Пригоди Олівера Твіста - Сторінка 37

— Цьому хлопцеві не скласти ціни, сама доля послала його мені, щоб я збагатився без усякого ризику, то за яким бісом я маю його втрачати через дурість п'яних бандюг, яких мені відправити на шибеницю — все одно, що раз плюнути? Надто тепер, коли я зв'язався із самим дияволом у плоті, котрий, як схоче, може… може…

Старому забракло слова, і він, задихаючись, затнувся, але й одної миті йому вистачило, щоб схаменутись, опанувати себе й змінитися буквально на очах. Оце щойно він хапав скарлюченими пальцями повітря, очі його палали, обличчя було аж синє від шалу; але тепер він опустився на стілець, зіщулився й затремтів, нажахано думаючи про те, що в нестямі виказав свій підлий задум. Помовчавши хвильку, він наважився глянути на дівчину і, видно, трохи заспокоївся: байдужа до всього, вона навіть не змінила пози.

— Ненсі, голубонько, — мовив він своїм звичайним хрипким голосом, — ти ж не сердишся на мене, правда?

— Дай мені спокій, Фейгіне, — відповіла дівчина, мляво підводячи голову. — Як у Білла не вийшло тепер, то вийде іншим разом. Він для тебе он скільки зробив і зробить ще більше, як зможе, а як не зможе, то не зробить — і край. Тож годі про це, гаразд?

— А як же з хлопчиком, серденько? — спитав єврей, нервово потираючи руки.

— А так само, як з нами всіма: що буде, то й буде, — квапливо перебила його Ненсі. — І знову кажу: краще б він помер, бо таке життя для нього, Фейгіне, гірше від смерті. Краще б він помер, але, звісно, так, щоб смерть його не окопшлася на Біллі. Якщо Тобі спромігся винести ноги, то Білл — і поготів, бо Вілл вартий двох таких, як Тобі.

— Ну, а мої слова ти затямила, серденько? — спитав старий, свердлячи Ненсі своїми блискучими очима.

— Коли ти хочеш, щоб я для тебе щось зробила, то скажи ще раз, що саме, — відповіла Ненсі. — Але краіне почекай до завтра. Бо поки ти патякав, мене хміль зовсім розібрав.

Фейгін поставив їй ще кілька запитань, щоб перевірити, чи не запали їй у голову його необережні натяки, але дівчина відповіла йому, не замислюючись, спокійно витримала його пильний погляд, і врешті він вирішив, що не помилився: вона таки п'яна. Ненсі справді приохотилася до спиртного так само, як більшість вихованок єврея, яким з малоліття не тільки не забороняли пити, а, навпаки, тицяли під ніс чарку. Її розхристаний вигляд і міцний дух джину, що стояв у кімнаті, переконливо підтверджували Фейгінів висновок. Коли ж тупа млявість, що найшла на неї після короткого спалаху люті, знов поступилася місцем збудженню — то невтішним риданням, то бадьорим обіцянкам ніколи більше не вішати носа, то міркуванням з приводу того, що милі посваряться, краще помиряться, — містер Фейгін, який добре знався на цьому ділі, остаточно переконався, на превелике своє задоволення, що вона геть п'яна.

Таким чином, він одразу зробив дві справи — переповів дівчині те, що почув від Тобі, і на власні очі пересвідчився, що Сайкс іще не повернувся. Тож тепер, заспокоєний, він пішов додому, а приятелька його заснула, опустивши голову на стіл.

До півночі лишалася година, а то й менше. Надворі стояла темрява, холодний вітер проймав до кісток, і Фейгінові було не до прогулянок. Рвучкий вітер, здавалося, повимітав з вулиць не тільки куряву й сміття, а й перехожих, — якщо зрідка й траплявся стрічний, то видно було, що він чимдуж поспішає додому. А втім, той вітер дув євреєві в спину, тож, здригаючись і щулячись під його поривами, Фейгін простував уперед досить швидко.

Він дійшов до рогу своєї вулиці й уже намацував у кишені ключі, коли з густого затінку дашка над під'їздом виринула якась постать і, перейшовши вулицю, нечутно наздогнала його.

— Фейгіне! — прошепотів чийсь голос над самим його вухом.

— Га? — крутнувся на підборах єврей. — Це…

— Він самий, — перебив його незнайомець. — Я тут стовбичу вже цілих дві години. Де вас чорти носять?

— Ходив у ваших справах, дорогесенький, — відповів Фейгін, боязко поглядаючи на свого супутника і стишуючи ходу. — Цілий вечір — виключно у ваших справах.

— Ну, звісно! — криво посміхнувся незнайомець. — І що ж ви виходили?

— Нічого путнього, — відповів єврей.

— Але, сподіваюсь, і нічого поганого? — спитав незнайомець, раптом зупиняючись і злякано дивлячись на Фейгіна.

Старий похитав головою й розтулив був рота, щоб відповісти, але незнайомець спинив його і, показавши на будинок, до якого вони вже підходили, зауважив, що радше вислухав би його там, у теплі, бо, мовляв, зовсім задубів, стоячи на цьому клятому вітрі.

Фейгінові, видно, дуже не хотілося пускати до себе гостя в такий пізній час, і він навіть пробурмотів щось про згаслий камін, та після того, як його супутник наполегливіше повторив своє прохання, він відімкнув двері й попросив гостя тихенько замкнути їх за собою, поки він піде по свічку.

— Тут темно, як у домовині, — мовив незнайомець, ступивши навмання кілька кроків уперед. — Не баріться.

— Зачиніть двері, — прошепотів Фейгін уже з другого кінця коридора.

І відразу двері з грюкотом зачинилися.

— Це не я, — мовив гість, намацуючи дорогу. — Це або вітер, або вони зачинились самі. Швидше несіть свічку, а то я собі голову розіб'ю в цій клятій норі!

Фейгін навшпиньки зійшов униз, незабаром повернувся із свічкою в руці й повідомив, що Тобі Крекіт спить унизу в задній кімнаті, а хлопці — в передній, а тоді знаком запросив гостя йти за собою і рушив сходами нагору.

— Осьдечки можна й побалакати, мій дорогесенький, — мовив єврей, відчиняючи двері кімнати на другому поверсі. — Ми тут ніколи не світимо, бо у віконницях є щілини, то, щоб сусіди не помітили світла, я залишу свічку на сходах. Отак!

Він поставив свічку на горішню сходинку, якраз навпроти дверей, і завів гостя до кімнати, умеблювання якої складалося лише з поламаного крісла й старої обдертої канапи, що стояла коло дверей. Незнайомець втомлено опустився на неї, а Фейгін пересунув крісло й сів навпроти. В кімнаті було не зовсім темно, бо двері були прочинені і свічка зі сходів кидала на протилежну стіну тьмяне світло.

Якийсь час вони розмовляли пошепки. Хоч розібрати можна було лише окремі розрізнені слова, випадковий слухач легко зрозумів би, що Фейгін захищається, а незнайомець у чомусь його звинувачує, і то дуже гнівно. Так вони перешіптувалися з чверть години чи й більше, а потім Монкс (саме так кілька разів називав його Фейгін) мовив, трохи підвищивши голос:

— А я вам знову кажу: в усьому винні ви самі. Вам слід було тримати його при собі, разом з іншими, й робити з нього звичайнісінького шмаркатого кишенькового злодюжку.

— Чи ви чули таке! — вигукнув єврей, знизуючи плечима.

— Ви що ж, хочете сказати, що не домоглися б цього, якби схотіли? — сердито запитав Монкс. — 3 десятками інших хлопців у вас виходило, а з ним не вийшло б? Якби вам стало терпіння, то, може, вже за рік його б засудили й вислали подалі від Англії, та ще й довічно.

— А кому була б із цього користь? — смиренно спитав Фейгін.

— Мені, — відповів Монкс.

— Але не мені, — ще смиренніше мовив єврей. — А я ж маю думати й про свою користь. Коли справу роблять двоє, то слід усе ж таки враховувати інтереси обох, хіба ви не вгодні, друже мій?

— Ну, далі? — нетерпляче сказав Монкс.

— Я переконався, що навчити його нашого ремесла дуже важко, — провадив Фейгін. — Він зовсім не схожий на інших хлопців, які опинялись у його становищі.

— Це точно, хай йому біс! — пробурчав Монкс. — Інакше він давно вже чистив би кишені.

— Я не мав за що вхопитися, щоб його присилувати, — вів далі Фейгін, сторожко стежачи за виразом обличчя свого співрозмовника. — За ним не було ніяких гріхів, я нічим не міг його залякати, а в нашому ділі як спочатку не залякаєш, то нічого не доможешся. Що ж я мав робити? Ще раз вирядити його з Пройдою і Чарлі? Але з мене й першого разу було задосить, мій любий. Я тоді такого страху натерпівся за нас усіх!

— Я до того непричетний, — зауважив Монкс.

— Авжеж, авжеж, мій дорогесенький! — квапливо погодився єврей. — Та я тепер уже й не шкодую! якби не та пригода, хлопчина, може, й не навернувся б вам на очі і ви б не довідалися, що він саме той, кого ви розшукуєте. Отож я викрав його для вас за допомогою тієї дівки, і тут їй раптом забандюрилось узяти його під свій захист!

— Та задушіть ви її! — злісно вигукнув Монкс.

— Ну, зараз ми не можемо дозволити собі цього, мій дорогесенький, — посміхнувся старий. — До того ж мокре діло — це не наш фах, інакше я б залюбки зробив це хоч завтра. Але я знаю цих дівок, Монксе. Тільки-но в хлопця проріжуться ікла, вона втратить до нього будь-який інтерес, навіть не дивитиметься в його бік. Вам треба, щоб він став злодієм. Гаразд, якщо він живий, я зроблю з нього злодія. Але якщо… якщо… — Затнувшись на мить, єврей присунув крісло ближче до канапи. — Звісно, це малоймовірно, але якщо сталося найгірше і він помер…

— Як він помер, то не з моєї вини! — нажахано скрикнув Монкс і тремтячими пальцями вп'явся євреєві в руку. — Запам'ятайте, Фейгіне: це сталося не з моєї вини! Робіть з ним що хочете, тільки не вбивайте, — я це вам одразу сказав. Я проти вбивства, бо його однаково не приховаєш, і до того ж воно потім не дає тобі спокою. Якщо його застрелили, я тут ні при чому, чуєте! Щоб це кляте кубло згоріло! Що це?

— Що? — вигукнув єврей, обома руками хапаючи Монкса, який злякано зірвався на ноги. — Де?

— Отам! — відповів Монкс, показуючи виряченими очима на протилежну стіну. — Тінь! Я бачив там жіночу тінь у чепчику й накидці, вона промайнула по стіні!

Фейгін відпустив його, і обидва прожогом вискочили з кімнати. Свічка, що обпливла на протязі, стояла там, де її поставили. Вона освітлювала тільки порожні сходи та їхні сполотнілі обличчя. Вони постояли, дослухаючись, але нічого не почули: в будинку панувала глибока тиша.

— То вам здалося, — мовив Фейгін, піднявши свічку і обернувшись до свого гостя.

— Клянусь, я справді бачив тінь! — відказав Монкс, якого й досі трусило. — Вона стояла, нахилившись уперед, коли я помітив її, а коли я скрикнув, вона шаснула геть.

Фейгін, зневажливо глянувши на бліде обличчя свого спільника, запропонував, щоб той, як хоче, пішов з ним, і рушив сходами вниз. Вони обійшли всі кімнати — холодні, голі й порожні, — потім пройшли коридором і спустились у підвал.