Празький цвинтар - Сторінка 24

Загалом, чудова та надзвичайно жвава доповідь, яка дозволить загнати Ґарібальді в кут. А надто тому, що Музумечі надав мені ще один вагомий доказ: ґарібальдійці, як ніхто інший, є ватагою іноземних найманців. Серед цієї тисячі — французькі, американські, англійські, угорські й навіть африканські шукачі пригод, багатонаціональний набрід, чимало з якого промишляли піратством разом з тим-таки Ґарібальді у Південній та Північній Америках. Варто лише послухати, як звуть його лейтенантів: Тюрр, Ебер, Тюккорі, Телокі, Маґ'яроді, Кзудаффі, Фрайджессі (Музумечі сяк-так випльовує ці імена, та окрім перших двох, я ніколи не чув, щоб він згадував когось іще). Потім до них додалися б поляки, турки, баварці й німець на ймення Вульф, який зараз уже командує німецькими та швейцарськими дезертирами у лавах бурбонського війська. А англійський уряд надасть у розпорядження Ґарібальді найманців з Алжиру та Індії. Аж ніяк не італійських патріотів. З тисячі ґарібальдійців — італійців лише половина. Музумечі перебільшує, адже навколо чутно лише говірку з Венето, Емілії, Ломбардії чи Тоскани, а індійців не зустрічав жодного; та гадаю, якщо я впевнено розповідатиму про цю багатонаціональну мішанину, шкоди не буде.

І, певна річ, я трохи натякнув на те, якою міцною ниткою пов'язані євреї з масонами.

Гадаю, треба якнайскоріше доставити мій рапорт у Турин, та ще й так, щоб він не втрапив у зухвалі руки. Я знайшов одне п'ємонтське військове судно, котре йде до королівств Сардинії, і мені буде дуже легко підробити офіційний документ, у якому капітану наказуватимуть доправити мене аж до Ґенуї. На цьому моя сицилійська подорож закінчується, хоч мені трохи кортить побачити, як розвиватимуться події у Неаполі й потім, але я приїхав сюди задля розваги, а не для того, щоб писати епос. З усієї подорожі я передовсім пам'ятатиму лише pisci d'ovu, babaluci a picchipacchi — це рецепти приготування лумаке[140] та солодких вафельних трубочок з начинкою та сиропом, ох, вафельні трубочки… Ньєво обіцяв почастувати мене якоюсь рибою-меч a'sammurigghu, але не зробив цього вчасно, мені тепер залишається лише ароматна назва.

8. "Геркулес"

Зі щоденника за 30—31 березня та 1 квітня 1897 року

Читач уже, напевно, знудився від того, що йому доводиться читати цю амебейну[141] пісню між Симоніні та його абатом, та, здається, саме 30 березня Симоніні неповністю відтворює події, які відбувалися на Сицилії, його розповідь стає заплутаною через чимало позакреслюваних рядків, декотрі з яких, хоч вони й замальовані літерою X, усе одно ще можна прочитати — і то бентежне читання. 31-го Симоніні встряє у розповідь Далла Пікколи на сторінках щоденника, ніби розчиняючи герметично закритий хідник у пам'яті Симоніні й відкриваючи йому те, про що він відчайдушно намагається забути. А першого квітня, після неспокійної ночі, коли згадав, мав позиви до блювоти, він знову роздратовано втручається у розповідь, ніби виправляючи те, що здається йому перебільшенням і обуреним моралізаторством абата. Загалом, Оповідач, не знаючи, кому врешті йняти віри, дозволяє собі переповідати події так, як, на його думку, їх треба відтворити, звісно, беручи на себе відповідальність за свою віднову.

Щойно прибувши до Турина, Симоніні відправив свою доповідь кавалеру Б'янко, й за день прийшла звістка, що його увечері знову кличуть у те місце, куди він уже їздив екіпажем і де на нього вже чекали Б'янко, Рікарді та Неґрі ді Сенфрон.

— Адвокате Симоніні, — повів мову Б'янко, — не знаю, чи довірливі стосунки, які нас пов'язують, дозволяють мені беззастережно висловлювати вам мої почуття, але маю вам сказати, що ви — телепень.

— Кавалере, як можна?!

— Можна, можна, — втрутився Рікарді, — він говорить і від нашого імені. Від себе я б ще додав, що ви небезпечний телепень, аж настільки небезпечний, що напрошується питання, чи обачно досі дозволяти вам розгулювати вулицями Турина, зважаючи на думки, які виникли у вашій голові.

— Даруйте, я, звісно, міг десь схибити, але я не розумію…

— Ви схибили, схибили і цілковито схибили. Ви усвідомлюєте, що через кілька днів (і про це вже всі пліткарки знають) наше військо на чолі з генералом Чалдіні ввійде у папські держави? Цілком імовірно, що за місяць наша армія буде вже біля неаполітанської брами. На той час ми вже спровокуємо всенародне голосування, за результатами якого Королівство обох Сицилій з усіма територіями офіційно ввійде до складу Королівства Італія. Якщо Ґарібальді й справді такий шляхетний та розсудливий, він зможе підкорити собі Мацціні-гарячу голову й bon gré, mal gré[142] змириться з обставинами й поверне завойовані землі королю, показавши себе палким патріотом. Отож нам треба розформувати ґарібальдійське військо, яке наразі налічує вже майже шістдесят тисяч, позаяк не годиться попускати їм віжки, й прийняти добровольців у савойське військо, відпустивши решту з гарною винагородою по домівках. Усі молодці, всі справжні герої. А ви хочете, щоб ми, віддавши ваш нікчемний рапорт на поталу пресі й громадськості, назвали людей, котрі стануть нашими солдатами й чиновниками, збіговиськом голоти, та ще й іноземної, котрі розграбували Сицилію? Що Ґарібальді не справжнісінький герой, якому Італія має бути вдячною, а звитяжець над несправжнім, підкупленим ворогом? І до останнього був у змові з Мацціні, воліючи зробити Італійську республіку? Що Ніно Біксіо блукав островом, розстрілюючи лібералів і вирізаючи селян та попів? Та ви несповна розуму!

— Але ж ви, добродії, уповноважили мене…

— Ми не уповноважували вас знеславлювати Ґарібальді й хоробрих італійців, які билися з ним пліч-о-пліч, а просили вас знайти задокументовані свідчення того, як республіканське l'entourage нашого героя кепсько керує на захоплених територіях, аби виправдати п'ємонтську інтервенцію.

— Але ж ви, панове, чудово знаєте, що Ла Фаріна…

— Ла Фаріна мав з Кавуром особисту переписку, якою він, певна річ, не вихвалявся на кожному кроці. Поза тим, Ла Фаріна — це Ла Фаріна, він палко ненавидів Кріспі. До речі, що то ще за маячня про золото англійських масонів?

— Таж про це всі базікають.

— Всі? Ми не говоримо. І що то за масони такі? От ви — масон?

— Я ні, але…

— Отож не пхайте носа у те, що вас не стосується. А масони самі собі дадуть раду.

Вочевидь, Симоніні не здогадувався, що у савойському уряді геть усі (хіба, може, крім Кавура) належать до масонів, хоч, зважаючи на те, що з дитинства його оточували єзуїти, мав би це знати. Але ось уже Рікарді допікав через євреїв, мовляв, з якого переляку він приплів їх у свою доповідь.

Симоніні пробурмотів:

— Євреї ж повсюдно, ви ж не гадаєте…

— Що ми гадаємо, а що ні — те не має жодного значення, позаяк з одного боку в об'єднаній Італії нам знадобиться підтримка єврейської общини, а з іншого — годі згадувати, що серед справжніх героїв, ревних католиків, у ґарібальдійському війську були й євреї. Зважаючи на всі gaffes[143], яких ви наробили, їх стало б на те, щоб на кілька десятиліть відправити вас дихати свіжим повітрям в одну з наших зручненьких альпійських фортець. Та, на жаль, ви нам ще прислужитесь. Як видається, поки капітан, чи то пак полковник, Ньєво лишається на Сицилії, тримаючи при собі свої журнали, ми не знаємо, in primis, чи правильно він їх вів, in secundis, чи буде політично обґрунтовано оприлюднювати ці рахунки. Ви кажете, що Ньєво має намір передати ці журнали нам, і це було б чудово, але, перш ніж ми отримаємо їх, він може показати свої записи комусь іще, а це вже було б кепсько. Тому ви повернетеся на Сицилію знову в якості газетяра, якого послав депутат Боджіо, аби ви висвітлили недавні дивовижні події, пристанете до Ньєво, як п'явка, й зробите так, щоб ці журнали зникли, розчинились у повітрі, здиміли й ніхто більше про них не згадав. Як ви досягнете цього, діло ваше; ми дозволяємо вам уживати всіх заходів, звісно, у межах закону, і не чекайте на наші накази. Кавалер Б'янко допоможе вам з Банком Сицилії, аби ви отримали необхідну суму.

У цьому місці навіть спогади Далла Пікколи стають уривчастими й фрагментарними, ніби абат теж насилу згадує те, що так прагне забути його друга особистість.

Поза тим, здається, Симоніні, прибувши на острів наприкінці вересня, затримався там аж до березня наступного року, без угаву силкуючись покласти руку на журнали Ньєво й щодва тижні отримуючи дещо роздратовані депеші від Б'янко, котрий повсякчас питав, на якому той етапі.

Щораз сильніше відчуваючи тиск наклепницьких пліток, Ньєво тілом і душею присвятив себе тим бісовим рахункам, став уважніше прослідковувати, контролювати, пильно вичитувати тисячі квитанцій, аби бути цілковито впевненим у тому, що записує в журнал; тепер він мав неабиякий авторитет, позаяк наразі навіть Ґарібальді переймався, аби не зчинився скандал та не пішли плітки, тож надав Ньєво контору, чотирьох працівників і двох охоронців, поставивши одного на сходах, а іншого — прочісувати коридор, аби ніхто не міг, так би мовити, проникнути у його найдальші кабінети й шукати журнали.

Крім того, Ньєво дав зрозуміти, що комусь його звіт буде не до вподоби, тож він боявся, що хтось викраде або прочитає його записи, а тому з усіх сил старався заховати їх так, щоб ніхто не знайшов. Отже, задля того, щоб зрозуміти, як Ньєво збирається вчинити з цими клятими документами, у Симоніні не лишилось іншого виходу, як зав'язати ще міцнішу дружбу з поетом, з яким вони вже стали справжніми товаришами.

В осінньому Палермо, досі млосному від морських вітрів, вони проводили багато часу разом, посьорбуючи воду з анісовою настоянкою, аби лікер помалу розчинявся у воді, немов хмарина диму. Та, може, через те, що Ньєво відчував симпатію до Симоніні, а може, відчуваючи себе в'язнем у цьому місті, він мав потребу разом пофантазувати. Ньєво помалу полишав свій військовий стиль і починав звірятися. Розповідав про своє кохання, яке залишив у Мілані, — кохання нездійсненне, адже він любить дружину свого кузена, і не лише кузена, але й найкращого друга. Та нічого не вдієш, кохання щоразу доводить його до іпохондрії.

— Така вже я людина, і я приречений бути таким. Я завжди неймовірний, понурий, загадковий, злостивий.