Повернення з зірок - Сторінка 41

Зрозумівши, що я навряд чи скажу щось, він нарешті зробив це перший.

— Як справи, Халь...

Голос його звучав якось невпевнено.

Я не хотів нічого удавати; я був просто приголомшений обставинами несподіваної зустрічі або, може, ще не отямився після того, що почув від Турбера, і тому нічого не відповідав. Я підійшов до вікна, з якого відкривався такий самий вигляд на чорний парк і заграву міста, відвернувся і присів на підвіконня. Олаф не ворухнувся. Він усе ще стояв посеред кімнати; з книги, яку він тримав, вислизнув аркуш паперу і впав на підлогу. Ми нахилилися одночасно; я підняв папір і побачив чорновий начерк ракети — тієї самої, яку щойно показував мені Турбер. Унизу були позначки, зроблені Олафовою рукою. "Мабуть, про це і йшлося", — подумав я. Він уникав мене, бо сам летить, і хотів уберегти мене від цієї новини. Треба йому сказати, що він помиляється, що я не вболіваю за цю експедицію. З мене досить зірок. До того ж я все знаю від Турбера, Олаф може говорити зі мною з чистим сумлінням.

Тримаючи креслення в руці, я уважно вдивлявся в його лінії, наче схвалюючи стрункість ракети, але нічого не сказав і тільки віддав йому аркуш, який він узяв якось нерішуче і, склавши вдвоє, сховав у книгу. Усе це робилося мовчки, і може саме тому, що ця сцена розігрувалася в тиші, вона набувала символічного значення, немовби я брав до відома намічену участь Олафа в експедиції і, повертаючи йому креслення, схвалював цей крок, без захоплення, але й без жалю. Коли я спробував знайти поглядом його очі, він відвів їх, щоб одразу ж зиркнути на мене спідлоба, виказавши тим самим свою непевність або замішання. Навіть тепер, коли я знав уже все? Тиша цієї маленької кімнати ставала нестерпною. Я чув, як часто дихає Олаф. Виглядав він стомленим, очі були не такі жваві, як тоді, коли я бачив його востаннє, наче він багато працював і мало спав, але було в його обличчі іще щось таке, чого я раніше не помічав.

— Я почуваю себе добре... — сказав я поволі, — а ти?

Коли пролунали ці слова, я зрозумів, що вони вже запізнилися, природно прозвучали б вони одразу ж, як я зайшов, а не тепер.

— Ти був у Турбера? — спитав він.

— Був.

— Студенти поїхали... нікого тут зараз нема, і нам дали весь будинок... — почав він наче через силу.

— Щоб ви могли розробити план експедиції? — підказав я, а він поспішив відповісти:

— Так, Халь. Та ти ж і сам знаєш, що це за робота. Зараз поки що нас жменька, але ми маємо досконалі машини, оті автомати, знаєш...

— Це добре.

Після цих слів знову запало мовчання. І дивна річ — чим довше воно тривало, тим очевиднішим ставав неспокій Олафа. Про те, що він почуває себе негаразд, свідчила ота його перебільшена нерухомість: він і досі стояв мов дерев'яний посеред кімнати, просто під лампою, ніби приготувавшись до найгіршого. Я вирішив покласти цьому край.

— Слухай-но... — сказав я зовсім тихо, — як же ти собі це уявляв, власне кажучи?.. Страусяча політика, знаєш, не окупається... Невже ти не подумав, що я колись і без тебе дізнаюся?

Я урвав сам себе, а він мовчав, схиливши голову. Я усвідомлював, що перебрав міру, бо він ні в чому не був винен, і я сам, мабуть, на його місці поводився б так само. Я анітрохи не був ображений на нього за те, що він мовчав цілий місяць; йшлося лише про цю спробу втекти, про те, як він сховався від мене в оцій покинутій кімнаті, коли побачив, що я виходжу від Турбера, — але цього я не наважувався йому сказати просто так, бо це було б надто наївно і смішно. Я підвищив голос, називаючи його дурнем, але він і тоді не спробував захищатися.

— Отже, ти вважаєш, що нема про що говорити?! —кинув я роздратовано.

— Це залежить від тебе...

— Як це від мене?

— Від тебе, — вперто повторив він. — Найважливіше було — від кого ти довідаєшся...

— Ти справді так гадаєш?

— Так мені здавалося...

— Це все одно... — пробурмотів я.

— Що... ти збираєшся робити? — спитав він тихо.

— Нічого.

Олаф дивився на мене недовірливо.

— Халь, адже я...

Він не закінчив. Я відчував, що він страждає, але не міг навіть зараз пробачити йому несподіваної втечі; піти так, без жодного слова, було б для мене ще гірше, ніж непевність, яка привела мене сюди. Я не знав, що слід сказати; все, що з'єднувало нас, стало забороненою темою. Я подивився на нього саме в ту мить, коли він глянув на мене — кожен з нас навіть зараз розраховував на допомогу іншого...

Я встав з підвіконня.

— Олафе... пізно вже. Піду... Не думай, що... що я на тебе гніваюся, нічого подібного. Зрештою, ми побачимося, може, ти приїдеш до нас, — я говорив через силу, кожне слово було вимученим, і він відчував це.

— Так ти... може, переночуєш?

— Не можу, знаєш, я обіцяв...

Я не назвав її імені; Олаф пробурмотів:

— Як хочеш. Я проведу тебе.

Ми вийшли разом з кімнати, потім сходами спустилися вниз; надворі було зовсім темно. Олаф ішов поруч зі мною й мовчав; раптом він зупинився. Став і я.

— Залишайся, — прошепотів він, наче соромлячись чогось.

Я бачив лише невиразну пляму його обличчя, і більше нічого.

— Добре, — несподівано погодився я і повернув назад.

Він цього не чекав. Постояв ще мить, потім узяв мене за плече й повів до іншого, нижчого, будинку; в порожньому залі, освітленому кількома лампами, ми з'їли біля стойки вечерю, навіть не присівши.

За цей час ми обмінялися, може, десятком слів. Потім пішли на другий поверх.

Кімната, до якої він мене привів, була майже квадратна, витримана в матово-білих тонах, широким вікном вона виходила в парк, але з протилежного боку, бо я не бачив з неї і сліду заграви від міських вогнів; там стояло свіжозастелене ліжко, два невеликих крісла, трете більше, присунуте спинкою до підвіконня. За вузькими прочиненими дверима блищали кахлі ванної кімнати. Олаф, опустивши руки, стояв на порозі, наче чекаючи, щоб я озвався до нього, і оскільки я мовчав, походжаючи по кімнаті й машинально торкаючись меблів, наче на мить робив їх своєю власністю, він тихо запитав:

— Чи можу я... зробити що-небудь для тебе?

— Так, — сказав я, — залиш мене одного.

Він не зрушив з місця. Його обличчя спочатку зашарілося, а потім зблідло, раптом на ньому з'явилася посмішка — він намагався приховати нею образу, бо мої слова прозвучали образливо. Від цієї безпорадної, жалюгідної посмішки щось у мені наче обірвалося; гарячково поспішаючи скинути байдужу маску, яку я надів через те, що не зумів одразу знайти потрібного тону, я наздогнав його, коли він уже одвернувся, щоб вийти, схопив за руку і щосили потиснув, наче вибачався, а він, не дивлячись на мене, відповів таким самим потиском і вийшов. На своїй руці я відчував іще його міцний потиск. Двері за собою він причинив так старанно й тихо, немов виходив з кімнати хворого. Я залишився сам, як того і хотів.

Тиша. Майже повна тиша. Навіть кроків Олафа, коли він ішов від мене, я не почув; у віконній шибі слабо відбивався мій величезний силует, звідкілясь нагніталося тепле повітря, крізь своє відображення я бачив темну смугу дерев, що потопали в ще густішій темряві.

Я ще раз окинув поглядом усю кімнату й сів у велике крісло біля вікна.

Осіння ніч лише починалася. Про сон нічого було й думати. Я постояв біля вікна. Морок за ним, мабуть, був повен холоду й шелесту безлистих гілок, що терлися одна об одну; і раптом мені схотілось опинитися там, поблукати в темряві, в її безладді. Я вийшов з кімнати. У коридорі не було нікого. До сходів я йшов навшпиньках — обережність, мабуть, зайва, адже Олаф, очевидно, давно вже заснув, а Турбер, якщо й працював, то на іншому поверсі, у віддаленому крилі будинку. Я збіг униз, уже не намагаючись заглушити своїх кроків, вислизнув надвір і швидко попрямував просто себе. Напряму я не вибирав, тільки намагався йти так, щоб не бачити заграви міста. Невдовзі алеї парку вивели мене за його межі, позначені живоплотом, я опинився на дорозі і якийсь час ішов нею, аж поки не зупинився. Я раптом подумав, що дорога веде до якоїсь оселі, до людей, а я хотів побути на самоті. Я пригадав, як Олаф говорив мені ще в Клавестрі про Маллеолан — нове місто, яке виникло серед гір після нашого відльоту; кілька кілометрів шосе, яким я йшов, справді, складалися майже з самих звивин та поворотів, що, напевно, оминали урвища, але в такій темряві я не міг розраховувати на зір. Дорога ця, як і інші, не освітлювалася ліхтарями: світилася сама її поверхня; однак цього було замало, щоб розгледіти хоча б хащі, якими заросли її узбіччя. Я зійшов з дороги і, йдучи навпомацки, опинився в гущавині невисокого молодняка. Круто піднявшись угору, я вийшов на велике голе узгір'я, це я зрозумів з того, що вітер гуляв тут вільно; кілька разів далеко внизу мигнула блідою змійкою якась ділянка шосе, з якого я зійшов, потім зникло й це останнє світло; я вдруге зупинився, і не стільки безсилими зараз очима, скільки всім тілом і обличчям, зверненим у бік вітру, спробував зорієнтуватися в цій незнайомій місцевості наче чужої планети; я хотів найкоротшим шляхом вийти на вершину одного з хребтів, що оточували долину, в якій спочивало місто, — але як можна було визначити потрібний напрям? Раптом, коли цей намір здався мені вже безнадійним, я почув звідкілясь, справа, зверху, невпинний, далекий шум, трохи подібний до гомону хвилі, але водночас відмінний од нього. Вітер гуляв над лісом, що ріс десь там, наді мною. Не думаючи, я рушив у той бік. Порослий старою сухою травою схил привів мене до перших дерев. Я минав їхні стовбури з витягнутими руками, щоб захистити обличчя від колючих гілок. Незабаром схил став пологіший, дерева розступилися, знову довелося шукати шляху, вслухаючись у темряву, я терпляче чекав сильнішого пориву вітру. Настала мить, коли простір озвався, з далеких вершин почувся протяжний спів — так, вітер тієї ночі був моїм спільником; я рушив навмання, незважаючи на те, що замість іти вгору спускався в глиб чорної яруги. Вгору я почав підніматися вже по дну яру, орієнтуючись за течією струмка, що дзюрчав десь неподалік. Я не побачив його жодного разу, зрештою, він міг текти й під громаддям брил; цей голос живої води ставав дедалі тихішим в міру того, як я піднімався, аж поки не замовк зовсім, а мене знову оточив високий ліс, напевно сосновий, майже без підліска.