Посмертні записки Піквікського клубу - Сторінка 2

"Такі вузькі погляди, — подумав містер Піквік, — у тих філософів, що задовольняються вивченням речей, які лежать просто перед ними, і не шукають істини прихованої далі. Подібно до них міг би і я, не утрудняючи себе, задовольнитися спостереженнями Госвелської вулиці, і не силкувався б навіть прозирнути в незнайомі краї поза нею". Після такого глибокого міркування містер Піквік заходився засувати себе в убрання, а свої убрання — в портплед. Великі люди рідко приділяють багато уваги своєму туалетові. Містер Піквік витратив небагато часу на те, щоб поголитися, вдягтися, підживитися чашкою кофе, і вже через годину підійшов до постоянки візників на Сен-Мартінській вулиці. В руках у нього був портплед, в кишені пальта — підзорна труба, а в кишені жилета — записна книжка, готова сприйняти кожне відкриття, аби воно було гідне запису.

— Кеб! — гукнув містер Піквік.

— Тут вони, сер,— озвався чудернацький екземпляр людської породи, одягнений у веретяний костюм і такий же хвартух, з латунною бляхою та номерком на шиї, що, здавалося, був закаталогізований у якійсь збірці диковин. То був уотермен.[5] — Тут вони, сер. Під'їзди, чия там черга! — Чергового візника викликали з шинку, де він курив свою вранішню люльку, і незабаром містер Піквік разом із його портпледом вкинувся в екіпаж.

— Голден-Крос,[6] — сказав містер Піквік.

— І ціна йому всього — боб,[7]Том! — до відома свого друга уотермена з серцем кинув, від'їздячи, візник.

— Скільки років вашому коневі, голубчику? — спитав містер Піквік, потираючи собі носа шилінгом, який він залишив на сплату.

— Сорок два, — відповів візник, скоса поглядаючи на нього.

— Що? — вигукнув містер Піквік, хапаючись за свою записну книжку.

Візник повторив. Містер Піквік допитливо втупив очі в його обличчя, але той не змінився на виду, і джентльмен занотував його слова.

— А скільки часу їздите ви ним, не розпрягаючи? — вів далі містер Піквік, шукаючи нових відомостей.

— Два-три тижні, — відповів візник.

— Тижні! — здивувався містер Піквік, і записна книжка з'явилась знову.

— Його стайня в Пентонвілі,— холодно пояснив візник,— але ми рідко тримаємо його там через його кволість.

— Не тримаєте в стайні через кволість? — розгублено перепитав містер Піквік.

— Він завжди падає, коли вивести його з кеба,— провадив своєї візник, — а коли вже запряжений, ми дуже цупко прив'язуємо його та підтягаємо близько до голобель, і тоді він не може впасти. До того ж у нас на кебі пара надзвичайно великих коліс, і коли кінь зрушить з місця, колеса біжать слідом за ним, так що він мусить рухатися вперед; інакше йому не можна.

Містер Піквік записав кожне слово візника, сподіваючись доповісти в клубі про надзвичайний приклад життьової сили коня у відповідних умовах. Запис був майже закінчений, коли вони під'їхали до Голден-Кроса. Візник зскочив з передка. Снодграс і містер Вінкл, що нетерпляче чекали прибуття свого славетного ватажка, підбігли привітати його.

— Ось ваші гроші,— сказав містер Піквік, подаючи візникові шилінг.

І як же здивувався вчений муж, коли цей навіжений суб'єкт кинув монету на брук і в дуже мальовничих виразах зажадав, щоб йому зробили приємність, дозволивши тут же відлупцювати його (містера Піквіка).

— Ви — божевільний,— сказав містер Снодграс.

— Або п'яний, — висловив думку містер Вінкл.

— Або і те, і друге, — зауважив містер Тапмен.

— Виходьте! Виходьте всі четверо! — запрошував візник, стрибаючи на всі боки, наче був на пружинах, і боксуючи тим часом у повітря.

— От сміха! — гукали з півдюжини візників, що стояли на біржі. — Ану, дай їм, Сем! — і вони із задоволеним виглядом оточили компанію.

— Чого там такий гвалт, Сем? — спитав якийсь добродій з чорними перкалевими рукавами.

— Гвалт? — відказав візник. — А навіщо йому мій номер?

— Та мені зовсім не потрібний ваш номері — здивувався містер Піквік.

— Навіщо ж ви записували його? — спитав візник.

— Та я й не записував, — обурено промовив містер Піквік.

— Чи повірить хто цьому? — звернувся візник до натовпу. — Чи повірить хто, що цей шпигун, сидячи у мене в кебі, занотував не тільки мій номер, а й записав усі мої слова в якусь штуку. ("Записна книжка!" — промайнуло в голові містера Піквіка).

— А чи й справді він записував? — втрутився якийсь візник.

— Авжеж записував, — настоював перший, — а тоді, змусивши мене вилаяти його, прикликав ще й трьох свідків. Та я дам йому доброї науки, хоч нехай і мені за те дадуть шість місяців. Виходьте!

І візник, зневажаючи свою особисту власність, кинув на землю капелюх, збив окуляри містера Піквіка, другим ударом атакував його в ніс, а за одним заходом штовхнув і в груди, третім — зацідив у око містера Снодграса, четвертим — для відмінності — дав стусана в жилет містера Тапмена. Потім він покрутився на брукові, кинувся знову на тротуар і нарешті відбив увесь запас духу з тіла містера Вінкла. І все це протягом якихось шести секунд.

— Де полісмен?— закричав містер Снодграс.

— Під насос їх!— запропонував продавець гарячих пиріжків.

— Ви за це відповідатимете! — прохрипів, задихаючись, містер Піквік.

— Шпигуни! — ревла юрба.

— Виходьте! — кричав візник, безнастанно боксуючи.

Натовп досі був тільки пасивним глядачем, але, довідавшись, що це — шпигуни, всі дуже жваво почали коментувати та підсилювати пропозицію пиріжечника. Важко сказати, якого насильства могли вони допуститись, якби несподіване з'явлення новоприбулої особи не поклало край усьому цьому гармидерові.

— Що у вас тут за шум? — спитав якийсь доволі високий і худорлявий молодий чоловік у зеленому фраку, раптом вискочивши з контори диліжансів.

— Шпигуни! — знову закричала юрба.

— Ми — зовсім не шпигуни, — промовив містер Піквік тоном, що мусив переконати кожного безстороннього слухача.

— А! не шпигуни, кажете ви, не шпигуни? — повторив молодий чоловік, звертаючись до містера Піквіка і прокладаючи собі дорогу крізь натовп за допомогою нехибних штовханів ліктями в обличчя.

Вчений муж поквапився кількома словами висвітлити справжній стан речей.

— Тоді ходім!— сказав той, що був у зеленому фраку, силоміць тягнучи за собою містера Піквіка і безупинно орудуючи язиком. — Номер 924, беріть свої гроші і забирайтесь звідси... поважний джентльмен... особисто знаю його... то все — дурні вигадки... сюди, сер... де ваші приятелі?.. Звичайне непорозуміння, як я бачу... не звертайте уваги... неприємний випадок... трапляється і в найкращих родинах... не журіться... все буде гаразд... посадити його... хай знає, клята шельма... — І, не припиняючи розмотувати з надзвичайною швидкістю клубок своїх зауважень, незнайомий у супроводі містера Піквіка та його учнів прокладав собі шлях до зали в конторі диліжансів.

— Офіціант, сюди! — закричав незнайомий, люто потрясаючи дзвоником. — Склянок для всіх... бренді з водою, гарячого, міцного, солодкого і багато... пошкодили око, сер?.. Офіціант! Сирого біфштексу для ока джентльмена... для синців нема нічого кращого, як сирий біфстекс, сер... дуже добре і холодний ліхтарний стовп, тільки дуже незручно... не вистоїш півгодини серед вулиці, притиснувшись оком до стовпа... га? здорово?.. ха-ха-ха!

І незнайомий, не переводячи духу, одним ковтком хильнув з півпінти паруючого бренді з водою і усівся в крісло з такою байдужістю, ніби не трапилось нічого незвичайного.

Поки троє його компаньйонів складали подяку новому знайомому, містер Піквік на дозвіллі розглядав його вбрання та зовнішність.

Він був майже середнього зросту, але через свою сухорлявість і довгі ноги здавався значно вищим. Зелений фрак був колись шикарним костюмом, але тоді він, певно, прикрашав значно коротшу людину, бо засмальцьовані та приношені рукави ледве доходили незнайомому до долонь. Фрак був застебнутий аж до підборіддя, через що спинка його повсякчас могла тріснути. Клапоть вицвілої матерії оздоблював шию незнайомого, де не помічалося й ознак комірника.

Облиплі чорні штани, у багатьох місцях вкриті масними плямами, що свідчило про їхню довгорічну службу, штрипками притягались до стоптаних і полагоджених черевиків, щоб прикрити брудні білі панчохи, які проте виразно було видно. Пасма довгого чорного волосся недбало вибивалися спід піднятих угору крисів старого капелюха, а між рукавичками і рукавами визирало голе тіло. Обличчя незнайомого було бліде й виснажене, але в усій його фігурі позначалася незмірна безсоромність і безмежна самовпевненість.

Така була людина, що її містер Піквік спершу розглядав крізь свої окуляри (які, на щастя, знайшлися), а потім, коли його друзі вичерпали запаси вдячності, почав і собі найдобірнішими виразами дякувати за щойно вчинену їм послугу.

— Не турбуйтесь,— перебив йому мову незнайомий,— наговорено досить... більше не треба... Моторний хлопець візник... уміє орудувати п'ятірнею. Але на місці вашого друга в зеленій куртці... будь я проклятий... скрутив би я йому в'язи... свиня така... та й пиріжечник не кращий... ніякої різниці.

Цю чудово зв'язану промову перебила поява кондуктора з диліжанса на Рочестер, який сповістив, що "Комодор" готовий до від'їзду і зараз рушає.

— "Комодор"? — схопився з стільця незнайомий.— Мій диліжанс... За місце заплачено... одне надвірне... Заплатіть за бренді... У них не буде решти з п'яти шилінгів... погане срібло... дають гудзики... не хочу... не пройде... га?— і він хитрувато похитав головою.

Сталося так, що містер Піквік і три його компаньйони вирішили зробити першу зупинку в Рочестері. Отже, повідомивши свого нового знайомого, що прямують до того ж міста, вони погодились і собі взяти місця на імперіалі,[8] де всім їм можна було б сидіти вкупі.

— Підіймайтесь! — сказав незнайомий, допомагаючи містерові Піквіку лізти на дах диліжанса з похапливістю, що зовсім не пасувала до статечного вигляду цього джентльмена.

— У вас немає багажу, сер? — спитав кондуктор.

— У мене? у мене? Ось пакунок. Це й усе... решту послав водою... ящики, залізні скрині... здоровенні як будинки... і важкі, важкі до біса...— відповів незнайомий, силкуючись втиснути в кишеню загорнутий у товстий папір пакунок, звідки зрадливо виглядали одна сорочка і одна хусточка.

— Голови, голови, бережіть голови! — кричав балакучий пасажир, коли вони проїздили під низьким склепінням воріт, що в ті часи правили за в'їзд до кожної поштової станції.— Жахне місце...