Прекрасний новий світ - Сторінка 18

Ліпити, надавати форми, відчувати, як пальці набирають сили і вміння, було надзвичайно приємно. — А, Бе, Це, вітамін Де, — наспівував він, працюючи. — В трісковій печінці його кожен знайде...

Мітсима теж співав — про полювання на ведмедя. Вони працювали цілий день, і цілий день Джон був переповнений світлим, усеохопним щастям.

— А взимку, — мовив старий Мітсима, — я навчу тебе, як робити мисливський лук.

Він довго стояв під будинком; нарешті обряд усередині скінчився. Відчинилися двері, почали виходити. Першим з'явився Котлу з випростаною й затисненою в кулак правицею — ніби тримав коштовний самоцвіт. Він ішов мовчки, і мовчки йшли за ними рідні брати й сестри, двоюрідні брати й сестри, інші родичі й натовп старих.

Вийшли із селища, пройшли плоскогір'ям. Зупинилися на краю урвища — обличчям до вранішнього сонця. Котлу розкрив долоню. На долоні біліла щіпка борошна, він дихнув на неї, пробурмотів кілька слів, потім сійнув нею назустріч сонцю. Так само зробила й К'якиме. Потім К'якимин батько ступив наперед і, тримаючи молитовний, прибраний пір'їнами ціпок, довго молився, тоді кинув і ціпок слідом за борошном до сонця.

— Ну, все, — сказав старий Мітсима. — Вони тепер одружені.

— Що тут скажеш, — говорила Лінда, коли вони поверталися. — Хіба те, що, як на мене, забагато у них мороки з приводу такої дрібниці. У цивілізованих країнах, коли хлопець хоче мати дівчину, він просто... Але куди ж ти, Джоне?

Та Джон не схотів слухати; не зупиняючись, він біг далі й далі, геть, куди-завгодно, аби нікого не бачити.

"Ну все" — ще чулися слова старого Мітсими. Все, все... Здалеку, мовчки, але жагуче й відчайдушно, безнадійно любив він К'якиме. А тепер усе. Йому було шістнадцять років.

Коли місяць стане вповні, в Антилоп-Ківі будуть пояснювати секрети, творити таємниці й проводити таємничі випробування. Хлопці зійдуть у Ківу підлітками, а вийдуть звідти чоловіками. Всім їм було лячно, а водночас доймало нетерпіння. І ось настав той день. Зайшло сонце, зійшов місяць. Джон пішов разом з іншими. Дорослі чоловіки стояли біля входу в Ківу; драбина вела в червоно освітлені глибини. Перші хлопці вже почали лізти вниз. Зненацька один із чоловіків виступив наперед, схопив його за руку і витягнув з шеренги. Він вирвався, повернувся на своє місце серед інших. Але чоловік схопив його за чуба й ударив. "Це не для тебе, білявий", — сказав інший. Підлітки сміялися; "Іди геть!" І бачачи, що він не поспішає, кричали знову: "Іди геть!" Один із них нахилився, підняв каменюку й кинув у нього. "Геть, геть, геть!" — посипався град каміння. Закривавлений, він утікав у темряву. А з червоно освітленої Ківи чулися співи. По драбині спустився туди останній хлопець. Він залишився зовсім один. З ним залишалася лише самотність.

Цілком один, за поселенням, на голій галявині плоскогір'я. У місячному світлі скелі виглядали наче вибілені часом кістяки. Унизу, в долині, вили на місяць койоти. Боліли синці, і кров ще сочилася, але він плакав не від болю, а тому, що став самотнім, тому що його вигнали в цей мертвий світ місячного сяйва й скель. Він сів на край провалля. Позаду, за спиною, сяяв місяць, він поглянув униз на темні тіні плоскогір'я, в чорну примарну тінь смерті. Лише один крок, один маленький стрибок... Він простяг до місяця праву руку. Із пораненого зап'ястка ще текла кров. Кожні кілька секунд спадала краплина, темна, майже невидима в мертвотному світлі. Кап, кап, кап. Завтра, і знову завтра, і знову завтра...

Йому відкрився Час, Смерть, Бог.

— Самотній, завжди самотній, — говорив молодий чоловік.

Ці Джонові слова журливою луною відгукнулися в Бернардовім серці. Сам, самотній...

— Так само й я, — вирвалося в нього зізнання. — Жахливо самотній.

— Справді? — здивувався Джон. — А я думав, що в Іншому Місці... Я про те, що Лінда завжди казала, ніби ніхто й ніколи там не самотній.

Бернард знічено почервонів.

— Ти знаєш, — промимрив він, відвернувши очі, — мені здається, що я не зовсім такий, як більшість. Якщо вийдеш на світ не схожим...

— Саме так, — кивнув Джон. — Якщо хтось не схожий на інших, він неодмінно буде самотній. Ним гидуватимуть. Ти знаєш, вони мене ні до чого не допускають. Коли інших хлопців послали провести ніч у горах, щоб побачити уві сні своїх покровителів, свою священну тварину, мене не пустили з ними, вони не хочуть поділитися зі мною таємницями. Проте я сам зробив це, — додав він. — Протягом п'яти днів я нічого не їв, а тоді однієї ночі сам пішов у ті гори. — Він показав рукою.

Бернард поблажливо осміхнувся.

— І тобі щось явилося уві сні?

Джон кивнув.

— Але що — говорити не можна. — Він трохи помовчав, тоді продовжив тихим голосом: — Я зробив таке, чого ніхто інший не робив: я стояв спиною до скелі літнього дня проти розпеченого сонця з розпростертими руками, як Ісус на хресті.

— Заради чого?

— Я хотів відчути, як то бути розіп'ятим, висіти проти пекучого сонця.

— Але для чого?

— Для чого? Ну... — Джон завагався. — Я відчував, що мушу це зробити. Якщо Ісус витримав... До того ж на моєму сумлінні був негарний вчинок... А ще — я був нещасний, ось чому.

— Дивний спосіб лікувати своє хворе сумління, — сказав Бернард. Але, подумавши, вирішив, що, зрештою, в цьому є якийсь сенс. У кожнім разі, це не безглуздіше, ніж ковтати сому...

— Я стояв, аж доки втратив свідомість, — сказав Джон. — Упав долілиць. Бачиш шрам? — Він підняв з лоба густу жовто-русяву чуприну. На правій скроні оголився блідий збрижений рубець.

Бернард глянув і, здригнувшись, злякано відвів очі. Умовні рефлекси і виховання робили його не так жалісливим, як до краю гидливим. Одна лише згадка про хворобу чи рани викликали в нього не лише жах, а й бридливість, навіть огиду. Як бруд, каліцтво або старість. Він поспішно змінив тему розмови.

— А чи не хотів би ти разом із нами повернутися до Лондона? — запитав він, роблячи перший хід у грі, стратегію якої він потайки розробляв, збагнувши, хто є так званим "батьком" цього молодого дикуна. — Ти не проти, хотів би цього?

— А ти справді візьмеш мене із собою? — засяяло обличчя Джона.

— Звичайно, якщо дістану дозвіл.

— І Лінду візьмеш?

— Та... — Бернард завагався. Взяти цю огидну істоту! Ні, це неможливо. Хіба що... Бернардові раптом спало на думку, що саме її огидність може виявитися величезною перевагою. — Ну, звичайно! — закричав він, надолужуючи свої вагання надміром галасливої сердечності.

Молодий чоловік глибоко й щасливо зітхнув.

— Тільки подумати — здійсниться те, про що я снив усе своє життя. Пам'ятаєш, що говорила Міранда?

— Хто?

Але молодий чоловік, очевидно, не чув запитання.

— О диво! — вигукнув він, сяючи очима, його обличчя зарум'янилося. — Скільки на світі прегарних створінь! Яка досконала істота людина! — Рум'янець раптом погустішав: він згадав про Леніну — повненького, усміхненого, в розквіті юності, з гладенькою шкірою ангела в темно-зеленій віскозі. Голос його затремтів. — О прекрасний новий світ... — але тут він затнувся, кров відійшла від щік, він сполотнів. — Ти одружений із нею? — ледь вимовив він.

— З нею — що?

— Одружений. Назавжди. По-індіанському "назавжди" означає, що не можна ніколи розлучатися.

— Хай Форд милує, — Бернард мимоволі засміявся. Засміявся й Джон, але з іншої причини — від нестримної радості.

— О прекрасний новий світ, — повторив він. — О прекрасний новий світ, де є такі люди. Негайно в дорогу!

— Ти часом висловлюєшся дуже дивно, — сказав Бернард, здивовано глянувши на юнака, — у кожному разі, чи не краще стримати своє захоплення, доки сам побачиш той прекрасний новий світ?

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ

Після такого дня, протягом якого довелося побачити стільки дивовиж і жахів, Леніна вирішила, що має право відключитися й відпочити. Як тільки вони повернулися до турбази, вона проковтнула шість півграмових таблеток соми, лягла в ліжко і за десять хвилин вирушила в місячну вічність. Мине принаймні вісімнадцять годин, доки вона знову повернеться в звичайний час.

А Бернард лежав напружений, із широко розплющеними в темряву очима. Уже було далеко за північ, коли він заснув. Далеко за північ, але його безсоння не було безплідним — він виробив план дій.

Наступного ранку, точно о десятій, з прибулого гелікоптера вийшов мулат у зеленій уніформі. Бернард чекав на нього між агавами.

— Міс Краун пішла в самовідпустку, — пояснив він. — Повернеться не раніше п'ятої. Так що в нашому розпорядженні сім годин.

(Можна злітати до Санта-Фе, міркував Бернард, влаштувати всі необхідні справи й повернутися до того, як вона прокинеться.)

— Чи їй безпечно лишатися тут самій?

— Цілком безпечно, як у гелікоптері, — запевнив мулат.

Вони сіли в машину й негайно злетіли. О десятій годині тридцять чотири хвилини вони причалили на даху санта-феського поштамту. О десятій тридцять сім Бернард додзвонився до канцелярії Головконтра у Вайтхолі, о десятій тридцять дев'ять він уже викладав свою справу четвертому секретарю його фордності, в десять сорок чотири він повторив те саме першому секретареві, а в десять сорок сім з половиною в його вухах забринів басовитий голос самого Мустафи Монда.

— Я смію думати, — говорив, затинаючись, Бернард, — що ваша фордність побачить у цій справі достатній науковий інтерес...

— Так, я справді вважаю, що цей випадок має достатній науковий інтерес, — відгукнувся басистий голос. — Забирайте їх обох до Лондона.

— Вашій фордності, без сумніву, відомо, що мені треба буде спеціальний дозвіл...

Відповідне розпорядження, — сказав Мустафа Монд, — уже передасться хоронителю резервації. Негайно йдіть до канцелярії хоронителя. Всього найкращого, містере Маркс.

Слухавка замовкла. Бернард повісив її й поспішив на дах.

— До канцелярії хоронителя, — сказав він мулатові в гамма-зеленому.

О десятій п'ятдесят чотири Бернард тиснув хоронителеві руку.

— Дуже радий, містере Маркс, дуже радий, — шанобливо тряс Бернардову руку хоронитель. — Ми якраз одержали спеціальні розпорядження...

— Знаю, — не дав йому закінчити Бернард. — Хвилину тому я розмовляв із його фордністю по телефону. — Його знуджений тон давав зрозуміти, що він звик говорити з його фордністю ледь не кожного дня. Він сів у крісло. — Прошу залагодити всі необхідні формальності якнайшвидше.