Посмертні записки Піквікського клубу - Сторінка 32

Сем збирався вже йти назад, коли зелена хвіртка в паркані, що відділяв садок у кінці двору, відчинилася, звідти вийшов чоловік, дуже старанно причинив за собою зелену хвіртку й швидким кроком попростував до місця, де стояв містер Веллер.

Взявши цей факт ізольовано, без побічних обставин, ми не знайдемо в ньому нічого незвичайного. У багатьох частинах світу люди виходять з садків, зачиняють за собою зелену хвіртку і навіть швидко йдуть кудись, не звертаючи уваги на те, чи хто стежить за ними. Отже, ясно, в тому чоловікові, або в його манерах, або і в тому, і в тих повинно було бути щось, що привернуло увагу містера Веллера. Та було воно чи не було, нехай читач вирішить сам, коли ми докладно розкажемо йому про поведінку згаданої особи.

Зачинивши за собою зелену хвіртку, чоловік, як ми казали вже двічі, швидким кроком пішов через двір; але не встиг він кинути на містера Веллера оком, як змінився на обличчі й спинився, ніби вагаючись, куди йти далі. А як зелена хвіртка була зачинена й лишалась позаду, а перед ним виднівся один лише вихід, то чоловік не довго роздумував і збагнув, що неминуче має пройти повз містера Семюела Веллера. Отже, він прискорив ходу, дивлячись просто перед собою. Найбільш незвичайним у ньому було те, що він кривив своє обличчя в найжахніші та найчудніші гримаси.

"Дивно,— подумав містер Веллер, коли незнайомий наблизився до нього.— Надзвичайно дивно. Я заприсягся б, що де — він".

Чоловік підходив ближче, і гримаса його ставала все жахливіша.

— Я заприсягся б, що це його чорне волосся й малинова ліврея,— сказав містер Веллер,— тільки такого обличчя я досі ще ніколи не бачив.

Поки містер Веллер казав це, гримаса стала нелюдськи огидною. Та чоловік мусив пройти близько від Сема, і допитливий погляд цього джентльмена спромігся під його покрученими рисами викрити щось занадто подібне до маленьких оченят містера Джоба Тротера. Помилитись не можна було.

— Алло, ви, сер! — люто крикнув Сем.

Незнайомий зупинився.

— Алло! — повторив Сем ще лютіше.

Чоловік з викривленим обличчям цікаво глянув в один бік двору, потім — у другий, далі подивився на вікна найближчих будинків, словом — скрізь, тільки не на Сема Веллера — і лагодився йти далі, коли його спинив новий оклик:

— Алло, ви, сер! — утретє гукнув Сем.

Тепер уже не можна було помилитись щодо місця, звідки виходив голос, і незнайомий, нарешті, примушений був глянути Семові в обличчя.

— Це не проходить, Джоб Тротер, — сказав Сем.— Годі! Не крутіть дурника. Ви не такий уже красень, щоб нехтувати ваші природні окраси. Поставте свої очі на їх власне місце, або я випру вам їх кулаком з голови. Чуєте?

І як містер Веллер, здавалося, був готовий здійснити цю загрозу, то обличчя містера Тротера поволі набуло свого звичайного виразу. Сам же містер Тротер, удаючи радість від несподіваної зустрічі, скрикнув:

— Кого я бачу? Містер Волкер.

— А ви таки справді раді мене бачити?— спитав Сем.

— Радий? — повторив Джоб, — о, містер Волкер, коли б ви знали, як я чекав цієї зустрічі! Це вже занадто, містер Волкер. Я не можу більше, не можу!— і, вмиваючись сльозами, він у надпориві оповив руками шию містера Веллера й міцно притиснув його до себе.

— Геть з руками від мене! — скрикнув обурений Сем, даремно силкуючись визволитися з обіймів свого ентузіастичного знайомого. — Геть, кажу вам!.. Чого ви плачете наді мною, ви, переносний насос.

— Бо я такий радий бачити вас, — повторив Джоб Тротер, потроху звільняючи містера Веллера, в міру того, як зникали ознаки його бажання почати бійку. — О, це занадто, містер Волкер!

— Занадто! — крикнув Сем.— Я думаю — занадто. Ну, а тепер, що ви маєте сказати мені; га?

Містер Тротер не відповів, бо маленька рожева кишенькова хусточка працювала щосили.

— Що можете ви сказати мені перед тим, як я скруту вам в'язи? — загрозливо спитав містер Веллер.

— Га?— перепитав містер Тротер, удаючи ображену невинність.

— Що ви можете сказати?

— Я, містер Волкер?

— Не взивайте мене Волкером; моє прізвище Веллер, і ви це добре знаєте. Отже, що ви мені скажете?

— Та, боже ж мій, містер Волке... тобто Веллер... багато чого я можу сказати, тільки не тут, а десь-інде, де ми влаштуємось вигідніше. А коли б ви знали, як я чекав на вас, містер Веллер!

— Нетерпляче, правда? — сухо спитав Сем.

— Дуже, дуже нетерпляче, сер, — відповів Тротер і не зморгнувши.— Але дозвольте ж мені стиснути вашу руку.

Сем кілька секунд дивився на свого бесідника, а потім, немов під впливом якогось нового настрою, задовольнив його прохання.

— А як живе ваш симпатичний пан? — спитав Джоб, коли вони йшли назад. — О, він дуже пристойний джентльмен, містер Веллер! Я сподіваюся, він не застудився тої ночі?

В погляді Джоба Тротера майнуло лукавство, яке змусило кулак містера Веллера відчути дріж бажання продемонструвати себе на ребрах Джоба Тротера. Але Сем стримав себе й відповів, що містер Піквік здоровий.

— Дуже радий, — сказав містер Тротер. — Він тут тепер?

— А ваш? — і собі спитав Сем замість відповіді.

— Та тут; і, мені боляче казати, містер Веллер, вигадує щось нове, гірше ще, ніж тоді.

— А-а! — зацікавився Сем.

— О, соромно казати; жах такий.

— Знову в пансіоні?

— Ні, не в пансіоні, — і Джоб знову лукаво глянув на містера Веллера.

— В будинку з зеленою хвірткою?

— О, ні, ні! — поквапився, більше ніж звичайно, відповісти Джоб, — зовсім не там.

— Що ж ви там робили?—і Сем пильно подивився на Тротера.— Мабуть, опинилися там випадково?

— Од вас, містер Веллер, — відповів Джоб, — я не збираюсь ховатися, бо ми так сподобали один одного, коли зустрілися ще вперше. Ви пригадуєте, як приємно провели ми той ранок?

— О, так, — нетерпляче сказав Сем, — пригадую. Ну?

— Ну, — відповів Джоб, не кваплячись і стиха, як людина, що розказує важливий секрет. — У тому будинку з зеленим парканом, містер Веллер, дуже багато слуг.

— Так я й гадав, судячи з його вигляду,— перебив Сем.

— Ну, — вів далі містер Тротер, — і там є куховарка, яка ощадила трохи грошенят, містер Веллер, і хоче влаштуватися, одружившись та відкривши маленьку дрібну торгівлю.

— Правда?

— Правда, містер Веллер. Ми зустрілися з нею в каплиці — чистенькій капличці в цьому місті, містер Веллер, де співають гімни з четвертого розділу — ви, певне, бачили книжечку, яку я завжди ношу при собі — і ми трохи зблизились, а тоді здружилися, і я, насмілююсь сказати, містер Веллер, маю стати господарем тої крамнички.

— Добрий же з вас буде крамар! — промовив Сем, скоса кидаючи на Джоба глибоко зневажливий погляд.

— Велика перевага цього, містер Веллер, — тут на очі Джобові набігли сльози, — в тому, що тоді я спроможуся кинути теперішню мою неприємну службу в тої поганої людини й віддатися кращому й доброчеснішому життю, для якого мене виховували.

— А вас, певне, гарно таки виховували, — зауважив Сем.

— О, дуже, містер Веллер, дуже! — скрикнув Джоб. На згадку про чисті дні своєї юності містер Тротер видобув рожеву хусточку й ревно заплакав.

— Ви, певно, були надзвичайно милим хлопцем, коли ходили до школи, — сказав Сем.

— Я й був, сер, — глибоко зітхнувши, відповів Джоб. — Я був ідолом усіх.

— О, це не дивує мене, — сказав Сем. — А якою втіхою були ви, безперечно, для вашої щасливої матері!

По цих словах містер Джоб Тротер приклав кінчик рожевої хусточки по черзі до кожного ока і зайшовся ще ревнішим плачем.

— Нещастя мені з вами! — обурився Сем. — Чепсійський водогін ніщо проти вас. Ну, чого ви розчулилися тепер? Узяв сором за ваші паскудства?

— Я не можу утриматися, містер Веллер, — по короткій паузі пояснив Джоб. — Мій пан немов здогадався тоді про нашу з вами розмову й одвіз мене в поштовій кареті, намовив милу молоду леді сказати, ніби вона нічого про нього не знає, підкупив начальницю пансіону, щоб і та говорила те саме й кинув дівчину для кращих спекуляцій. О, містер Веллер, я й досі тремчу.

— Так ось як воно було, — сказав Сем.

— Запевняю вас, що саме так.

— Ну, то добре, — промовив Сем, коли вони підійшли до готелю. — Мені охота побалакати ще з вами, Джоб, і я дуже хотів би, щоб ми зійшлися сьогодні у "Великому Білому Олені", якщо ви вільні, скажімо — о восьмій вечора.

— Я напевне прийду, — пообіцяв Джоб.

— Та вже краще приходьте, — промовисто глянув на нього Сем, — бо інакше, знаєте, мені доведеться самому йти по вас... туди... по той бік зеленого паркану.

— Я напевне прийду, — повторив містер Тротер і, найсердечніш стиснувши руку Семові, подався своєю дорогою.

— Бережіться, Джоб Тротер, бережіться! — промовив, дивлячись йому вслід, Сем. — На цей раз мене не обдурите; не обдурите, кажу! — і виголосивши цей монолог і стежачи за Джобом, доки того було видно, містер Веллер подався до спальні свого пана.

— Справа посувається, сер, — оголосив Сем.

— Куди посувається і яка справа, Сем? — зацікавився той.

— Я знайшов їх.

— Кого їх?

— Та нашого чудернацького приятеля з його меланхолійним чорноволосим хлопцем.

— Не може бути, Сем! — захвилювався містер Піквік. — Де ж вони? Де вони, Сем?

— Тихо, тихо! — заспокоював свого пана містер Веллер і, допомагаючи йому одягтись, виклав план дальших дій.

— Коли тільки спроможемося ми зробити це все? — нетерпеливився містер Піквік.

— Свого часу, сер, — відповів Сем.

Чи було воно зроблено свого часу, чи ні, ми побачимо далі.

Розділ XIX,

у якому містер Пітер Магнус ревнує, немолода леді лякається, а піквікці через це потрапляють у пазурі правосуддя.

Зайшовши в кімнату, де вони з містером Пітером Магнусом перебули попередній вечір, містер Піквік знайшов у ній названого джентльмена й більшу частину того, що було в обох торбах, шкіряній коробці для капелюха і пакунку в коричневому папері, розташовану якнайкраще на його особі, тоді як сам він походжав по кімнаті в стані надзвичайного збудження.

— Доброго ранку, — промовив містер Пітер Магнус.— Як це вам подобається?

— Дуже ефектно, — відповів містер Піквік, з добродушною усмішкою поглядаючи на вбрання свого бесідника.

— О, я думаю, це справить належне враження. Знаєте, містер Піквік, я послав уже їй свою візитну картку.

— Уже послали?

— І коридорний приніс мені відповідь, де мене запрошують на одинадцяту ранку, — і містер Магнус, глянувши на годинник, як навіжений вибіг з кімнати.

Коли годинникові стрілки наблизились до пів дванадцятої, двері раптом відчинилися.