Посмертні записки Піквікського клубу - Сторінка 33

Обернувшись, щоб зустріти містера Магнуса, наш герой побачив перед собою веселе обличчя містера Тапмена, безтурботні риси містера Вінкла й натхненне лице містера Снодграса. Поки містер Піквік вітався з ними, до кімнати вбіг містер Магнус.

— Мої приятелі, про яких я уже говорив вам, містер Магнус, — одрекомендував містер Піквік.

— До послуг ваших, джентльмени, — сказав містер Магнус, очевидно, вкрай зворушений. — Дозвольте поговорити з вами хвилиночку, містер Піквік, — і містер Магнус, просунувши пальця в петельку жилета містера Піквіка, потяг його до вікна.

— Поздоровте мене, містер Піквік, вона — моя.

— Поздоровляю вас од щирого серця, — і містер Піквік сердечно стиснув руку своєму новому другові.

— Мусите побачити її, сер, — нетямився з радощів містер Магнус. — Сюди, прошу. Вибачте нас, панове. Ми зараз.

Витягши містера Піквіка в коридор, містер Пітер Магнус спинився коло найближчих дверей і злегка постукав у них.

— Увійдіть, — сказав жіночий голос, і вони увійшли.

— Міс Вісерфілд, — промовив містер Магнус, — дозвольте мені представити вам мого кращого друга — містера Піквіка. Містер Піквік, маю за честь познайомити вас з міс Вісерфілд.

Леді стояла в протилежному кінці кімнати. Містер Піквік схилився, дістав з кишені окуляри й наклав на ніс, але ледве глянув крізь них, як скрикнув і ступив кілька кроків назад; Леді з напівприглушеним зойком затулила обличчя долонями й упала в крісло, а містер Магнус, наче прикипівши до місця, з виразом невимовного жаху й крайнього здивування позирав то на одну, то на другого.

На перший погляд усе це було, звичайно, незрозуміло. Але річ у тому, що, наклавши окуляри, містер Піквік у майбутній дружині містера Магнуса відразу впізнав леді, до кімнати якої він так нечемно вдерся минулої ночі, а леді, тільки побачивши окуляри на носі містера Піквіка, зараз же впізнала обличчя, яке вона бачила облямоване ковпаком і скривлене з переляку. Отже, леді зойкнула, а містер Піквік остовпів від здивування.

— Містер Піквік! — скрикнув Пітер Магнус, зовсім розгубившись від несподіванки. — Що це все значить, сер? Що воно означає, сер? — повторив він притишеним, загрозливим тоном.

— Сер, — відповів містер Піквік, трохи обурений таким владним тоном містера Магнуса, — я відмовляюсь відповідати на ваші запитання.

— Ви відмовляєтесь, сер?— напосідав містер Магнус.

— Так, сер,— сказав містер Піквік. — Без дозволу леді я не скажу нічого, що могло б скомпромітувати її або збудити в душі її неприємні спогади.

— Міс Вісерфілд, — промовив містер Пітер Магнус, — знаєте ви цю особу?

— Чи знаю я його?— завагалася леді.

— Авжеж, чи знаєте його? — повторив розлючений Магнус.

— Я бачила його,— відповіла немолода леді.

— Де? — настоював Магнус.— Де?

— Цього я не скажу ні за що в світі,— підвелася з крісла немолода леді й одвернула голову.

— А! — лютував містер Магнус.— Тепер мені все ясно. Я добре пригадую ваші вчорашні слова, сер. Ви приїхали сюди викрити облуду та брехню одної особи, на яку ви цілком звірялися. Га? — тут містер Магнус зайшовся сміхом і, знявши зелені окуляри,— він імовірно вважав їх за зайві в сцені ревності,— почав поводити своїми маленькими оченятами, ніби бажаючи настрахати всіх.— Га? — і він знову засміявся ще ефектніше.— Чи відповідатимете ви, сер?

— Відповідати? На що? — здивувався містер Піквік.

— На що? Ну, заждіть!

Ми не будемо твердити, ніби саме остання уривчаста загроза викликала обурення в душі містера Піквіка, як то було б з якоюсь іншою, звичайною, душею. Ми наведемо тільки той факт, що містер Піквік раптом відчинив двері й крикнув:

— А йдіть сюди, Тапмен!

Містер Тапмен з'явився зараз же і мав дуже здивований вигляд.

— Тапмен,— промовив містер Піквік,— одна таємниця, в яку замішана леді, стала за причину суперечки між мною і цим джентльменом. У вашій присутності я запевняю джентльмена, що його вона не зачіпає і ні в якому разі не зв'язана з його справами. Якщо він продовжуватиме настоювати, значить, він мені не вірить, а таке ставлення до моїх слів, я, ясна річ, вважатиму за особисту образу.

І, кажучи це, містер Піквік кинув на містера Магнуса погляд, де було зосереджено цілу енциклопедію благородних почуттів.

Стримана й поважна поведінка містера Піквіка разом із енергією та проречистістю його промови повинна була переконати кожен розважний мозок. Та, на великий жаль, мозок містера Пітера Магнуса під той час втратив здатність міркувати. І містер Піквік, свідомий своєї невинності та правоти і роздратований тим, що заплутав у таку неприємну історію леді, теж не йшов ні на які поступки. В наслідок цього слова ставали запальніші, а голоси гучніші, і нарешті містер Магнус сказав, що містер Піквік матиме нагоду почути ще про нього. На цю обіцянку містер Піквік із зразковою чемністю ВІДПОВІВ, що хотів би почути про нього якнайскорше. Після того перелякана немолода леді стрімголов кинулася з кімнати, звідки містер Піквік силоміць витяг містера Тапмена, і містер Пітер Магнус залишився сам.

Якби немолода леді була трохи більше обізнана з світом і краще знала звичаї й манери тих, хто диктує і встановлює закони, їй було б відомо, що така лютість — насправді річ зовсім нестрашна. Але вона завжди жила на селі, ніколи не читала парламентських дебатів і взагалі була зовсім не в курсі тонкощів цивілізованого життя. Отже, добравшись до своєї спальні, леді насамперед замкнула двері, а потім, обмірковуючи тільки но бачену нею сцену, почала малювати собі найжахніші картини насильства та різанини. Нарешті вона вирішила звернутись, до головного судді міста й прохати його негайно ж і без ніякої затримки заарештувати містера Піквіка і містера Тапмена.

Джордж Напкінс, есквайр, зазначений головний суддя, був найважливішою особою, яку найшвидший мандрівник знайшов би на земній кулі, від сходу до заходу, двадцять першого червня, коли найдовший за цілий рік, як показують календарі, день дав би йому найбільше часу для розшуків. Описуваного нами ранку містер Напкінс перебував у стані величезного збудження й гніву, бо в місті виявився заколот: всі учні найбільшої денної школи змовились побити шибки у вікнах одної нездатливої торговки яблуками, освистали сторожа громади й закидали камінням поліцію — викликану придушити бунт. Містер Напкінс сидів у себе в кабінеті, велично зсунувши брови й киплячи від гніву, коли йому доповіли, що якась леді хоче бачити його в дуже важливій приватній справі. Містер Напкінс прибрав загрозливо-спокійного вигляду й звелів увести леді. Наказ, як і всі розпорядження імператорів, суддів та інших можновладців, виконали негайно, і схвильована міс Вісерфілд була введена до кабінету.

— Мазл! — промовив суддя.

Мазл був кур'єр з надзвичайно довгим тулубом і короткими ногами.

— Мазл!

— Тут, ваша честь.

— Поставте стілець і залиште кімнату.

— Слухаю, ваша честь.

— Прошу, мадам, у чому ваша справа?— спитав суддя.

— Це — дуже прикра історія, сер,— вагалася міс Вісерфілд.

— Дуже можливо, мадам,— погодився суддя.— Заспокойтесь трохи,— тут містер Напкінс доброзичливо глянув на леді,— і скажіть, що привело вас до мене,— тут суддя переміг людину: містер Напкінс знову мав неприступний вигляд.

— Мені страшенно неприємно, сер, приходити до вас з такою звісткою, але я боюсь, що тут має відбутися дуель.

— Тут? — не зрозумів суддя.— Де тут, мадам?

— В Іпсвічі.

— В Іпсвічі, мадам! Дуель в Іпсвічі! — мало не задихнувся суддя.— Неможливо, мадам. Нічого подібного в Іпсвічі ніхто не вигадає. Я не думаю, щоб знайшлося в нас двоє людей, які дозволили б собі порушити спокій цілого міста.

— На нещастя, повідомлення моє цілком підставне,— сказала леді.— Я сама була присутня, коли вони сперечалися.

— Щось таке просто неймовірне,— дивував суддя.— Мазл!

— Тут, ваша честь.

— Пришліть сюди містера Джінкса. Швидше!

— Слухаю, ваша честь.

Мазл вийшов, а через хвилину в кабінет увійшов блідий, гостроносий, не дуже вгодований, бідно одягнений клерк середнього віку і, діставши наказ занотувати свідчення леді, сів і почав записувати.

— Цей Піквік — головний заводець, скільки я розумію?— зрезюмував суддя, коли свідчення було записане.

— Так,— ствердила леді.

— А другий бунтівник... Як його ім'я, Джінкс?

— Тапмен, сер.

— Тапмен — секундант?

— Так.

— А другий дуеліст, ви кажете, зник, мадам?

— Зник,— трохи закашлялась леді.

— Добре. Ці два шибайголови, очевидно, приїхали з Лондона, щоб зводити з світу підданців його величності. Вони думають, що на такій віддалі від столиці десниця правосуддя не діє. Ми їм покажемо, як вона не діє. Заготуйте ордери на арешти, Джінкс. Мазл!

— Тут, ваша честь.

— Грамер унизу?

— Так, ваша честь.

— Пришліть його нагору.

Улесливий Мазл ретирувався й зараз же повернувся в супроводі літнього джентльмена в ботфортах. Головними ознаками його були: ніс у формі пляшки, хрипкий голос, тютюнового кольору сюртук і блукаючий погляд.

— Грамер! — сказав суддя.

— Я, ваша честь.

— В місті тепер спокійно?

— Цілком, ваша честь. Населення заспокоїлось; хлопці пішли грати в крикет.

— Діяти за наших часів можна тільки рішучими способами. Грамер,— переконаним тоном промовив суддя, підписуючи ордери.— Грамер, ви приведете цих осіб до мене сьогодні ж по обіді. Знайдете ви їх у готелі "Великого Білого Коня". Беріть допомогу й мерщій виконуйте розпорядження. Мазл!

— Тут, ваша честь.

— Проведіть леді.

Міс Вісерфілд вирушила до готелю глибоко вражена розумом та вченістю судді. Містер Напкінс вирушив снідати. Містер Джінкс вирушив у світ міркувань, бо він не мав куди піти — маленьку загальну кімнату, де він спав уночі на канапі, удень займала сім'я його квартирної хазяйки. А містер Грамер вирушив виконувати розпорядження судді, щоб змити образу, вчинену ранком йому і другому представникові його величності — сторожеві.

Поки провадились рішучі й грізні готування, що мали на меті забезпечити порядок у королівстві, містер Піквік і його друзі, не мавши й гадки про всі ці важливі події, спокійно сиділи за обідом і дружньо розмовляли. Містер Піквік, на велику втіху товариства, а особливо містера Тапмена, саме оповідав про свої пригоди минулої ночі, коли двері відчинилися, і в кімнату дещо незаконно зазирнула чиясь фізіономія.

Поведінка містера Грамера була суто фахівська, але разом із тим і своєрідна.