, утворюється внаслідок хвороби, а ми вже досить намучилися,— відповіла вона.

— Не журися, ти даси щастя тим, кого любиш, ти станеш могутня, багата.

— У панни добре серце,— сказав Мюлькіньє, скрививши своє віспувате обличчя в посмішці.

Того вечора Валтасар був з дочками чарівним і приязним, виявивши перед ними блискучий дар красномовства. Наче змій-спокусник, він і словами, і поглядом випромінював магнетичні струми, він щедро віддавав ті чари генія і витонченість розуму, які так впливали на Хосефіну, він ніби відкривав перед дочками всі скарби свого серця. Коли прийшов Еммануель де Соліс, він уперше за довгий час побачив батька і дітей разом. Попри свою настороженість, молодий директор піддався спокусі цієї сцени — такими невідпорно знадливими були Валтасарові слова й поведінка. Хоча люди науки постійно заглиблені в роздуми та у споглядання явищ світу духовного, вони, одначе, помічають найменші подробиці з навколишнього життя. Радше безтурботні, ніж неуважні, вони ніколи не перебувають у гармонії з оточенням, вони усе знають і про все забувають. Вони передбачають майбутнє, будучи пророками лише для самих себе, вони вгадують події, перше ніж вони відбуваються, але нічого нікому не кажуть. Якщо в тиші роздумів вони застосовують свої здібності для спостереження за тим, що відбувається біля них, то задовольняються усвідомленням того, що все розуміють правильно; їх захоплює сам процес, і набутими знаннями буденних явищ вони майже завжди користуються не до ладу. Одначе, коли вони пробуджуються із стану байдужості, коли із світу духовного вони повернуться у світ, зовнішній, виявляється, що пам'ять у них зберігає безліч життєвих подробиць і що вони нічому не чужі. Отак і Валтасар, у якого проникливість розуму поєднувалася з проникливістю серця, чудово знав про все, що відбувалося з його дочкою, він здогадувався про найменші порухи таємного кохання, яке поєднувало її з Еммануелем, він тонко їм це показав і схвалив їхню любов, розділивши її з ними. То була найніжніша приязнь, яку тільки може виявити батько, і закохані не змогли чинити їй опір. По контрасту з прикрощами, які затьмарювали життя бідолашних юних створінь, вечір видався їм чарівним. Коли, образно висловлюючись, напоївши їх своїм світлом і скупавши у своїй ніжності, Валтасар пішов спати, Еммануель де Соліс, у чиїх руках досі можна було помітити якусь скутість, дістав нарешті три тисячі золотих дукатів, які він тримав у кишенях, весь час остерігаючись, щоб цього не помітили. Він поклав монети на Маргаритин робочий столик. Дівчина накрила їх білизною, яку лагодила, а молодик пішов принести решту грошей. Коли він повернувся, Фелісія вже пішла спати. Пробило одинадцяту. Марта, яка не лягала, щоб допомогти роздягтися панні, була зайнята у Фелісії.

— Де їх заховати? — спитала Маргарита, яка не втрималася від спокуси перебрати в пальцях кілька дукатів (легковажність, яка дорого їй обійшлася!).

— Я трохи підійму оцю мармурову колонку — в неї порожній цоколь,— сказав Еммануель,— Ви просунете туди згортки, і сам чорт їх там не знайде.

В ту хвилину, коли Маргарита здійснювала свій останній перехід від робочого столика до колонки, вона раптом голосно зойкнула, згортки випали з її рук, монети прорвали папір і покотилися по паркету: батько стояв у дверях вітальні, й така жадібність була у виразі його обличчя, що Маргарита злякалася.

— Що ви тут робите? — спитав він, по черзі дивлячись то на свою дочку, котра від страху наче прикипіла до підлоги, то на юнака, який рвучко випростався, проте весь його вигляд свідчив, що біля колонки він опинився не випадково.

Щось жахливе вчувалося в передзвоні монет, щось пророче ввижалося в тому, як вони котилися навсібіч по підлозі.

— Отже, дзенькіт золота мені не примарився,— сказав Валтасар, сідаючи в крісло.

Він був не менше схвильований, аніж дівчина та юнак, чиї серця калатали влад, як одне серце, і здавалося то цокає маятник дзиґарів у глибокій тиші, яка раптом запанувала у вітальні.

— Дякую вам, пане де Соліс,— мовила Маргарита до Еммануеля, кинувши на нього погляд, що означав: "Допоможіть мені врятувати ці гроші".

— Так ти маєш золото...— знову заговорив Валтасар, утупивши в дочку та в Еммануеля погляд, що палахкотів жахливою ясністю думки.

— Золото належить панові де Солісу, який мав добрість позичити мені грошей, щоб я могла сплатити наші борги,— відказала йому Маргарита.

Еммануель де Соліс зашарівся і рушив до виходу.

— Стривайте,— сказав Валтасар, схопивши його за руку.— Не втікайте від моєї вдячності.

— Ви нічого мені не завдячуєте.