Празький цвинтар - Сторінка 23

У нас немає уряду. Біксіо та Ґарібальді гадають, що командують ґенуезцями, як вони, а не сицилійцями, як я. Вони цілком серйозно вірять у те, що у країні, де гадки не мають, що таке обов'язковий перепис призовників, зможуть назбирати тридцять тисяч війська. У багатьох муніципалітетах відбуваються справжні повстання. Постановили повиганяти з цивільних рад усіх королівських функціонерів — єдиних, хто там навчений грамоті. Нещодавно антиклерикали запропонували спалити публічну бібліотеку тільки через те, що її заснували єзуїти. Вони призначають губернатором Палермо нікому невідомого молодика на ймення Марчілепре. Усім островом вервечкою ходять злодії найрізноманітнішого ґатунку, часто вбивці серед тих, що мають забезпечувати порядок, бо гуртом з ними ходять справжнісінькі бандити. Ґарібальді — чесний чоловік, але він не спроможний усвідомити, що відбувається у нього під носом: з одного лише кінного загону, конфіскованого у провінції Палермо, зникло аж дві сотні тварин! Вони дозволяють зібрати батальйон кожному, хто про це попросить, тому існують батальйони, де зібралися укупі чиновники й музичні гурти чисельністю щонайбільше сорок чи п'ятдесят вояків! Вони дають одне й те саме доручення кільком людям. Залишили Сицилію без судів — і цивільних, і карних, і в торговельних справах, бо демобілізували всіх суддів і створюють військові трибунали, щоб судити всіх і кожного, як у часи гунів. Кріспі стверджує, що Ґарібальді не хоче цивільних судів, бо судді й адвокати — ошуканці; що не хоче асамблеї, бо депутати — письменники, а не воїни; каже, що поліція зовсім не потрібна, бо громадяни мають самотужки брати зброю й захищатися. Не знаю, чи це правда, але у мене вже навіть говорити з головнокомандувачем бажання немає.

17 липня я дізнався, що Ла Фаріну заарештували й відправили до Турина. За наказом Ґарібальді, якого, вочевидь, підбурив Кріспі. У Кавура більше немає інформатора. Тепер усе залежить від моєї доповіді.

Щоб збирати плітки, мені більше не потрібно перевдягатися священиком: тепер пліткують уже по шинках, і часто саме добровольці жаліються на манеру генерала. Кажуть, що з тих людей, котрі записалися у добровольці, після того, як вони прийшли у Палермо, півсотні вже втекли, а дехто ще й зброю із собою прихоплює.

— Вони — селяни, які запалюються, немов сіно, але так само швидко й втомлюються, — виправдовував їх Абба.

Військовий трибунал засудить їх до смертної кари, але потім відпустить, куди їм заманеться, аби далі. Я намагаюся зрозуміти, що насправді відчували ці люди. Увесь запал сицилійців ґрунтується на тому, що це забута Богом земля, випалена сонцем, на якій немає іншої вологи, окрім як з моря, та кількох колючих фруктів. І на цю землю, де сторіччями нічого не відбувалося, раптом прийшов Ґарібальді зі своїми хлопцями. Не за нього вони воюють і не задля підтримки короля, якого Ґарібальді скидає з трону. Просто вони неначе сп'яніли від того, що нарешті у цьому місці сталося щось незвичне. І кожен розуміє цю незвичайність по-своєму. Можливо, цей потужний вітер змін — лише сироко, який знову їх усіх заколихає.

* * *

(30 липня). Ньєво, з яким я вже був, можна сказати, запанібрата, зізнався мені, що Ґарібальді отримав офіційного листа від короля Вітторіо Еммануеле, в якому той наказує не перетинати протоку. Але той-таки лист супроводжується таємним посланням, де говорилося приблизно таке: "Спочатку я написав вам як король, тепер же я раджу вам відповісти мені, що ви радо дослухалися б до моєї поради, але ваш борг перед Італією не дозволяє вам пообіцяти, що ви не прийдете на допомогу неаполітанцям, коли вони благають вас стати їхнім визволителем". Король грає у подвійну гру? Але ж проти кого? Проти Кавура? Чи проти самого Ґарібальді, якого, наказавши спочатку не йти на континент, потім заохочує до походу, а коли той послухається, король, караючи генерала за непокору, увійде в Неаполь з п'ємонтським військом?

— Генерал — надто простодушний і обов'язково вскочить в якусь пастку, — каже Ньєво. — Я хочу бути поряд з ним, але обов'язок змушує мене лишатися тут.

Я зрозумів, що навіть цей, безсумнівно, освічений чоловік живе з палкою любов'ю до Ґарібальді. У мить слабкості він показав мені невеличку книжечку, яка щойно вийшла: "Ґарібальдійські захоплення" були віддруковані на Півночі, а він навіть не бачив коректури.

— Сподіваюся, мій читач подумає, що у своєму геройстві я маю право бути трошки сволочкуватим, тож вони зробили все можливе, аби це показати, залишивши кілька сороміцьких помилок.

Я швидко пробіг поглядом один з його віршів, що був присвячений саме Ґарібальді, й усвідомив, що Ньєво таки справді трішки сволочкуватий:

Не знати, якеє диво з очей його лине,

осяюючи думки,

Та, склонивши свої коліна,

неначе народові вклоняєшся ти.

Й постала переді мною посеред залюднених площ,

Подавши руку до юнака,

Чемна й щира душа.

Тут усі дуріють через цього кривоногого коротуна.

* * *

(12 серпня). Іду до Ньєво, аби дізнатися, чи правду люди патякають: буцімто ґарібальдійці вже висадилися на калабрійському березі. Та застав я його у страшенно поганому гуморі — чоловік майже плакав. У Турині пліткують про те, як він провадить господарювання.

— Таж у мене все осьдечки занотовано, — каже, б'ючи долонею по журналах, які всі до одного переплетені у червоне сукно. — Скільки отримано, стільки і витрачено. І якщо хтось поцупив, з моїх записів усе буде видно. Коли я віддам цю писанину кому треба, кілька голів злетять з плечей. Та моєї серед них не буде.

* * *

(26 серпня). Навіть попри те, що я не стратег, судячи зі звісток, які до мене надходять, я, здається, розумію, що коїться. Чи то через золото масонів, чи то через перехід до савойців, та деякі неаполітанські міністри плетуть інтриги проти короля Франциска II[138]. Незабаром у Неаполі вибухне повстання, й повстанці проситимуть допомоги у п'ємонтського уряду. Вітторіо Еммануеле відійде на південь. Ґарібальді або ж ні греця не тямить, або ж, прекрасно все розуміючи, починає діяти швидше. Хоче прийти до Неаполя раніше за Вітторіо Еммануеле.

* * *

Я застав Ньєво, коли той розлючено розмахував листом.

— Твій друзяка Дюма, — кричить, — грається у Рокфеллера, ба більше — думає, що я — Рокфеллер! Поглянь-но, що він мені написав, ще й маючи нахабство прикриватися іменем генерала. Навколо Неаполя швейцарські та баварські найманці, завербовані Бурбонами, відчули розгром і кажуть, що дезертирують за чотири дукати на носа. Їх півтисячі, а отже, потрібно двадцять тисяч дукатів, або ж дев'яносто тисяч франків. Отож Дюма, який для вас, здається, граф Монте-Крісто, великодушно розщедрився на свою мізерну тисячу франків. Триста чоловік кажуть, що їх прихистять неаполітанські патріоти. І питають, чи не міг би я докласти решту. Але ж де я дістану такі гроші?

Він запропонував мені щось випити.

— Бачите, Симоніні, наразі всі захоплені висадженням на континент і геть не зважають на трагедію, яка загрожує ганьбою нашій експедиції. Вона трапилась у місцині Бронте, неподалік Катаньї. Дві сотні тамтешніх мешканців, здебільшого селяни та священики, ще й досі приречено живуть за ладу, який дуже нагадує середньовічний феодалізм. Усі землі, включно з титулом графа Бронте, віддали у власність лорду Нельсону, а решта, здається, належить кільком багатіям, чи "шляхтичам", як їх там називають. Людей експлуатують і поводяться з ними, наче зі скотиною, не дозволяють піти в панський ліс, нарвати зелені в їжу, змушують платити данину за те, щоб ходити у поле. І ось з'являється Ґарібальді, й люди вірять, що прийшов час справедливості, й тепер їм повернуть землі, тож вони створюють так звані ліберальні комітети, де найбільш прикметна особа — такий собі адвокат Ломбардо. Але Бронте належить англійцям, а вони допомогли Ґарібальді у Марсалі, тож на чий бік йому пристати? І наразі люди вже не слухають ані Ломбарді, ані будь-кого іншого з лібералів, і вже нічого не тямлячи, здіймають ґвалт, різанину, по-звірячому розправляються зі шляхтичами. Вочевидь, вони вчинили зло, та серед заколотників були засуджені, знаєте ж бо, через розруху, яка вчинилась на цьому острові, на волю повиходило стільки погані, яка мала б лишитися за ґратами… Одначе все це сталося через нас. Під тиском англійців Ґарібальді посилає у Бронте нашого Біксіо, а він, знаєте, на тонкощах не розуміється. Він проголосив, що місто в облозі, почав уживати до людей жорстоких каральних заходів, дослухаючись до звинувачень шляхтичів, визнав Ломбардо головою заколотників, хоч це, звісно, було неправдою, але їм було байдуже й потрібно було вчинити так, щоб була селянам наука, тож вони розстріляли Ломбардо разом із ще чотирма чоловіками, серед яких був один божевільний, що ще перед різаниною блукав вулицею, нікого не остерігаючись, вигукуючи лайливі слова на адресу шляхтичів. Крім того, що, власне, така жорстокість пригнічує, ця подія вразила мене особисто. Ви розумієте, Симоніні? З одного боку, до Турина надходять звістки про такі речі, де ми постаємо змовниками зі старими землевласниками, з іншого — плітки про те, що ми тринькаємо гроші не за призначенням: не треба довго думати, щоб скласти два плюс два — землевласники платять нам за те, щоб ми розстрілювали бідолашних, а ми на ці гроші влаштовуємо собі солодке життя. А ви ж знаєте, що тут помирають люди — задарма. Тож є чого знавісніти.

* * *

(8 вересня). Ґарібальді ввійшов у Неаполь, не зустрівши жодного спротиву. Певно, генерал трохи знахабнів, бо попросив Вітторіо Еммануеле прогнати Кавура[139]. Туринцям досі потрібна моя доповідь, а отже, я маю бути якомога ворожішим до Ґарібальді. Передам куті меду, розповідаючи про масонів, змалюю Ґарібальді як людину легковажну, зроблю акцент на подіях у Бронте й інших злодіяннях, крадіжках, хабарах, корупції й звичайному розтратництві. Посилаючись на розповіді Музумечі, наполягатиму, що добровольці-гуляки, які бенкетують у монастирях, збезчещують дівчат (а може, й монашок — згустити фарби не завадить).

Напишу наказ про конфіскацію приватного майна. Складу анонімного листа, в якому мене буцімто інформували про тривалі контакти між Ґарібальді та Мацціні за посередництва Кріспі, а також про їхні наміри перетворити на республіку і П'ємонт.