Повернення з зірок - Сторінка 13
- Станіслав Лем -Природа не терпить порожнечі, її заповнили інші стимули. Візьмемо хоч би те, з чим ви так зжилися, що перестали вважати винятковим: риск. Нема його вже, Брег. Чоловік не може вразити жінку хоробрістю, відважним вчинком, а тимчасом ви знаєте, що література, мистецтво, уся культура віками живилися з цього джерела: любов перед лицем небезпеки. Орфей спустився за Еврідікою в підземне царство, Отелло вбиває з ревнощів. Трагедія Ромео і Джульєтти... Сьогодні вже нема трагедій і немає навіть умов для їх виникнення. Ми знищили пекло пристрастей, а тоді виявилося, що одночасно перестав існувати і рай. Усе тепер урівноважене, Брег.
— Урівноважене?..
-Так. Ви знаєте, що роблять тепер навіть найнещасливіші коханці? Не втрачають здорового глузду. Ніяких пристрастей, суперництва...
— Ви... хочете сказати, що все це... зникло?! — запитав я. Вперше я відчув якийсь забобонний страх перед цим світом. Старий лікар мовчав.
— Лікарю, це неможливо. Невже... це правда?
— Так. Правда. І ви мусите це прийняти, Брег, як повітря, як воду. Можливо, важко з однією жінкою. На все життя це майже неможливо. Пересічна тривалість шлюбного зв'язку — десь близько семи років. Це й так уже прогрес. Півсторіччя тому вона Становила ледве чотири...
— Лікарю, я не хочу більше забирати вашого часу. Що ви мені порадите?
— Те, про що я вже згадував: відновлення колишнього кольору волосся... Це, мабуть, звучить тривіально, але це важливо. Мені не зовсім зручно радити вам таке. Але що ж я...
— Я вам вдячний. Справді. І останнє: скажіть мені, будь ласка... як виглядаю я на вулиці? В очах пішоходів. Що є в мені такого...
— Брег, ви вирізняєтесь. По-перше, ваш ріст. Щось із "Іліади". Стародавні пропорції... ба, можливо, це навіть певний шанс, хоч ви й знаєте, яка доля тих, хто занадто вирізняється?
— Знаю.
— Ви надто великий... таких я не пам'ятаю навіть замолоду. Зараз у вас вигляд людини дуже високої і жахливо одягненої, хоч справа тут і не у вбранні, а просто ви надто мускулистий. Чи перед подорожжю ви теж мали такий вигляд?
— Ні, лікарю. Це ті два "g".
— Це можливо...
— Сім років. Сім років подвійного, тиснення. М'язи у мене мусили збільшитись — грудні, на животі; я знаю, яка в мене шия. Але інакше я задихнувся б там, як щур. М'язи працювали навіть тоді, коли я спав. Навіть під час гібернації. Все важило вдвоє більше. Ось від цього.
— А інші теж?.. Вибачте, що запитую, але це мене цікавить як лікаря... Такої тривалої експедиції, як ваша, ще не бувало. Ви ж знаєте.
— Знаю. Інші? Олаф майже такий, як я. Це залежить, мабуть, від кістяка. Я завжди був широкий. Ардер був вищий за мене. Понад два метри. Так, Ардер... Про що я говорив? Ага, що я був наймолодший і тому мав найкращі адапційні здібності. Так, принаймні, твердив Вентурі... Чи вам відома праця Янссена?
— Чи відома? Це для нас класика, Брег...
— Так? Смішно, то був такий жвавий чоловічок... Знаєте, я витримав у цього лікаря сімдесят дев'ять "g" за півтори секунди.
— Що ви кажете?
Я посміхнувся.
— У мене є довідка. Але це було сто тридцять років тому... Зараз і сорок для мене багато.
— Брег, нині й двадцяти ніхто не витримає!
— Але чому? Може, це через бетризацію?
Він мовчав. Мені здалося, що він знає щось таке, чого не хоче мені казати. Я підвівся.
— Брег, — сказав він, — якщо ми вже про це говоримо, то ви все-таки зважайте.
— На що?
— На себе і на інших. Прогрес ніколи не дається задарма. Ми позбулися тисяч небезпек, конфліктів, але за це довелося платити. Суспільство розм'якло, а ви... ви можете бути... твердим. Ви мене розумієте?
— Розумію, — сказав я, пригадавши того чоловіка, що сміявся в ресторані й замовк, коли я до нього підійшов.
— Лікарю, — вихопилося раптом у мене, — знаєте... я напоровся вночі на лева.
Навіть на двох левів. Чому вони нічого мені не зробили?..
— Тепер уже немає хижаків, Брег... бетризація... Ви їх зустріли вночі? І що ви зробили?
— Я почухав їм підгорля, — відповів я й показав як. — Але з тією "Іліадою", лікарю, перебільшення. Я здорово злякався. Скільки я вам винен?
— Прошу навіть не думати про це. І якби ви коли-небудь забажали...
— Дякую.
— Але не відкладайте надовго, — додав він неначе сам до себе, коли я виходив. Вже на сходах я зрозумів, що це означало: йому було майже дев'яносто років...
Я повернувся до готелю. У холі був перукар. Ну, звичайно ж, робот. Я сказав йому, щоб він мене підстриг. Я дуже-таки заріс, волосся стирчало над вухами. Найбільше сивини було на скронях. Коли він закінчив, мені здалося, що тепер у мене вже не такий дикий вигляд. Робот запитав мелодійним голосом, чи почорнити волосся.
— Ні, — відповів я.
— Апрекс?
— Що це таке?
— Проти зморщок?
Я завагався. Почував себе по-дурному, як ніколи, але, можливо, лікар мав рацію.
— Хай буде, — погодився я. Робот вкрив мені обличчя шаром желатину з гострим запахом. Потім я лежав під компресами, радий, що в мене закрите обличчя.
Поїхав нагору; у номері вже лежали пачки білизни, я скинув одяг і ввійшов до душової. Там було дзеркало.
Справді, можна було злякатися. Я й не знав, що виглядаю, наче ярмарковий силач. Взагалі я весь був якийсь бугристий. Коли я підніс руку і грудний м'яз напружився, на ньому виділився шрам завширшки з долоню. Я спробував побачити той, другий, біля лопатки, за який мене прозвали щасливцем, бо коли б уламок пройшов на три сантиметри лівіше, то розтрощив би мені хребет.. Я вдарив себе кулаком по плоскому животі.
— Ти, бугай, — промовив я до дзеркала. Мені схотілося викупатись по-справжньому, а не в озоновому вихрі, і я зрадів, згадавши, що на тій віллі є басейн. Я хотів одягтися в щось нове, але мені шкода було розлучитися із штанами. З нового одягу я надів білий светр, хоч мій чорний, що протерся на ліктях, подобався мені значно більше, і пішов до ресторану.
Половина столиків була зайнята. Пройшовши через три зали, я опинився на терасі; звідти виднілися великі бульвари з нескінченними потоками глідерів; вдалині, як гірський масив, голубів, сягаючи аж до хмар, вокзал Терміналь.
Я замовив обід.
— Який? — запитав робот. Він хотів подати мені меню.
— Все одно, — відповів я. — Звичайний обід.
І лише почавши їсти, я звернув увагу на те, що столики навколо мене вільні. Підсвідомо я шукав самотності. Я навіть не знав про це, як не знав і того, що саме я їм. Я вже не був певний, чи добре те, що надумав. Канікули — ніби хотів сам себе винагородити, коли вже ніхто інший про це не подумав. Нечутно наблизився робот-офіціант.
— Ви Брег?
— Так.
— У номері вас чекає гостя.
— Гостя?
Одразу ж я подумав про Наїс. Допив темну пінисту рідину і підвівся, спиною відчуваючи чужі погляди. Непогано було б підкоротити себе хоч сантиметрів на десять. У моєму номері сиділа молода жінка, якої я ніколи раніше не бачив. Сіра пухнаста сукня, червоний шарф навколо плечей.
— Я з Адапту, — сказала вона. — Це я сьогодні з вами розмовляла.
— А, то були ви?
Я насторожився. Чого вони знову від мене хочуть?
Вона сіла. Я теж.
— Як ви себе почуваєте?
— Чудово. Я був сьогодні в лікаря, він мене оглянув. Усе гаразд. Я зняв собі віллу, хочу трохи почитати.
— Дуже розумно. Для цього Клавестра — чудове місце. Там гори, спокій...
Вона вже знала, що йдеться саме про Клавестру! Слідкували вони за мною чи що? Я сидів, вичікуючи, що буде далі.
— Я вам принесла... дещо від нас.
Вона вказала на невеличкий пакет, що лежав на столі.
— Це, знаєте, наша новинка, — вела вона далі удавано жваво. — Лягаючи спати, ви вмикаєте апарат... і протягом кільканадцяти ночей без жодного зусилля дізнаєтеся про багато корисних речей.
— Так? Це добре, — сказав я. Вона посміхнулась мені. Я теж посміхнувся. Чемний учень.
— Ви психолог? — запитав я.
— Так. Ви вгадали...
Вона вагалась. Я бачив, що вона хоче щось сказати.
— Я слухаю...
— Ви на мене не розсердитеся?
— А чому б я мав на вас сердитися?
— Бачите, справа в тому... що ви одягаєтесь трохи...
— Знаю. Але я люблю ці штани. Можливо, згодом...
— Та ні. Я не про це. Ваш светр...
— Светр? — здивувався я. — Мені його сьогодні зробили. Здається, це останній крик моди. Хіба ні?
— Так. Але його зовсім не треба було надувати... Ви дозволите?
— Прошу, — зовсім тихо відповів я. Вона трохи підвелася в кріслі: випрямленими пальцями штрикнула мене в груди і аж зойкнула.
— Що це у вас таке?!
— Крім мене, нічого, — відповів я, посміхнувшись. Вона охопила лівою рукою пальці правої і підвелася.
Раптом той мій спокій, за яким крилося лихе бажання вколоти її, став як лід.
— Відпочиньте, будь ласка.
— Але ж... пробачте, я...
— Дурниці. Ви давно працюєте в Адапті?
— Другий рік.
— Ага, і за весь час — перший пацієнт? — я ткнув пальцем себе в груди. Вона зашарілася.
— Можна вас про щось запитати?
У неї затремтіли повіки. Може, вона думала, що я хочу умовитися з нею про побачення?
— Звичайно...
— Як це зроблено, що на кожному рівні міста видно небо?..
Вона жваво відгукнулася:
— Дуже просто. Колись це називалося телебаченням. На перекриттях встановлено екрани, вони трансформують те, що є над землею: і небо, і хмари...
— Але ж ці рівні не такі вже, здається, й високі, — сказав я, — а стоять там і сорока поверхові будинки...
— Це ілюзія, — посміхнулась вона, — лише частина будинків є справжньою; решта — зображення. Розумієте?
— Розумію, як це зроблено, але не розумію навіщо.
— Щоб мешканці будь-якого рівня не відчували себе обійденими. У будь-якому відношенні.
— Ага, — сказав я, — так, це дотепно... І ще одне. Я збираюся йти за книжками. Чи можете ви мені порекомендувати кілька праць із своєї галузі? Таких... компілятивних.
— Ви хочете вивчати психологію? — здивувалась вона.
— Ні, але я хочу знати, що ви встигли за цей час...
— Я радила б вам Мейссена.
— Що це таке?
— Шкільний підручник.
— Я волів би щось більше. Наукові праці, монографії... завжди краще черпати з першоджерела.
— Може, це буде надто... важко...
Я ввічливо посміхнувся.
— А може, ні. У чому полягають труднощі?
— Психологія дуже зматематизувалася...
— Я теж. Настільки, скільки це було можливим сто років тому. Чи цього недосить?
— Але ви ж не математик.
— За фахом — ні, проте я її вивчав. На "Прометеї". Там.. як би вам сказати... часу було досить.
Здивована, збита з пантелику, вона не сказала більше нічого й залишила мені список книг.