Повернення з зірок - Сторінка 14

Коли вона вийшла, я підійшов до письмового столу й важко опустився в крісло. Навіть вона, працівник Адапту!.. Математика? Звідки? Дивний суб'єкт. "Ненавиджу їх, — майнула думка. — Ненавиджу. Ненавиджу". Я не знав навіть до пуття, кого маю на увазі. Усіх. Так, усіх. Ошукали мене. Заслали мене, самі не знаючи, що роблять. Мабуть, було б краще, коли б я не повернувся, як Вентурі, Ардер, Томас, але я повернувся, щоб мене боялися, щоб я ходив, як живий докір сумління, яке нікому не потрібне. "Я — зайвий". Коли б я вмів плакати. Ардер умів. Він казав, що не треба соромитися сліз. Можливо, я був нещирий з лікарем. Не казав цього ніколи й нікому, але не був певен, чи зробив би це для будь-кого іншого. Можливо, що й так Для Олафа пізніше. Але я не був; певний цього. Ардер! Як вони нас ошукали і як ми вірили їм, і весь час відчували на відстані Землю, що незримо була разом з нами, що вірила в нас, що думала про нас. Ніхто не говорив про це — навіщо? Не говорять про те, що й так очевидне.

Я не міг сидіти, підвівся, почав ходити з кутка в куток.

Досить. Відчинив двері душової, але згадав, що там не "було води, щоб хлюпнути в обличчя. Зрештою, що це мене вкусило? Справжнісінька істерика. До біса!

Я повернувся в кімнату і взявся складати речі.

3

Увесь післяобідній час я провів у книгарні. Там не було книжок. Їх не друкували вже майже півстоліття. А я так мріяв про них після мікрофільмів, з яких складалася бібліотека "Прометея"! Нічого подібного. Не можна було вже ритися на полицях, зважувати на руці томи, вгадуючи їх обсяг. Книгарня нагадувала швидше електронну лабораторію. За книги правили кристали з навічно вкладеним у них змістом. Читати їх можна було з допомогою оптону. Своїм зовнішнім виглядом він навіть скидався на книжку; відмінність полягала в тому, що оптон мав між обкладинками лише одну-єдину сторінку. Дотик рукою — і на ній виникав дальший текст. Але, як сказав мені робот-продавець, оптони вживалися тепер не дуже часто. Публіка віддавала перевагу лектонам. Вони читали вголос, їх можна було навіть наставити на бажаний тембр, темп і модуляцію. Лише наукові праці дуже малого обсягу друкувались іще на пластику, що імітував папір. Усі мої "книжки" вмістилися в одній кишені, незважаючи на те, що там було майже триста назв. Жменя кришталевого збіжжя — такий вигляд мали книжки. Я вибрав чимало історичних і соціологічних праць, дещо з статистики, демографії, а також з психології, що порекомендувала мені дівчина з Адапту; узяв кілька об'ємних підручників з математики, ясна річ, об'ємних за змістом, а не за розміром. Робот, який мене обслуговував, правив за енциклопедію: він, як сам мені пояснив, був безпосередньо з'єднаний через електронні каталоги із зразками всіх можливих книг на всій Землі. У книгарні, як правило, було лише по одному "примірнику" книги, а коли комусь потрібен був той чи інший твір, зміст його увічнювався в кристалику.

Оригіналів-кристаломатриць не було видно, вони містилися за сталевими плитами, що вилискували блідою емальовою блакиттю. Книгу немовби друкували заново щоразу, коли вона була комусь потрібна. Питання тиражу, його збуту перестали існувати. Це справді велике досягнення, і все-таки мені шкода було книг. Довідавшись, що існують антикварії з паперовими книгами, я розшукав один із них. І я дуже здивувався, виявивши, що наукових праць майже не було. Белетристика, трохи дитячої літератури, кілька річних комплектів старих журналів.

Я купив (лише за старі книжки треба було платити) кілька збірок казок сорокарічної давності, щоб зорієнтуватися, що тепер вважають, казками, і подався на виставку спорт-приладдя. Тут мене спіткало розчарування. Легка атлетика залишилася, але в якій карликовій формі! Біг, метання, стрибки, плавання — це було, але майже ніякої боротьби. Бокс уже не існував, а те, що називалося змаганнями, виглядало просто смішним. Якась штовханина замість достойної боротьби. У проекційному залі виставки я дивився одну із зустрічей на першість світу, й мене аж чорти брали від люті. Часом я реготав як навіжений. Розпитував про американську вільну боротьбу джіу-джітсу, але ніхто навіть не знав, що воно таке. Що ж, це можна зрозуміти, якщо й футбол безслідно загинув як вид спорту, де інколи доходить до брутальних сутичок і образ. Хокей був, але який! Грали в комбінезонах, надутих так, що гравці мали вигляд величезних м'ячів. Кумедно виглядало, як дві команди еластично стикалися одна з одною; це було схоже на фарс, але не на матч. Стрибки у воду? Так, але не більше, як з чотириметрової висоти. Я одразу ж подумав про мій (мій!) басейн і придбав складний трамплін, щоб надбудувати ним той, який буде в Клавестрі. Уся ця деградація була наслідком бетризації. Що зникли бої биків, півнів та інші криваві видовища, я не шкодував, не був я також ніколи й ентузіастом професійного боксу. Але ця рожева водичка, що залишилася, мене аж ніяк не приваблювала. Техніку в спорті я терпів лише у туризмі. Особливо розвинувся підводний туризм. Я оглянув різноманітні види аквалангів, маленькі електричні торпеди, в яких можна подорожувати по дну озер, глісери, гідроти, що пересувалися по подушці стисненого повітря, водні мікроглідери; усе це було оснащене спеціальними приладами, що запобігали нещасним випадкам.

Гонок, що мали дуже велику популярність, я не міг визнати за спортивні — ніяких коней, ніяких автомобілів, змагались лише автоматично керовані машини, на які можна було ставати. Традиційний рекордний спорт майже втратив своє значення. Мені пояснили, що межі фізичних можливостей людини уже досягнуті і поліпшити рекорди могла б хіба людина ненормальна, якийсь виродок з незвичайною силою чи швидкістю. Розумом я мусив з цим погодитися. А втім, залишки різних видів атлетики; що зосталися після гекатомби, набули великого поширення. Це було варте похвали... І все-таки я вийшов після цього тригодинного огляду в пригніченому настрої.

Вибрані мною гімнастичні приладдя я попросив переслати до Клавестри. Подумавши, я від глісера відмовився; хотів придбати яхту, але парусних яхт, тобто справжніх, не було, лише якісь нещасні корита, які настільки забезпечували рівновагу, що я не розумів, як плавання на них може давати якесь задоволення.

Був вечір, коли я повертався до готелю. Із заходу пливли пухнасті рудуваті хмаринки, сонце вже сховалося, зійшов молодик, а в зеніті виблискував другий, якийсь великий штучний супутник. Високо над будинками роїлися літаючі машини. Кількість пішоходів зменшилася, зате зріс рух глідерів і спалахнули, вкриваючи дорогу смугами світла, оті щілиноподібні вогні, значення яких я досі ще не знав. Я повертався іншим шляхом і набрів на великий сад. Спочатку мені здалося, що це парк Терміналь, але він, зі скляною горою вокзалу, бовванів вдалині, в північній, вищій частині міста.

Краєвид був, зрештою, незвичний, — коли все навкруги вкрив посічений вуличними вогнями морок, верхні яруси Терміналю ще сяяли, нагадуючи засніжені альпійські вершини.

У парку було людно. Багато нових видів дерев, особливо пальм, квітучі безколючкові кактуси; в одному закутку мені пощастило знайти каштан віком, мабуть, із двісті років. Троє таких, як я, не охопили б його стовбура. Я сів на лавочці і якийсь час дивився на небо. Якими невинними і привітними здавалися звідси зорі, що мерехтіли в невидимих течіях атмосфери, яка захищала від них Землю. Вперше після стількох років я подумав про них: "зіроньки". Там ніхто не наважився б так сказати: його назвали б божевільним. Зіроньки, справді ненажерливі зіроньки. Над зовсім уже темними деревами злетів далекий фейєрверк, і я раптом побачив з дивовижною виразністю Арктур, гори вогню, над якими я летів, дзвонячи від холоду зубами, а іней на охолоджувальній апаратурі розтавав, спливаючи червоною іржею по моєму комбінезоні. Я брав проби, уважно вслухаючись у посвист компресорів, бо варто їм захлинутися на секунду, як корпус, апарати і я — усе перетворилося б на ледь помітну хмаринку пари. Краплина, що падає на розпечену плиту, не випаровується так швидко, як зникає в таких випадках людина.

Каштан уже майже відцвів. Я не любив запаху каштанових квітів, але тепер він нагадував мені те далеке минуле. Понад живоплотами й зараз вирували штучні вогні, чути було галас, мішані звуки різних оркестрів, іноді вітер доносив дружні вигуки учасників якогось атракціону, може, то кричали пасажири підвісної гірської залізниці. Проте мій закуток лишався майже безлюдним.

Аж ось із бічної алейки виступила висока чорна постать. Зелень здавалася вже майже сірою, й обличчя чоловіка, який ішов надзвичайно повільно, ледве відриваючи ноги від землі, я розглядів лише тоді, коли він зупинився за кілька кроків від мене. Руки його були засунуті у воронкоподібні рурки — палиці, що закінчувалися чорними грушками. Він спирався на них не як паралітик, а як страшенно знесилена людина. Він не дивився на мене, взагалі не дивився нікуди. Сміх, вигуки, музика, вибухи ракет — усе це ніби й не існувало для нього. Він постояв, може, з хвилину, важко дихаючи, його обличчя раз у раз освітлювалось відблисками фейєрверків. Здавалося: роки стерли з нього будь-який вираз, залишили тільки шкіру і кості. Коли він уже збирався рушати далі, одна з тих дивних рурок чи протезів ковзнула по землі; я схопився з лавки, щоб його підтримати, але він уже повернув собі рівновагу. Він був на голову нижчий від мене, але досить високий як на сучасну людину; він глянув на мене блискучими очима.

— Пробачте, — пробурмотів я. Хотів піти, але зупинився: в його очах було щось наказове.

— Я десь вас уже бачив. Але де? — сказав він на диво сильним голосом.

— Сумніваюся, — відповів я, мотнувши головою. — Я повернувся лише вчора... з дуже далекої подорожі.

— Звідки?

— З Фомальгауту.

В його очах спалахнули вогники.

— Ардер! Том Ардер!

— Ні, — відповів я. — Але я був з ним.

— А він?

— Загинув.

Я почув, як важко він дихає.

— Допоможіть мені... будь ласка... сісти.

Я підтримав його під пахви. Під чорним слизьким вбранням були самі кості. Я обережно посадив його на лавку. Сам став поруч.

— Сідайте... будь ласка.

Я сів. Він усе ще важко дихав, заплющивши очі.

— Це нічого...