Празький цвинтар - Сторінка 22

Ви знаєте, подейкують, ніби він отримав чотирнадцять тисяч дукатів винагороди? Років з дванадцять тому п'ємонтці розстріляли генерала Раморіно[137] за набагато меншу провину. Не те щоб ті п'ємонтці мені дуже подобалися, але на військовій справі вони знаються. Але ж ні, замість Ланді просто послали Ланца, як на мене, йому теж дали хабара. Бачите тепер, яким насправді було возвеличене взяття Палермо… Ґарібальді підкріпив свою ватагу трьома з половиною тисячами негідників, яких він набрав із сицилійських злочинців, але в розпорядженні Ланца було шістнадцять тисяч чоловік, підкреслюю — шістнадцять тисяч. І ось замість того, щоб послати їх у бій навалою, цей Ланці відправляє їх до повстанців невеличкими групками, тож немає нічого дивного, що над ними повсякчас брали гору ще й тому, що деякі палермські зрадники взялися стріляти по них з дахів. На очах у бурбонського й палермського флоту у порту ґарібальдійцям постачають зброю й дозволяють сушею дістатися до Карчере делла Вікарія та Баньо деї Конданнаті, звідки Ґарібальді випускає на волю ще тисячу карних злочинців, приймаючи їх до своєї банди. А про те, що коїться в Неаполі, годі й казати: нашого бідолашного суверена вже оточила біднота, котра отримала свою винагороду й тепер намагається вибити королеві землю з-під ніг.

— Але ж звідки беруться всі ті гроші?

— Превелебний отче! Я дивуюсь, як мало знають у Римі! Це ж все англійські масони! Бачите зв'язок? Ґарібальді — масон, Мацціні — масон, цей вигнанець у Лондоні зв'язався з англійською ложею, Кавур — масон, котрий отримує вказівки від масонів англійських, усе оточення Ґарібальді — масони. Цей план має на меті не лише зруйнувати Королівство обох Сицилій, а й завдати смертельного удару Його Святості, адже цілком зрозуміло, що після обох Сицилій Вітторіо Еммануеле захоче ще й Рим. І ви вірите у казочку про те, як вони відпливли у Палермо, маючи дев'яносто тисяч лір у кишені, яких навіть не стане на те, щоб прогодувати зграю цих п'яниць та ненажер у дорозі, варто лише подивитися, як вони вижирають останній провіант у Палермо й грабують навколишні села? Справа в тім, що масони висипали Ґарібальді три мільйони французьких франків золотими турецькими піастрами, які він може тринькати на всьому Середземномор'ї!

— А у кого ж ці піастри?

— У вірного масона генерала, у того Ньєво — жовторотика, якому ще й тридцяти немає, в якого тільки й роботи, що виконувати обов'язки казначея. Але ці дияволи платять генералам, адміралам і всім, кому хочете, заморюючи селян голодом. Ці нещасні думають, що Ґарібальді відчужить землі в їхніх хазяїнів, а той, вочевидь, навпаки, має пристати до тих, хто при грошах і при землі. Ось побачите, як парубки, які йшли на смерть у Калатафімі, утямивши, що геть нічого не змінилося, почнуть гатити по добровольцях саме з тих рушниць, котрі вони понакрадали у трупів.

Знявши довжезну священицьку сутану й гуляючи містом у червоній сорочці, на церковних сходах я трошки погомонів з одним монахом, падре Кармело. Каже, що йому двадцять сім років, але на око має вигляд сорокарічного. Він зізнався мені, що хотів би приєднатися до нас, але щось не дає йому так учинити.

— Я б пішов з вами, — каже, — якби напевно знав, що ви робите насправді величну справу. Але єдине, що я від вас чую, — що ви хочете об'єднати Італію й створити один народ. Але ж народ, байдуже, об'єднаний він чи нарізно, якщо вже страждає, то страждає; і я не певен, що ви позбавите його тих страждань.

— Але ж народ буде вільний, матиме освіту, — заперечив я.

— Свобода — це не хліб, а освіта — й поготів. Можливо, вам, п'ємонтцям, цього й вистачить, але нам — ні.

— А що ж тоді вам треба?

— Не війни проти Бурбонів, а війни нужденних проти тих, хто їх голодом заморює, вони не лише при дворі, вони є повсюдно.

— А отже, й проти вас, духовних осіб, адже ви всюди маєте монастирі й землю?

— Над усе проти нас. Найперше — проти нас, а не будь-кого іншого. Але з Євангелієм та розп'яттям у руках. Тоді б я пішов за вами. А лише цього замало.

Судячи з того, що я зрозумів з "Маніфесту" комуністів в університеті, цей був один з них. Я й справді заледве розумію цю Сицилію.

* * *

Мабуть, мене тягнуть за собою ці нав'язливі ідеї ще з дідових часів, але мені раптом спало на думку: а чи не приплутані якимось боком до змови на підтримку Ґарібальді євреї? Зазвичай, без них не обходиться. Тож я знову пішов до Музумечі.

— Та чого ж ні? Передовсім, якщо не всі масони — євреї, то всі євреї — масони. А як серед ґарібальдійців?

Я радо пустився вичитувати перелік марсальських добровольців, який уже опублікували під назвою "на честь хоробрих". І там я знайшов такі ймення, як Еудженіо Рава, Джузеппе Узієль, Ісаак Д'Анкона, Самуеле Маркезі, Авраам Ісаак Альпон, Мойсей Мальдачеа і Коломбо Донато, колись — Авраам. Ану скажіть, чи такі ймення мають добрі християни?

* * *

(16 червня). Я підійшов до цього капітана Ньєво з рекомендаційним листом. То був франт з доглянутими, ніби розділеними надвоє, вусиками й мушкою під губою, а тому мав вигляд мрійника. То було позерство, бо під час нашої розмови до нього зайшов доброволець, просячи забрати якісь ковдри, але він, як педантичний бухгалтер, нагадав солдатові, що їхня рота вже забрала їх минулого тижня.

— Ви що, їсте ті ковдри? — спитав, за мить додавши: — Як схочеш пожувати ще, перетравлювати будеш у камері на одного.

Доброволець попрощався й вийшов геть.

— Бачите, яку роботу маю виконувати? Вам, мабуть, казали, що я — філолог. Або ж мушу видавати гроші й мундири солдатам чи замовляти двадцять тисяч нових, бо щодня прибувають нові добровольці з Ліворно, Ла Спеції та Ґенуї. Та ще клопотання: графи й герцогині вимагають двісті дукатів на місяць, гадаючи, що Ґарібальді — архангел Господній. Тутечки всі думають, що все з небес падає, не те що ми, бо ж коли нам чогось треба, ми починаємо колотитися. Може, мені довірили казну тому, що я в Падуї отримав ступінь з юриспруденції, може, тому, що знають, що я не злодій, а на цьому острові, де навіть король найбільший з усіх ошуканець, не красти — це вагома чеснота.

Вочевидь, грається у розгубленого поета. Коли я спитав його, чи йому вже дали чин полковника, чоловік відповів, що гадки не має.

— Знаєте, — каже, — щодо цього ситуація дещо плутана. Біксіо намагається ввести тут таку дисципліну, як у П'ємонті, ніби ми у Пінероло, але ж ми ватага бійців-партизанів. Однак, якщо вам треба писати статті у Турин, не згадуйте ці дрібниці. Спробуйте передати справжній запал, ентузіазм, яким тут усі пройняті. Серед цих людей є такі, що ставлять на карту власне за те, у що вірять. А для решти — це лише пригода на колоніальних землях. У Палермо жити цікаво, через місцеві плітки воно подібне до Венеції. Нас тут обожнюють, вважаючи героями, і через кілька п'ядей червоної сорочки та шістдесятисантиметровий ятаган ми стали бажані для багатьох гарних жінок, для яких доброчесність — лише про людське око. Не минає й вечора, щоб для нас не приготували ложу в театрі та найліпше морозиво.

— Ви кажете, що маєте забезпечувати такі видатки, але як же вам вдається, з огляду на ту невеличку суму, з якою ви приїхали з Генуї? Ви витрачаєте кошти, які забрали в Марсалі?

— То були копійки. Щойно ми прибули до Палермо, генерал послав Кріспі у Банк обох Сицилій, щоб забрати гроші.

— Я чув, люди пліткують про п'ять мільйонів дукатів.

У цю мить Ньєво став довіреною особою генерала. Звівши очі до неба, він промовив:

— Знаєте, люди багато про що патякають. Утім, ви маєте брати до уваги пожертви патріотів з усієї Італії, та де там — з усієї Європи: отаке напишіть у своїй туринській газеті, аби напоумити мрійників. Загалом, найскладніше — тримати документацію у порядку, бо коли буде офіційно створено Королівство Італія, тоді я муситиму передати всі папери уряду Його Величності у повному порядку, не схибити ані на копійку: скільки прийшло, стільки й пішло.

"І як же ти даси раду мільйонам від англійських масонів? — запитав я про себе. — Або ж ви всі — ти, Кавур та Ґарібальді — змовились і гроші прийшли, тільки вам не можна про них згадувати. Або ж ще одна можливість: гроші є, але ти й гадки про них не мав і не маєш, тебе використовують, як солом'яне опудало, незначущий праведник, якого вони (але ж хто?) мають як прикриття, а ти думаєш, що у боях перемагають лише милістю Божою? Я ще не міг побачити цього чоловіка наскрізь. Єдина справді відверта річ, яку я почув у його словах, — це гірка прикрість від того, що цими тижнями добровольці йдуть на схід і збираються переможною ходою перейти протоку, дійти до Калабрії й потім до Неаполя, а він закусив вудила, бо його посилають до Палермо вести бухгалтерські рахунки. Бувають же такі люди: замість того, щоб радіти гарним жінкам і смачному морозиву, яке посилає їм доля, вони рвуться, щоб їм знову поцілило у шинель.

Я чув, що на Землі живе більше мільярда людей. Не знаю, як там їх змогли порахувати, але варто лишень пройти по Палермо, аби зрозуміти, що нас занадто багато й ми вже топчемося один одному по ногах. І переважна більшість з тих людей — смердючки. Вже зараз їжі недостатньо, а тепер уявімо, що нас побільшає. Отже, треба буде пускати кров. Звісно, на світі є чумні епідемії, самогубці, засуджені до страти, люди, які повсякчас б'ються на дуелі, чи любителі стрімголов скакати верхи лісами й луками, а ще розповідають про англійських джентльменів, які йдуть плавати у море й, певна річ, гинуть під водою.

Але й це ще не все. Найбільш природний і дієвий вихід, аби тримати на припоні збільшення кількості людських істот на Землі, про який можна тільки мріяти, — це війни. Хіба не казали колись, збираючись на війну, що це воля Божа? Але спочатку треба знайти людей, які захочуть воювати. Але якби всі поховалися по лісах, на війні ніхто б не вмирав. То тоді нащо ж та війна взагалі? Саме тому так потрібні люди на кшталт Ньєво, Банді та Абба, які палко бажають кинутися під кулеметний обстріл. Хоч би задля того, щоб такі, як я, жили, менше переймаючись людством, яке дихає тобі у спину.

Тож, навіть попри те, що мені вони не до вподоби, нам потрібні добрі душі.

* * *

До Ла Фаріни я прибув, прихопивши супровідний лист.

— Якщо ви сподіваєтеся принести від мене до Турина якусь добру звістку, — мовив він, — викиньте це з голови.