Повернення з зірок - Сторінка 15

просто я розхвилювався, — прошепотів він. За хвилину старий розплющив очі. — Моє ім'я Ремер, — сказав він просто.

У мене перехопило подих.

— Як, це... ви... ви?.. Скільки...

— Сто тридцять чотири, — сухо відповів він. — Тоді мені було... сім...

Я пам'ятав його. Він приїздив до нас з батьком, феноменальним математиком, який був асистентом Геонідеса — творця теорії нашого польоту. Ардер показав тоді хлопцеві центрифуги. Жвавий, як іскра, семирічний хлопчисько з чорними, як у батька, очима — таким він залишився в моїй пам'яті. Ардер підніс його над головою, щоб хлоп'я могло краще побачити нутро гравікамери, де я тоді сидів.

Ми мовчали. У цій зустрічі було щось неприродне. З якоюсь пожадливістю, з болісною цікавістю я в напівтемряві вдивлявся в його таке страшенно старе обличчя, і горло мені стискалося. Я хотів дістати з кишені сигарету, але не міг — тремтіли у мене руки.

— Що сталося з Ардером? — запитав він.

Я розповів йому.

— Ви не знайшли нічого?

— Ні. Там не знаходять.

— Ви здалися мені...

— Розумію. Ріст і так далі, — відповів я.

— Так. Скільки вам зараз років? Біологічних...

— Сорок.

— Я міг би... — прошепотів він.

Я зрозумів його.

— Можете не шкодувати, — сказав я твердо. — Можете за цим не шкодувати. Ні за чим не шкодуйте. Розумієте?

Він вперше глянув мені в обличчя.

— Чому?

— Бо мені нічого тут робити, — сказав я. — Нікому я не потрібен. І мені... ніхто.

Він, здавалося, недочуває.

— Як вас звуть?

— Брег. Халь Брег.

— Брег, — повторив він. — Брег... ні. Не пам'ятаю. Ви були там?

— Так. В Аппреноусі, коли ваш батько привіз поправки, зроблені Теонідесом в останній місяць перед стартом... виявилося, що коефіцієнти рефракції в темних пилах були занадто низькі... Не знаю, чи вам це щось говорить? — нерішуче запитав я.

— Говорить. Аякже, — відповів він з особливим наголосом. — Мій батько. Аякже. В Аппреноусі? Але що ви там робили? Де ви були?

— У гравітаційній камері, у Янссена. Ви були тоді там, Ардер вас привів, ви стояли вгорі, на містку, й дивились, як мені дають сорок "g". Коли я виліз, у мене носом ішла кров... ви мені дали свою хусточку.

— А! То були ви?

— Так.

— Мені здавалося, що у тієї людини в камері... було чорне волосся.

— Так. У мене й тепер воно не світле, а сиве. Тільки зараз добре не видно.

Запала мовчанка.

— Ви, звичайно, професор? — запитав я, аби тільки щось спитати.

— Був. Тепер уже... ніхто. Вже двадцять три роки. Ніхто. — І ще раз дуже тихо повторив: — Ніхто.

— Я купував сьогодні книжки... Серед них була топологія Ремера. Це ваша чи батькова?

— Моя. Ви математик?

Він глянув так, ніби знову зацікавився мною.

— Ні, — відповів я. — Але... я мав чимало часу... там. Кожен робив, що хотів. Мені... допомагала математика.

— Як це зрозуміти?

— У нас було безліч мікрофільмів: белетристика, повісті, що завгодно. Чи знаєте ви, що ми взяли з собою триста тисяч назв? Ваш батько допомагав Ардерові комплектувати математичну частину...

— Знаю.

— Спочатку ми дивились на це як на... розвагу. Кажу, часу було багато. Але вже за кілька місяців, коли зв'язок із Землею повністю припинився і ми висіли там — здавалося, нерухомо по відношенню до зірок, — то, знаєте, читати, що якийсь там Петро нервово палив сигарету і його терзала думка, чи прийде Люція чи ні і що вона зайшла в рукавичках, — було якось дико. Одним словом, там ніхто цього і в руки не брав.

— А математика?

— Не одразу. Спочатку я взявся за мови і не покидав до кінця, хоч і знав, що це ні до чого, бо коли я повернуся, вони будуть уже архаїчними діалектами. Але Джімма і, особливо, Турбер заохочували мене до фізики. Мовляв, це може придатися. Я почав студіювати її, разом з Ардером та Олафом Стівом, лише ми троє не були науковцями...

— Але ж ви мали науковий ступінь.

— Так, звання магістра з теорії інформації, космонавтики, а також диплом інженера-ядерника, але все це була практика, не теорія. Ви ж знаєте, як інженери розуміються на математиці. Так, значить, фізика. Але я ще хотів зайнятися чимось сам. І от — чиста математика. Я ніколи не мав здібностей до математики. Зовсім. Нічого, крім упертості.

— Так, — промовив він тихо. — Треба було її мати, щоб полетіти...

— Скоріше, щоб стати учасником експедиції, — поправив я його. — І знаєте, чому, так було з математикою? Я це лише там зрозумів. Бо вона — поза часом. Праці Абеля і Кронеккера такі ж бездоганні тепер, як і чотириста років тому. Виникають нові шляхи, але й старі продовжують вести далі, не заростають. Там... там вічність. Лише математиці вона не страшна. Там я зрозумів, яка вона потрібна. І могутня. Ніщо не може з нею зрівнятися. І те, що вона мені так важко давалася, теж було добре. Я мучився з цим, а коли не міг спати, повторював матеріал, простудійований удень...

— Цікаво, — промовив він. Але в його голосі не було зацікавлення. Я не знав навіть, чи він мене слухає. В глибині парку здіймались угору вогняні стовпи, червоні й зелені пожежі, супроводжувані вигуками захоплення. Тут, де ми сиділи, під деревами, було темно. Я замовк. Але то була нестерпна мовчанка.

— Це допомогло мені витримати, — сказав я. — Теорія множення... те, що Міреа і Аверін зробили із спадщиною Кантора, ви знаєте. Це оперування величинами, безконечними, позаконечними... було чудове. Час, коли я сидів над тим, я пам'ятаю так, ніби все було вчора.

— Це не так уже й схоластично, як вам здається, — буркнув він. — Ви, мабуть, не чули про праці Ігаллі?

— Ні, а що воно таке?

— Теорія змінного антиполя.

— Я нічого не знаю про антиполе. Що це таке?

— Ретронігіляція. З цього взяла початок парастатика.

— Я навіть не чув цих термінів.

— Атож, бо це було відкрито шістдесят років тому. Лише це було справжнім вступом до гравітології.

— Я бачу, що мені треба здорово засісти, — сказав я. — Гравітологія — це, мабуть, теорія гравітації, так?

— Більше. Цього не можна пояснити інакше, як математично. Ви пройшли Апп'яно і Фрума?

— Так.

— Ну, то вам не буде важко. Це є розвиток метагенів у "n" — рівномірну конфігураційну зникаючу концентрацію.

— Що ви кажете? Але ж Скрябін довів, що немає інших метагенів, крім варіаційних.

— Так. Дуже гарний доказ. Але це перемінне, розумієте?

— Не може бути! Таж це... відкривало цілий світ!

— Так, — сухо відповів він.

— Я пам'ятаю одну працю М'яніківського... — почав я.

— О, то дуже далеке. Щонайбільше... приблизний напрямок.

— Чи багато треба, щоб пройти усе, що було досягнуто за весь цей час? — запитав я.

Він з хвилину помовчав.

— Навіщо це вам?

Я не знав, що відповісти.

— Ви більше не літатимете?

— Ні, — відповів я. — Я для цього вже старий. Не витримав би таких прискорень, які... та зрештою... не полечу більше.

Після цих слів ми замовкли надовго. Те несподіване піднесення, з яким я говорив про математику, вивітрилося без сліду, і я сидів поруч з ним, відчуваючи тягар власного тіла, його непотрібну величину. Крім математики, нам не було про що говорити, і ми обоє знали це. Раптом мені здалося, що те піднесення, з яким я говорив про благотворну роль математики під час подорожі, було удаване. Я ошукував сам себе своєю скромністю, героїзмом пілота-трудолюба, що в безоднях туманностей займається теоретичними дослідженнями безконечності. Забрехався. Але що ж було насправді? Чи той, хто пережив катастрофу на морі, хто місяцями гойдався на хвилях і, щоб не збожеволіти, тисячі разів перераховував кількість складових частин, з яких був зроблений його пліт, мав би чим похвалятися, вийшовши на суходіл? Тим, що він зміг урятуватися? То що з того? Кого це цікавило? Кого могло цікавити те, чим саме заповнював своє дозвілля мій мозок протягом тих десяти років, і чому ще мусить бути важливішим від того, що заповнювало мій шлунок? "Кінчай цю гру в скромного героя, — подумав я. — Це ти собі зможеш дозволити тоді, коли виглядатимеш так, як і він. Треба залишити щось і на майбутнє".

— Будь ласка, допоможіть мені встати, — пошепки промовив Ремер.

Я провів його до глідера, що стояв на вулиці. Ми йшли дуже повільно. На освітлених місцях люди дивилися нам услід. Перш ніж сісти в глідер, він обернувся, щоб попрощатися зі мною. Ні він, ні я не знайшли в цю мить жодного слова. Він зробив прощальний рух рукою, в якій, мов шпага, стирчала одна з його палиць, кивнув, сів, і темна машина безшумно рушила. Я стояв, опустивши руки, аж поки чорний глідер не зник удалині. Я засунув руки в кишені й пішов навмання, ламаючи собі голову над питанням, хто з нас обрав собі кращу долю.

Те, що від міста, яке я покинув, не залишилося й сліду, було добре. Це створювало ілюзію, ніби тоді я жив на якійсь іншій Землі, серед інших людей; усе те почалось і закінчилося раз і назавжди, а це було нове. Жодних залишків, жодних уламків, що могли б поставити під сумнів мій біологічний вік; я міг би навіть забути про його земний, такий протиприродний рахунок — аж раптом дикий випадок звів мене з тим, хто був малою дитиною, коли я відлітав; весь час, поки ми сиділи поруч, я, дивлячись на його висохлі, як у мумії, руки, на його обличчя, відчував себе винним і знав, що він про це знає. "От уже справді дикий випадок", — напівсвідомо повторив я кілька разів, аж раптом у мене майнула думка, що сюди його привело те саме, що й мене: адже в тому місці ріс каштан, старший за нас обох. Я не встиг іще до пуття розібратися, як далеко змогли вони відсунути межу життя, але бачив, що вік Ремера був уже чимось винятковим: він мусив бути останнім чи одним з останніх людей свого покоління. "Якби я не полетів, то уже б не жив", — подумав я і вперше глянув на нашу експедицію з зовсім іншої точки зору: вона постала переді мною як примха долі, як моє жорстоке шахрайство щодо інших. Отак я йшов, майже не дивлячись куди; навколо гомоніли люди, потік пішоходів тягнув мене і підштовхував; раптом я зупинився, наче прокинувся зі сну.

Стояв неймовірний галас, грала музика, залпами били в небо штучні вогні, розквітаючи там барвистими букетами; яскравими кулями падали вони потім на дерева парку; усе це перекривали через рівні проміжки часу багатоголосі, пересипані реготом вигуки; здавалося, що десь поблизу проходить підвісна повітряна залізниця, проте я марно намагався віднайти її очима. У глибині парку підносилась велика споруда з башточками і оборонними мурами, наче перенесений з середньовіччя укріплений замок; холодні неонові вогні, що слалися по його покрівлі, щохвилини укладалися в слова: ПАЛАЦ МЕРЛІНА.